І тхеквондо, і айкідо, і навіть... алтимат

Протягом трьох днів львівський палац спорту “Динамо” був ареною знайомств. На одній території тіснилися представники практично усіх видів спорту, які культивуються у Львові і майже ніколи не “перетинаються”. Лише раз на рік на Ярмарку спорту (цієї осені “Самопоміч” організувала уже п’ятий такий захід) юні каратисти у білих кімоно, показавши численним глядачам і спортивним шукачам всю енергію свого улюбленого виду, поспішають пограти у настільний теніс. А гравці у флорбол, відклавши ключки (ними відразу ж зацікавилися інші хлопці), примостили до столу більярдні киї і бурхливо раділи з кожної незграбно заштовханої у лузу кулі. До них охоче приєднувалися “неспортивні” діти, яких мами привели на ярмарок, щоб спільними зусиллями обрати спорт “для здоров’я”.

Сила — в тендітності

У лабіринті проходів між ятками, майданчиками і татамі нам назустріч вийшла тоненька дівчинка у червоному кімоно, з характерною зачіскою і віялом, яким наполовину прикривала обличчя. Як виявилося за кілька хвилин, така тендітність і видима беззахисність може бути оманливою — якщо практикуєш кунфу і вмієш поводитися з “бойовим” віялом. “Кунфу — це традиційне мистецтво, яке поєднує у собі кілька аспектів: майстерність двобою, філософію — те, що мотивує нас на вчинки, а також медицину, — розповів тренер Мар’ян Посполітак. — А тепер, коли стали організовувати змагання і переможцям вручають медалі, кунфу стало ще й видом спорту. У нашій Академії традиційного кунфу діти починають займатися від п’яти років і до... глибокої старості. Від напружених контактних поєдинків люди з роками можуть поступово перейти до дихальної гімнастики, що дозволяє на рівні підтримувати фізичну форму і хороше самопочуття. Ви звернули увагу на нашу зброю? Так, у нас вправляються з алебардами, мечами, віялами. Але зброя нам потрібна лише для того, щоб вдосконалити тіло”.

За мить моїй чотирирічній доньці її рудоволоса ровесниця у кімоно подарувала прапорець із логотипом Львівської федерації тхеквондо. “У Львові сім осередків тхеквондо. Кілька років у нас була експериментальна секція для трирічок. Наш експеримент дав хороший результат, тож тепер найменші займаються нарівні з усіма, — відповів на мій здивований погляд керівник гуртка тхеквондо ІТФ Центру творчості дітей та юнацтва Галичини Олександр Колб. — На презентації нашої школи виступали діти чотирьох-п’яти років — це вже готові бійці. Премудрість тхеквондо у нас опановують і дівчатка. Щоправда, вони у нас — дефіцит. Та ті, які захопилися цим єдиноборством, працюють нарівні з хлопцями”. “Уперше на тренування з тхеквондо я прийшла три роки тому — мене взяли з собою друзі, — з недитячою серйозністю розповіла Ірина Муха. — Ми й досі разом ходимо на тренування, але на змаганнях ніколи не зустрічаємося: у дівчаток свої турніри. І це добре, мені б не хотілося, щоб ми стали суперниками. А ще я мрію стати чемпіонкою України”.

Двобій опановують малюки й пенсіонери

Поряд з висоти свого 20-річного досвіду прискіпливо розглядав своїх молодших послідовників один із найвідоміших в Україні майстрів айкідо Олександр Козловський. “Два роки тому у нас запровадили програму “Айкідо для малюків”, де працюють із трирічними дітками. Аналогу цьому в Україні немає, — розповів володар четвертого дану Козловський. — У найменших виховують координацію рухів, навчають страховки. З таким багажем дитина може не лише продовжувати вдосконалюватися в айкідо, а й починати опановувати будь-яке бойове мистецтво. Крім того, ми ніколи не обмежуємо літніх людей, які прагнуть навчитися айкідо. Якщо людина не закопує себе в землю раніше за відведений їй час, веде динамічний спосіб життя і оптимістично налаштована щодо себе, вона може далеко просунутися у власному вдосконаленні. Я особисто знаю кількох таких осіб, чий вік уже перейшов 60-літню позначку... Багато хто приходить, щоб навчитися самозахисту, але з часом розкриває для себе тонкі матерії — серйозно захоплюється японською культурою та мистецтвом і кардинально змінює спосіб життя. У когось усе навпаки: через тонкі практики айкідо приходять до джиу-джитсу, дзюдо, навчаються роботи з мечем тощо. Я прийшов у айкідо тому, що травми заважали на високому рівні продовжувати займатися карате. Шукаючи мистецтво двобою, яке дозволило би мені розвиватися і ставати сильнішим, натрапив на айкідо”.

Летючий футбол і американські леви

Дійти до майданчика, де пластикою і грацією дивували танцюристи, було не так просто. Затор на стежинці лабіринту утворили панянки, яким не терпілося сфотографуватися з двометровим велетнем у шоломі, з потужними плечима і неймовірним розмахом рук, який, в принципі, дозволив би обійняти усіх тих дівчат одночасно. Цей хлопець із сором’язливою усмішкою виявився гордістю “Левів” — нашої команди з... американського футболу.

“Уперше ми з хлопцями зібралися у 2010-му. У нас було п’ять м’ячів, і те, що ми робили, радше нагадувало дворовий футбол, — поділився спогадами тренер “Левів” Юрій Слива. — Серйозно американський футбол ми почали розвивати з 2012-го. Навіть знайшли у Львові фірму, яка шиє нам спеціальне обладнання. Американський футбол більш популярний на сході нашої країни. На сьогодні в Україні зареєстровано 25 команд: у Вищій лізі грає сім, у Першій — шість, інші змагаються у різноманітних кубкових турнірах для молодих команд. Чому саме американський футбол? Він більш видовищний. У цій грі, як в жодній іншій, проявляється сила духу. До того ж у команді може знайтися місце для кожного: для маленьких гравців, чия вага не перевищує 60 кг, і потужних 150-кілограмових велетнів. Наш клуб налічує близько 60 осіб. І усім, старшим 15 років, хто хоче приєднатися до нас, ми ніколи не відмовляємо”.

“А ось і Джордж прийшов. Це наш американський тренер”, — радісно зустрів невисокого й стрункого молодого чоловіка Юрій. Приязно усміхаючись, Джордж Лансворд підключився до нашої розмови: “Різниця між українськими й американськими футболістами передусім у досвіді: в США футболом починають займатися змалку. У вас же ця гра лише починає розвиватися, тож в українців не так багато можливостей відвідувати матчі, а значить, приходити у секції та клуби чи приводити туди своїх дітей. У вас в країні на матчах поки що немає тієї атмосфери, що панує на трибунах у США. Та у Львові немало талановитих гравців, у цієї команди є майбутнє”.

Виявляється, у Львові існує також команда з алтимату — рідного брата американського футболу. Хлопці, які, здавалося, грали у фризбі, насправді практикували щось дещо складніше. “Основний у нашій Федерації літаючих дисків алтимат — командний вид спорту, де дві команди по сім учасників грають диском на стандартному стадіоні, — пояснив голова федерації Віктор Католик. — Наша команда Wild West утворена у 2007-му. Ми уже неодноразові чемпіони України. Та в нас поки що немає розвиненої?інфраструктури, щоб займатися дитячими гуртками. І бракує фінансування для швидкого розвитку. Це радше наше позаробоче захоплення. Тому літаючі диски — це передусім розвага для старшокласників та студентів. Окрім того, у нас ще є жіноча команда”.

Чотириногі друзі й лікарі

Та дітям, вочевидь, на цьому ярмарку потрібно було дещо інше. На галявинці поблизу “Динамо” школярі оточили коня, який дозволяв їм гладити гриву і торкатися долонями м’якого носа. “Ми запрошуємо до себе, до школи кінного спорту “Буревісник”, дітей віком від 11 років, тобто уже фізично сформованих, які зможуть керувати конем, — пояснила інструктор Оксана Гут.

— Ми пропонуємо три види класичного кінного спорту: виїздку — вищу школу верхової їзди, конкур — подолання перешкод, а також триборство. Кінний спорт — це любов з першого погляду і на все життя. Тренування неможливо закинути з власної волі. У мене найяскравіше враження дитинства — це літні поїздки у село до дідуся, де я мала можливість їздити верхи. Тож весь рік я чекала літа. А потім прийшла у спортивну школу і з того часу з кіньми не розлучаюся.

Коні — це, окрім всього, чудові лікарі для дітей з особливими потребами. У нас у школі працює професійний реабілітолог Олена Плекан, яка допомогла стати на ноги не одній дитині з діагнозом “церебральний параліч”. Діточки з недостатньою координацією та ті, які не могли сидіти, завдяки коням навчаються сидіти без опори і навіть ходити. Я займалася з хлопчиком, який не міг навіть утримувати голову. До нашої радості, він навчився самостійно сидіти і брати предмети руками. В нього зменшилася спастика верхніх кінцівок завдяки непереборному бажанню... погладити коня”.