Здати кров, звільнитися з роботи, побудувати стадіон...

Берлін, Німеччина

22-тисячний хор, оминаючи стіни стадіону, розривав лісову тишу Alten Fоrsterei. Щільно притиснувшись одне до одного, фани, не шкодуючи горлянок, в унісон співали оду своєму клубу. На якийсь час пісню переривали шквали оплесків і кричалок.

Забили гол? Ні, м’яч пройшов двома “поверхами” вище. Тож треба негайно підняти бойовий дух гравців. А потім знову заповнити простір мелодією, красивішою за будь-яку романтичну баладу... На фіналі чемпіонату світу ви не почуєте таких пісень і не побачите такої підтримки, як на матчі другої Бундесліги. Критикувати гру і гравців тут моветон. Чому? Все просто: люди у червоно-білій фанатській екіпіровці і з солідними запасами пива приходять не на футбол. Вони йдуть на “Уніон”.

З хуліганом на пиво

“Коли мені було 16, ми з друзями почали їздити у Кельн на матчі місцевої команди. Футбол і все, що відбувається довкола нього, стало для мене величезним відкриттям, оскільки мої батьки були байдужими до гри мільйонів, — згадує письменник і журналіст, а за сумісництвом фанат ФК “Берлін Уніон” Інго Петц. — Тоді на стадіонах Німеччини не було того миру і злагоди, які зазвичай панують сьогодні, коли на футбол приходять цілими сім’ями, а дівчата у футболках та шаликах своєї команди сприймаються доволі органічно. Тоді фан-зона асоціювалася радше з алкоголем і бійками. Ми змушені були запрошувати наших “старих” (фанів — О. С.) на пиво, інакше було не уникнути “розбірок”. Кричалки тоді були не такими креативними. Хорошим тоном вважалося добряче лаятися — на команду, яка показувала не той футбол і не той результат. На інших фанів. Ну і, звичайно, зі смаком побитися. В подальшому я втратив інтерес до “Кельна”, членом клубу якого був немало років: слабка гра, проблеми у команді та з її менеджерами стали причиною того, що на стадіоні я з’являвся все рідше. Моє життя йшло іншим шляхом: навчання в університеті, робота, дворічне перебування у Новій Зеландії, де під назвою “футбол” на полі подавали щось направду смішне. Повернувся я вже в дещо іншу Німеччину — у Берлін, де тоді жила моя дівчина. На стадіон мене не тягнуло. Єдине, продовжував уболівати за “Кельн” перед екраном телевізора. Та якось майже випадково потрапив на матч “Уніон Берлін”, і все — підчепив той вірус, закохався по самі вуха. Уяви, “Уніон” тоді грав у четвертій лізі, команда програла домашній матч, а грізний фанатський потік, замість того, щоб бити суперникам пики, з піснями розливався берлінськими вулицями. Усі були такі позитивні, я не почув жодного слова докору на адресу команди”.

Заражені вірусом

Через кілька років Інґо перетворився на заповзятого фаната: купив річний абонемент, познайомився з багатьма однодумцями, з якими став їздити на матчі “Берліна” до інших міст, вивчив усі пісні і кричалки. Усі, в кого вселився “залізний вірус” (так називається організація, що об’єднує фанів “Уніону”; цей клуб у слоганах та кричалках також іменують eisern — “залізний”), ось уже 13 років можуть швидко знайти однодумців. “Залізний вірус” ми створили у 2001-му, відразу після матчу, коли ФК “Уніон” вийшов у другу лігу, — усміхається Цвен Мюллер. — На той момент самоорганізацією фанатів у Берліні і не пахло. Хоча двічі фани намагалися створити щось подібне, об’єднати довкола себе та своєї ідеї собі подібних. Однак з того нічого не вийшло. Фанати “Уніона” — дещо специфічні люди, які з підозрою сприймають усякі заклики до об’єднання. Тому ми не закликали ні до чого і, тим паче, не нав’язували свій проект. Просто повідомили, що створюємо фанатський майданчик, куди може прийти кожен — як член клубу “Уніон”, так і звичайний уболівальник”.

“Вірус” передусім займається організацією поїздок на гостьові матчі. А щоб час в дорозі минув непомітно і зі смаком, фан-організатори винаймають спеціальний потяг, який зазвичай використовують для вечірок. Центральний вагон, в якому дві барні стійки, наче рамки, обрамляють танцпол, на ніч стає прихистком для близько двох тисяч фанатів. Розкуті танці, знайомства, алкоголь — і передматчевий настрій вам гарантовано. “У нашій організації ми працюємо на громадських засадах — вирішуємо усі питання після офіційного робочого дня, — веде далі Цвен Мюллер. — Хоча на практиці це не завжди так. На щастя, мій шеф розуміє мене і закриває очі, коли мені доводиться вирішувати футбольні питання під час робочого дня. Та під час організації останнього виїзду фанів телефон не замовкав ані на хвилину, тож шеф уже не витримав: “Коли уже в тебе знайдеться час і для роботи? Ти весь час з “Уніоном”, але ж гроші плачу тобі я”.

Не здивуюся, якщо фани “Уніону” (середній вік хлопців, а тепер уже й дівчат — 30-40 років) знають одне одного якщо й не на ім’я, то хоча б в обличчя. Щороку ці люди (понад 2500 осіб) збираються, щоб визначити між собою чемпіона з футзалу, боулінгу, а влітку — найшвидшу команду веслувальників, які збурюють річкову течію у видовжених човниках. Минулого року на воду вийшло 46 команд фанатів “Уніону” — кількості учасників і шквалу пристрастей може позаздрити будь-який континентальний чемпіонат.

«Уніон» врятувала вболівальницька кров

“Також ми підтримуємо та впроваджуємо чимало соціальних проектів, — скромно, наче про буденні дрібниці, розповів Інґо Петц. — В одного з гравців “Уніону”, Мартіна Дауша, син страждає на рідкісну хворобу, причини якої наука ще не встановила. Тож діти футбольних фанів “Уніона” не втомлювалися малювати картинки, які ми потім успішно продали, і отримані гроші, близько 10 тис. євро, передали фонду, що займається дослідженням рідкісних хвороб. Останні 20 років в “Уніона” нерідко виникали фінансові труднощі. Років десять тому наш клуб взагалі став банкрутом. Тож усі ми масово пішли здавати кров, а гроші перевели до скарбнички “Уніону”. Це було справді круто! “Уніон” вижив! А потім ми самотужки зробили на стадіоні ремонт. До акції долучилося до трьох тисяч фанів. У кожного була своя робоча ділянка. Люди працювали після роботи, брали відпустки чи відгули за власний рахунок. Дехто навіть звільнявся з роботи, так переймався потребою допомогти клубу у скрутну хвилину. Знаю, один хлопець приїхав з Бразилії — протягом шести тижнів не розгинав спини”.

Не менш зворушливою є різдвяна традиція фанів клубу, коли вечірні сутінки пронизують тисячі вогників, а святкова тиша відступає перед звуками знайомих усім пісень. Усе логічно: вони називають себе сім’єю, тож і святкувати Різдво виходять у, мабуть, найбільшому у світі сімейному колі. “У 2006-му сезон в “Уніона” відверто не складався. Тому й глядачів на трибунах збиралося надто мало — було добре, коли три тисячі приходили, — пояснив Інґо Петц. — Для того, щоб якось позбутися цієї футбольної депресії, найвідданіші уболівальники придумали акцію: начхавши на усі паркани та загорожі, фани на Різдво прийшли на стадіон, запалили свічки і стали співати клубних та різдвяних пісень. Уже з наступного року ця неофіційна акція стала для усіх нас доброю традицією. Ні, насправді поразки команди нам не байдужі, але ж це, зрозумій, не найголовніше. Основне — це зберегти ось цю культуру. “Уніон”, звичайно, хотів би грати у Бундеслізі, однак фанати ставляться до цього помірковано: у Першій лізі зовсім інші правила, тож нам знову доведеться витратити багато грошей. У Бундеслізі зовсім інший менталітет. Ми цінуємо те, що можемо уболівати стоячи, так близько один до одного. Ми зробили одну трибуну з місцями для сидіння, це також потрібно. Але активна вболівальницька позиція на ногах — це як данина футболу. В Англії, на жаль, цього вже нема”. Серед уболівальників “Уніону” є немало відомих акторів, знаних політиків і бізнесменів. Однак стати співавтором перемоги може дозволити собі кожен: 12 євро за квиток — ціна доволі демократична.

“Тепер ось плануємо побудувати свій фан-центр, — щиро, з істинною берлінською безпосередністю усміхається Інґо. — Поки що у нас є лишень свій кабак, власником якого — палкий фанат “Уніона”. Там фани спілкуються, дивляться футбол. А один раз на місяць, у вівторок, вони зустрічаються з гравцями свого клубу, де можуть обговорити як стратегію гри, так і поділитися один з одним наболілим”.