Георгій ІВАНИЦЬКИЙ: «У нас в команді – «сухий закон» і відсутність дідівщини»

У французькому Німі українська команда лучників зчинила справжній фурор:

Маркіян Івашко, Віктор Рубан та Георгій Іваницький, обійшовши збірні Мексики, Німеччини та Японії, стали чемпіонами світу зі стрільби з лука у приміщенні. Для 21-річного львів’янина Георгія Іваницького ця перемога стала першим тріумфом на світовій арені у колі дорослих. До цієї вершини Георгій разом із тренерами Тетяною Образцовою та Василем Ткачеком йшов вісім років.

“Жора — це найдорожче, що є у мене, — усміхається Тетяна Образцова. — Я однаково люблю усіх своїх учнів. Однак, коли бачиш, що людина усім своїм єством прагне досягти результату у спорті, хочеш дати їй трішечки більше, ніж зазвичай. Він не втомлюється працювати над собою. Іваницький належить до того особливого роду учнів, які вміють чути свого тренера та цілком і повністю довіряти йому”.

«У дитинстві Жору неможливо було не помітити, — поділився спогадами Василь Ткачек. — Це був такий рухливий, емоційний і життєрадісний хлопець, що його важко було зупинити. Лише через деякий час я дізнався, що мій учень тишком-нишком відвідував секцію рукопашного бою. Звичайно, я дещо хвилювався, адже Георгій легко міг травмуватися. Однак разом з тим радів, оскільки бійцівські якості, які виховуються у рингу чи на татамі, справжньому чоловікові знадобляться не лише у спорті, а й у житті. Деколи, буває, кажеш йому: “Йдемо уже додому”. А він натомість пропонує ще трішечки попрацювати. Коли зробиш не один мільйон пострілів, з’являється смак до стрільби, який уже нічим неможливо викорінити”.

Суперників ми і не помітили

— У Німі мої партнери по команді Маркіян Івашко та Віктор Рубан постійно підтримували мене, — поділився секретами свого успіху Георгій Іваницький. — Вони давно у спорті і уже добре знають, як зупинити мандраж, а коли треба, то й підбадьорити. Коли під час командного турніру я не міг втамувати хвилювання, Маркіян підійшов до мене і легенько тикнув пальцем у бік: “Усе добре”. Я миттєво охолонув (сміється). Віктор Рубан — також цікавий персонаж. Він психічно стійкий і, як ніхто знає, як налаштуватися на боротьбу. У кожного лучника є свої особливі секрети змагального настрою. Коли під час стрільби тобі вдається абсолютно все, ти намагаєшся у найменших дрібницях запам’ятати цей стан, а потім у потрібний момент його відтворити. Хороші стрільці — наче актори Большого театру: на рубежі нам потрібно увійти у свою “роль”, а після старту “змити грим” і знову стати самим собою. Це і є найцікавішим у нашому виді спорту. Та поки що мені не завжди це вдається. Чемпіо­нат світу — яскраве тому підтвердження. В особистому турнірі я кваліфікувався першим, але в основному турі мені знову чогось забракло.

Хоча у стрільбі я вже вісім років, та все ж продовжую шукати джерело стабільності і непохитності. Уже не вперше “викладаюся” у кваліфікації і очолюю турнірну сітку, та в подальшому складаю зброю задовго до медальних суперечок. Мій суперник в 1/8 фіналу не був суперменом, просто у нього “пішла” стрільба. А у мене все валилося з рук. Удача у спорті — не останній фактор для перемоги. Роль зірок над головою ще ніхто не відміняв.

— Мексиканців ви перемогли лише за результатами перестрілки...

— Ніколи цього не забуду. Прийшли ми на розминочне поле, обговорили, хто і як стрілятиме. Постріляли: із 240 влучили 240. Пішли на основне поле, розім’ялись — все відмінно. Свисток судді, стрільба на залік і... стріли летять куди завгодно, тільки не туди, куди цілишся. Та, на щастя, ми вчасно взяли себе в руки і зуміли наздогнати суперників — 228:228. А потім і виграли перестрілку.

Головний тренер збірної Віктор Сидорук якось сказав мені: “Коли стрільба йде, не заважай їй”. Це означає під час хорошої стрільби не впускати у голову нав’язливих думок, а піддаватися відчуттям, які й “ведуть” усі стріли у “десятку”. У півфіналі ми змагалися з німцями і не заважали своїй стрільбі, тому у суперників просто не було шансу. Ми наче пройшли повз них і не помітили — 237:225. У фіналі проти збірної Японії я жодного разу не подивився у бік суперників. У мене було чітке завдання: вісім пострілів, і в кожному з них влучити у 10, а потім піти у готель — святкувати. Можливо, і не все було так бездоганно, але своє завдання ми виконали — 235:229. Чи хотілося б мені на такому підйомі позмагатися з корейцями? Чому б і ні? Та корейські лучники чомусь ігнорують зимові чемпіонати.

Івашко — еталон дисципліни, Рубан — живий посібник з психології

— Чого ви навчилися у ваших досвідченіших друзів по зброї?

— Ми, покоління Pepsi, помітно відрізняємося від наших старших колег. Та було би безглуздо не переймати набуті з роками досвід і знання. У Маркіяна Івашка, передусім, вчуся дисципліни, без якої досягнути вершин у спорті просто неможливо. За два роки у збірній моєю звичкою стало приходити вчасно і усі тренувальні завдання виконувати чітко. Вітя Рубан — зразок незворушності і непробивності, він — наче живий посібник з психології, досліджувати який не просто цікаво, а й корисно. Чи не посилають старші колеги мене за пивом? Ні, у нас в команді — “сухий закон”, і нема дідівщини.

— Напередодні старту вам вдається не думати про змагання?

— Тепер у ніч перед змаганнями я навчився засинати. А ще не так давно весь час боровся з хвилюванням і нав’язливими думками. На своїх перших змаганнях я ходив блідий, з квадратними очима і второпати не міг, що відбувається навколо мене. З рубежу вийшов весь мокрий, хоча, здавалося, і не бігав — стояв тихенько, стріляв... Отож прогрес очевидний (сміється). Кожні змагання — це новий досвід і привід для детального аналізу свого стану. Ти вже думаєш про головне: виспатися перед стартом і добре поїсти чи не їсти взагалі — це як кому до вподоби. До якого варіанта схиляюся я? Краще змагатися ситим (сміється).

— У вашій сім’ї існують спортивні традиції?

— На всю родину у нас один спортсмен — це я. Моя сім’я славиться радше музичними традиціями. Мама грає на бая­ні, тато і брат — на фортепіано. Тож у мене практично не було вибору як закінчити музичну школу за класом фортепіано. Але тепер, дивлячись на мої руки, цього і не скажеш: пальці правої руки уже не вміщаються на клавішах. Музикою я почав займатися, ще коли ходив до середньої групи дитячого садочка. Тато побачив, що мене зацікавило фортепіано, тож запропонував мені займатися музикою. Моєю вчителькою була сусідка, яка живе у моєму під’їзді поверхом вище, — акурат над нами. Коли я виконував домашнє завдання і помилявся, вона миттєво телефонувала мені і вказувала на помилки. Перед академконцертом підходити до інструмента було заборонено. Тільки-но я відкривав кришку фортепіано і ловив перші акорди, Вікторія Костянтинівна знову бралася за трубку і відчайдушно сварила мене. І так було впродовж семи років.

Стрільба ж у моєму житті з’явилася випадково. Якось я катався на велосипеді зі своїм однокласником. Та у розпал нашої розваги він сказав, що повинен їхати на тренування зі стрільби з лука. “Далеко?” — запитую його. — “Ні, ось там, на Цитаделі”. Я уже рік як закінчив музичну школу і не мав жодних додаткових занять та захоп­лень. Тому вирішив поїхати на тренування разом з другом. Поки тренер розповідав і показував мені, що таке стрільба, я озирнувся на одного хлопця, Женьку (він і досі тренується поряд), який виходив на лучне поле. Сонячний промінь впав на рукоятку його лука і відблиснув мені в очі. У той момент я зрозумів — стрільба прийшла у моє життя всерйоз і надовго. Ціле літо я відпрацьовував технічні ази зі джгутом. Василь Ткачек довго ставив мені техніку, потім до нашої маленької команди приєдналася відома наставниця Тетяна Образцова. Разом ми — сила, і не зупинятимемося на півшляху до найбільших наших спільних перемог.