Ганна Мельниченко: «Тренер сказав: «Якщо підтягнешся п’ять разів, візьмуся тебе тренувати». Я підтягнулася десять»

А через два роки семиборка стала чемпіонкою світу!

Чемпіонський титул у жіночому багатоборстві, а заодно і рекорд світу у приміщенні, належить українці Наталії Добринській. Та на першість планети у польський Сопот титулована вінничанка поїде в іншій ролі — як посол Міжнародної асоціації легкоатлетичних федерацій. Найкращі українські традиції у багатоборстві у Сопоті захищатиме інша наша зірка — Ганна Мельниченко. 30-річна атлетка на торішньому чемпіонаті світу у Москві уперше піднялася на світовий п’єдестал — і відразу на найвищу його сходинку!

- Ваш перший великий успіх прийшов у 30 років. Як вважаєте, це диво чи закономірність?

— Мій пізній успіх можна пояснити тим, що й у легку атлетику я прийшла доволі пізно: лише у 14 я вперше переступила поріг стадіону. Довгий час спорт був для мене розвагою, ми не практикували спеціальних навантажень, працювали без надриву — тобто дитинство у мене затягнулося. Лише коли перед чемпіонатом України-2008 зрозуміла, що, перемігши у внутрішніх змаганнях, я зможу поїхати на Олімпіаду в Пекін, почала боротися за результат. І ось диво сталося. Але в Пекіні почувалася знесиленою — це був уже мій п’ятий старт у сезоні, передолімпійський відбір був тоді дуже виснажливий. У Піднебесній головною для мене тоді була участь.

— Чи змінився олімпійський настрій через чотири роки — на Іграх у Лондоні?

— Тоді була інша ситуація. За півроку до початку Олімпіади-2012 я змінила тренера. Тому сам факт, що я знову відібралася на Ігри, вважала величезним успіхом.

— А за два роки до того ви збиралися взагалі піти зі спорту...

— Втратила віру у попереднього тренера. З моєю першою наставницею Вік­торією Козловою у нас просто не складалися робочі стосунки. Мабуть, кожен спортсмен пережив момент розуміння, що настав час щось змінити — техніку, сам підхід до підготовки. А тренер не завжди готовий змінюватися разом з тобою, продовжуючи дотримуватися старої системи. Ось тоді і починають псуватися стосунки... Організм почав протестувати різноманітними травмами. Зрозуміла, що більше не зможу так продовжувати. Мої результати скотилися до 6000 очок у багатоборстві. Вже змирилася з тим, що йду зі спорту... При цьому я вдячна своїй першій наставниці: якби не вона, ми з легкою атлетикою так і не познайомилися б.

— З якими стереотипами стикнулися протягом своєї кар’єри?

— На початках багато тренерів скептично поставилися до мого вибору легкоатлетичної дисципліни — багатоборства. “Ну яка з тебе багатоборка?” — не раз чула услід. Я завжди була невеличкою і худенькою. Класичні ж багатоборки вирізняються потужністю. Так, усі метання — не найсильніші мої види. Та мені було байдуже до того, що кажуть. Словами у спорті не допоможеш і не нашкодиш. Тож потихеньку робила свою справу. Понад усе мені подобається стрибати. Але у нас у Кременчуці не було спеціалізованої бази — навіть найгіршої ями для стрибків у висоту, ми цей вид на початках і не відпрацьовували. А для довжини була зовсім поганенька яма. Тому на тренуванні робили усі види підряд — щось метали і вчилися бар’єрного бігу, використовую­чи лише три бар’єри, які були у нас на базі. Коли приїздили на змагання, тренер заявляла мене на багатоборство — принести області хоч якісь очки. На юніорській першості країни я навіть примудрилася виграти медаль. Так стала багатоборкою.

— Знайти нового тренера, який привів вас на вершину світового п’єдесталу, вам допомогло кохання?

— Можна і так сказати. До Запоріжжя я переїхала через Олексія (десятиборця Олексія Касьянова— О. С.). Я місяць як зав’язала зі спортом і поїхала жити до коханого. У мене є диплом, я закінчила Політехнічний університет і планувала в майбутньому працювати за спеціальністю “земельний кадастр” десь у землеуправлінні. Але завершувати заняття спортом надто швидко — шкідливо для здоров’я, тож я потрошки рухалася, відновлювалася після травми. У 2011-му ми з Олексієм поїхали до Киє­ва: я — лікуватися, а він на збір перед чемпіонатом світу. Ми жили неподалік, і я приходила на стадіон побігати. Якось тренер Олексія, Дмит­ро Льопа, напівжартома сказав мені: “Якщо підтягнешся п’ять разів, візьмуся тебе тренувати”.

Я на радощах підтягнулася десять. З цього і почалася наша співпраця. Дмитро Іванович загорівся: їм також потрібно було щось змінювати у тренуваннях, а тут з’явилася я і принесла у невеличку команду нотку конкурентної боротьби. Олексій давав мені фору, і ми на тренуванні починали змагатися. Сама б я ніколи не попросилася до Льопи у групу: в Олексія з тренером за багато років спільної роботи склався міцний тандем, і я в жодному разі не хотіла їм заважати. Дмитро Іванович — найкращий тренер в Україні і, не виключно, у світі. Він мене, 30-річну, зумів вивести на особисті рекорди, а це є ознакою саме тренерської майстерності. У свої 70 років їздить з нами на усі змагання і встигає бути в курсі усіх подій.

— Чим вам запам’ятався московський чемпіонат світу?

— Нічого надзвичайного я не зробила, показала ті результати, на які була готова. Найбільше ж запам’яталася вирішальна 800-метрівка: 2,09 для мене — це надвисокий результат. Ніколи не могла навіть припустити, що зможу бігати так швидко. У мене був великий стимул — чемпіонський титул. І я пишаюся, що зуміла перебороти себе і не випустити перемоги з рук.