Олег ОСТАПЕНКО: «Виховання сміливості – найскладніше завдання тренера»

До Києва на “Кубок Стелли Захарової” зі спортивної гімнастики визнаний у світі український наставник Олег Остапенко привіз трьох маленьких бразильських дівчаток. Ці дівчатка знають, що літній і зовні завжди суворий наставник привів їхніх співвітчизниць, Даяну Душ-Сантуш і Жаде Барбозу, на п’єдестал світових першостей. Можливо, Остапенко допоможе і їм — у 2016-му на очах батьків і сусідів зійти на подіум Олімпіади у Ріо-де-Жанейро?

— Чому я у Бразилії? — перепитує Олег Остапенко. — У той час, коли мені знову запропонували попрацювати з бразильськими гімнастками, я тренував молодіжну збірну Росії. Але мені там було некомфортно: не вдавалося досягти порозуміння з головним тренером збірної Анд­рієм Родіоненком. Інтриги й інтрижки ще ніколи не були помічниками у роботі. Тому, коли запропонували хороший контракт, я погодився і знову полетів до Латинської Америки.

Коли багато років тому летів до Бразилії уперше, наполягав, що обдаровані діти повинні тренуватися разом, в одному залі. Лише в такому випадку зможу забезпечити необхідну підготовку. Ми розіслали запрошення у гімнастичні клуби Бразилії: “Чекаємо на всіх, хто бажає випробувати свої сили у збірній команді”. До нас приїхали лише ті, хто погодився на такий експеримент. Після тестування залишив 12 дівчаток. Цього ж разу мені дали чотирьох учениць — хочеш — не хочеш, а тренуй. Інших у нас немає. Тепер працюю навіть не в клубі, а радше при інституті, який взяв під свою опіку кілька видів спорту, зокрема і гімнастику.

- Повертаючись додому з Бразилії, ви залишили там боєздатну збірну?

— За чотири роки після мого від’їзду бразильці примудрилися розвалити всю систему підготовки гімнастів, і тепер починають з нуля. Сьогодні там панує анархія. Але намагаюся не оглядатися навколо і працюю з ученицями, які за віком можуть потрапити до команди на домашню Олімпіаду. Одна з них, Маріанна Олівейра, минулого року на турнірі Вороніна стала третьою у багатоборстві і перемогла в опорному стрибку. Не так давно батьки привезли у наш зал 13-річну Ару Кілтон. В іншому клубі Ріо-де-Жанейро тренується претендентка на олімпійські медалі. Ребеку тренує японська подружня пара. Але кількість тих, з кого можна зліпити команду, доволі обмежена. 12 осіб, не більше.

- В Україні і стількох немає...

— П’ять непоганих дівчаток 1999 року народження у Кончі-Заспі все ж тренує­ться. Я спостерігав за тренуванням і відчув позитивні зрушення. Старший тренер Оксана Слюсарчук непогано організувала процес. Але хороший акробат і професійний хореограф команді не завадять, як і додаткові збори та поліпшене фінансування — щоб викликати на збори більше дітей та їхніх тренерів. А ще команді бракує сильних чоловічих рук. Тендітним жінкам страхувати дівчат на приладах під час вивчення складних елементів непросто.

- З ким складніше працювати — з українками, росіянками чи бразилійками?

— Приємніше було тренувати украї­нок — своя сорочка завжди ближча до тіла. Мої нові бразильські учениці дивовижно боязкі і сором’язливі. Але ми швидко знайшли спільну мову. Дівчата стали більш дисциплінованими, навіть без натяку на невдоволеність перейшли на дворазові тренування. Їм розповідали про мене, казали, що я суворий і вимогливий, що зі мною потрібно буде багато працювати. Тож вони були готові до цього. Тим паче, до великих навантажень ми підходили плавно і поступово. Єдине, що з бразильськими ученицями мені складно проводити психічну підготовку, підбирати потрібні слова чужою мовою — щоб підбадьорити, заспокоїти, налаштувати на боротьбу.

Дівчатка довіряють мені. Вмію поводитися так, що у них складається відчуття захищеності і впевненості навіть на найбільш відповідальних стартах. Мої попередні учениці відразу погоджувалися, коли я пропонував їм вивчити нові елементи “ультра-сі”. Мовчки підходили до приладу. А ось новенькі — такі боягузки! Торік одна з моїх підопічних на турнірі у Києві від переляку не могла виконати стрибок. А тепер дивіться, стрибає! Виховання сміливості — найскладніше завдання тренера.

- Про вас говорять як про тренера-диктатора. І водночас учениці просто обожнюють вас. Як таке може бути?

— Вести команду і бути при цьому добрим дядечком неможливо. Цього разу не хотів брати команду, мабуть, тому, що просто втомився бути жорстким: постійно тримати у напруженні себе і всіх дівчат.

Своїм українським ученицям — Лисенко, Абрашитовій, Погорєловій — ставив конкретні завдання. Навіть ті, які на початку сезону здавалися неймовірними, до кінця року вони виконували спокійно. Як, здавалося, можна через рік після 26-го місця на ЦР “Динамо” перемогти на цих змаганнях? А Тані Лисенко це вдалося. Коли працюєш згідно з планом і у тебе виходить, починаєш вірити і собі, і тренеру, і в подальші перемоги. Ідучи дрібненькими кроками, вона дійшла і до перемоги на Олімпійських іграх-1992.