Аліна МАХИНЯ: «Мрію подарувати Україні олімпійське «золото» Ріо-де-Жанейро»

У Будапешті, на чемпіонаті світу з боротьби, Аліна Стадник-Махиня не сподівалася, що “золото” дістанеться саме їй. Кожній проміжній перемозі раділа так, наче перемагала вперше у житті. Контраргументів у сутичці з 22-річною донеччанкою не знайшли не лише білоруска Галина Левченко, латишка Лаура Скужина та німкеня Аліна Фокен, а навіть переможниця Всесвітньої універсіади в Казані, японка Сара Досо, та інша фаворитка у ваговій категорії до 67 кг — канадійка Стейсі Анака. Коли у фіналі арбітр на знак перемоги підняв українці руку, Аліна вразила публіку — уже не блискавичними кидками, а життєрадісним танцем.

— Повірити в те, що стала чемпіонкою світу, і досі не можу, — сміється Аліна Махиня. — Перед першістю світу тренери казали, що я готова стати чемпіонкою. Але я сумнівалася, не вірила у власні сили. На щастя, цього разу слова старшого тренера жіночої збірної Володимира Євонова виявилися пророчими: я зробила це!

— Яка сутичка виявилася найскладнішою?

— Боротися у півфіналі та фіналі було складніше, передусім морально. Адже на кону стояли медалі. До того ж саме цим суперницям — канадійці Стейсі Анаці та японці Сарі Досо — я останнім часом поступалася. Тепер мені вдалося взяти реванш. У півфінальній сутичці я поступалася японці 0:4. Але потім кинула її і зафіксувала туше. Як я налаштовувалася на фінал з Анакою? Раділа, що стала фіналісткою чемпіонату світу. У душі панували незрозумілі спокій і затишок, а ще — гранична концентрація. З нестандартного положення мені вдалося виконати прийом і завершити зустріч достроково. Суддя підняв мою руку, а я повірити не могла: невже перемога може бути такою швидкою і простою?

— У вас незвичний стиль боротьби...

— У мене немає улюблених прийомів, які використовую в кожній сутичці проти всіх суперниць. До кожної опонентки намагаюся підібрати окремий ключик. Мені подобається непередбачувана боротьба.

— Ваші перемоги на чемпіонатах Європи і світу — це своєрідна магія прізвища Стадник чи секрет полягає в чомусь іншому?

— Не вірю в магію імені. Прізвище тут ні до чого. Журналісти також пояснювали мої перемоги відновленням після народження дитини. Насправді у мене немає дітей. Мабуть, мене переплутали з Марічкою Стадник, у якої підростають двоє діток. Секрет моїх перемог напрочуд простий — щоденна праця.

Коли я прийшла у секцію боротьби, мене не бентежило, що під час сутички суперниці можуть ненароком вдарити чи вивернути руку. Мама на початках була проти боротьби у будь-якому її вигляді. Та коли я почала привозити медалі, змінила гнів та милість. Хоча дивитися мої сутички досі не наважується: нерви не витримують такого напруження.

— Чи існують у вашій сім’ї спортивні традиції?

— У нас справжня спортивна сім’я. Тато військовий, військовим був і дідусь. Тато з дитинства привчав нас з братом починати ранок із зарядки. Навіть тепер, коли я буваю вдома, ми, за звичкою, робимо зарядку всі разом. Регулярно займаємося і в тренажерному залі. Ми з братом росли рухливими дітьми, невтомно бігали і стрибали, брали участь у всіляких конкурсах. Тато займався хокеєм, мама — гандболом. Брат два роки разом зі мною займався боротьбою, боксом.

— Вашим чоловіком був борець — Роман Стадник. У чому плюси і мінуси спортивної сім’ї?

— Це чудово, коли чоловік і дружина займаються спільною справою і можуть спілкуватися однією мовою. Спільні інтереси, здоровий спосіб життя — усе це в плюс. Ми з Ромою розлучилися, тому що не зійшлися характерами — так прийнято казати.

Ті події тиснули на мене... На допомогу прийшли люди, від яких не очікувала підтримки. На тренуваннях, коли у мене опускалися руки, усі дівчата підтримували мене. Прості фрази: “Тримайся! Ти можеш!” творили дива. Коли виходила боротися у фіналі, відчувала, що не сама. Що за спиною — команда. Моя перемога — це наш спільний успіх.

— Чому вирішили припинити таку плідну співпрацю зі свекром, Володимиром Стадником, у якого останніми роками тренувалися у Хмельницькому?

— Ми з Ромою розійшлися. Так склалося, що з тренером ми навіть не розглядали варіантів щодо співпраці. З Володимиром Стадником тренувалася два з половиною роки. Щоразу тренер допомагав мені відкривати в улюбленій справі щось нове. Завжди буду вдячна йому. А також Андрію і Марічці Стадникам. Вразила працелюбність Марічки. Я не могла лінуватися, дивлячись, як вона віддає на тренуваннях усі сили.

— У соціальних мережах в офіційній групі Федерації боротьби Азербайджану вболівальники активно обговорювали ваш перехід під прапор цієї країни...

— Представники азербайджанської федерації зробили мені пропозицію. Я розглядала її, зважувала всі “за” і “проти” і врешті-решт відхилила. Головною умовою азербайджанської федерації було не боротися на чемпіонаті світу. Але ви ж бачили: я вийшла на килим і завоювала “золото”. Тому марно надалі коментувати цю ситуацію. Залишаюся в Україні. І до Олімпійських ігор в Ріо-де-Жанейро не розглядатиму пропозиції з інших країн. Повертаюся до рідного Донецька, там тренуватимуся під керівництвом Григорія Шепелєва, який привів на п’єдестал Тетяну Лазареву.

— У дитинстві доводилося битися?

— Траплялося. У дворі іноді потрібно було постояти за себе. У дитинстві я була страшенною модницею (сміється). Обожнювала приміряти довгі сукні і спідниці, туфлі на підборах — усі мамині речі. Мама у спеціальний зошит записувала за мною кумедні висловлювання.

Розмовляла Олена САДОВНИК.

Фото з архіву Аліни Махині.