Світлана САЇДОВА: «Ми лише вчимося перемагати»

Чемпіонат світу з водних видів спорту в Барселоні став для України історичним: уперше наші дівчата у змаганні з синхронного плавання приміряли медалі. Спочатку підопічні Світлани Саїдової здобули “бронзу” в технічній програмі серед груп, згодом поповнили українську скарбничку медаллю такої ж проби у довільній програмі. А під завісу змагань поставили “бронзову” крапку у комбінації. З далекого 1973 року і до початку цього чемпіонату до медальної еліти синхронного плавання входило лише шість країн.

До 1991 року нагороди між собою розігрували США, Канада та Японія. Потім з кожним сезоном все голосніше і голосніше заявляли про себе російські синхронниці. З 2005 року свій слід в історії виду спорту вперше залишили іспанки. У 2009-му своїми дивовижними постановками здивували світ китаянки. І ось тепер прийшла черга водних грацій з України.

— Світлано Борисівно, три бронзові медалі принесли вам очікувану радість — чи все одно залишилося невдоволення від того, що можна було досягти більшого?

— Наша команда могла взяти “срібло”, нам не вистачило зовсім трішки, — розповіла Світлана Саїдова (на фото). У комбінації дівчата розслабились: усі розуміли, що “бронза” від українок уже нікуди не подінеться. А в цій ситуації і тренерам, і спортсменкам потрібно було сконцентруватися, витиснути максимум зі своєї програми і поборотися з іспанками за “срібло”. За рівнем майстерності ми уже перевершили іспанок. Однак піднятися на їхню позицію зможемо лише тоді, коли будемо кращими на три голови. Чи реально у найближчі роки обійти Росію? Не думаю. Наша мета до Ріо-2016 — перевершити іспанок, а також дуже сильних японок і канадійок.

Так, мені було приємно бачити підопічних на п’єдесталі пошани, однак шаленої радості при цьому не відчувала. Можливо, від радості стрибатиму тоді, коли наші дівчата стануть чемпіонками. З іншого боку, сьогодні навіть “бронза” для нас — це перемога. І нам потрібно багато працювати, щоб і надалі утриматись на цій позиції. Тепер від нас на кожному старті чекатимуть медалей.

Претензій до суддів у мене немає і в соло, де Україну презентувала Анна Волошина, і в дуеті, де Аня змагалась разом з Лолітою Ананасовою. Я сильно хвилювалася перед їхнім виступом. І четверті місця у цих видах програми мене направду порадували. Дівчата стоять лише на початку шляху. Якщо вони багато працюватимуть, попереду у них ще будуть медалі.

— Анна Волошина якось розповіла, що українські дівчата поступають іспанкам в артистизмі. Як можна тренувати артистичність?

— Харизма — це голос душі. Навряд чи можна на тренуваннях відпрацьовувати харизматичність. Ось уявіть: ви прийшли на дискотеку, почули запальну музику і від душі піддалися цьому ритму. А якщо цілий рік по вісім годин на день вам крутити одну й ту саму музику, чи надовго вистачить запалу? Хоча прагнути цього варто. Іспанки ж зовсім інші. У них гаряча кров, від природи запальний темперамент. Хоча, гадаю, те, що ми тепер називаємо іспанською харизмою, це насправді ніщо інше, як величезний досвід. Це ми лише тепер вчимося перемагати. А для іспанок п’єдестал — цілком звична річ.

— В одному інтерв’ю ви зізналися, що, переглядаючи свої перші постановки майже 40-річної давнини, ви відчували сором... А якою постановкою на цьому чемпіонаті ви можете пишатися?

— Я задоволена довільною програмою групи, темою якої є індійські танці. Ця композиція добре лягла на воду. Вона суттєво відрізняється від того, що пропонують суперниці, — без барабанів і чіткого ритму. Ця програма — справді одна з найцікавіших у світі. До того ж у наших дівчат є й технічні “родзинки” — стрибки, які, окрім нас, більше ніхто не виконує. Усім відомо, що в українок акробатика — найсильніша в світі. Високі стрибки та підтримки, а також технічні та хореографічні новинки, цікава музика — ось секрет успіху у нашому виді спорту.

З кожним роком ставати хоч трішечки кращою мені допомагав суддівський досвід. У мене була можливість судити різні команди і помічати навіть найменші складові успіху. При цьому ти завжди в курсі, чому зняли ту команду, а іншій, незважаючи на майже ідеальний виступ, поставили надзвичайно низьку оцінку. Мені поталанило: я не обвинувачувала суддів, а щоразу все аналізувала і докопувалася до істини. Чи змінилися мої смаки за ці 40 років? Звичайно! Героїчна тематика відійшла у минуле, натомість хочеться ставити програми під позитивну музику. Люблю класику і просто красиву музику. Одна з улюблених моїх програм — “Лебедине озеро”. Коментатори називали танець наших дівчат балетом на воді. Але навіть цю програму не можу назвати еталонною. Зразковими композиціями вважаю ті, що демонструють росіянки. Вони ідеально поєднують постановки з технікою.

— Де знаходите натхнення під час створення нових програм?

— Музику для постановок підбираю я. Щоб знайти щось особливе, потрібно переслухати тонну записів. Ось під індійську музику ще ніхто у світі не ставив програми. А мені захотілося спробувати. Чи трапляються у мене спалахи натхнення? Це дуже круто сказано. Насправді це постійна і цілеспрямована праця. А осяяння — лише її результат. З костюмами усе доволі просто: майстрині ночами купальники нам не розшивають. Дизайнер під вказану тему придумує візерунок, я його затверджую, а після цього задумані костюми шиють на фабриці.

— Що сьогодні у синхронному плаванні є модним?

— Передусім, кожна композиція повинна мати тему. Не можна робити так, як збірна Канади на цьому чемпіонаті світу: виставили під музику одинадцять стрибків і зробили із синхронного плавання хай-лайт. Чудові стрибки, всі від них були у захваті, але глядачі нічого у виступі канадійок так і не зрозуміли. Не сподобалося це і суддям, тому оцінки були вкрай низькими. Щоб бути модним, потрібно, дотримуючись усіх правил, зробити хіт. У музиці зазвичай усі рівняються на лідерів. Ось цього сезону росіяни запропонували важкий рок. Кому це сподобалося, продовжуватиме експериментувати у цьому напрямі. Щодо одягу, то тепер підхід до вибору купальників став демократичнішим. Таких суворих правил, як було раніше, немає. Нам дозволили у купальники вставляти сіточку. Однак ювелірні прикраси, пірсинг і тату і досі під забороною.

— У вашій команді існує багаторічна традиція: у заключний день чемпіонату дівчата кидають у басейн свого тренера...

— Так, на тренуваннях тренер “знущається” з учениць, а після змагань у такий жартівливий спосіб учениці мають право відігратися. У нас це стало певним ритуалом. Після того, як тренера скупають, дівчата йдуть перевдягати наставницю і у різні способи проявляють своє піклування. Мене, на щастя, уже давно у воду не кидають. Якось скупали мене, а після цього я серйозно захворіла. Та не біда: у нас є тренери, кого залюбки можна кинути у басейн (сміється).