Невидима війна після пекла неволі: історія нацгвардійця, який пережив катування у російському полоні

За оцінками української влади, на сьогодні росія утримує в нелюдських умовах близько 7 тисяч українських військовополонених, тоді як в Україні перебувають понад 4 тисячі російських бранців. З початку повномасштабного вторгнення завдяки зусиллям дипломатів і регулярним обмінам (зокрема, у 2026 році з неволі повернули 193 особи у квітні, 205 у травні та 186 у червні) загалом вдалося визволити понад 9 тисяч українців — як військових, так і цивільних.

Проте тисячі захисників досі залишаються в застінках, де, за даними ООН, 96% звільнених зазнавали жорстоких знущань. Український омбудсмен Дмитро Лубінець офіційно зафіксував 695 форм тортур, які застосовує окупаційна система, включаючи побиття, електрошок та імітацію страт.

Однією з тисяч таких трагічних і водночас героїчних долей є історія ветерана 23-ї окремиї бригади Національної гвардії України Андрія Кулька, якою він поділився у програмі журналістки «Еспресо» Христини Парубій «По живому». Андрій, який з дитинства мріяв про службу, зустрів повномасштабну війну під Маріуполем. Його підрозділ разом із бійцями «Азову» тримав оборону в повному оточенні під цілодобовими обстрілами спочатку в самому місті, а згодом на заводі імені Ілліча. У червні він потрапив до рук окупантів і провів у неволі понад 600 днів пекла — спершу в Оленівській колонії, а потім у виховній колонії № 10 суворого режиму в Мордовії. Ветеран згадує, що об полонених буквально ламали гумові кийки та ремені, через що люди ходили в туалет кров’ю, а через постійний голод, холод та відсутність води все навколо здавалося суцільним туманом.

Довгоочікуване звільнення у 2024 році стало для Андрія шоком — він до останнього не вірив у реальність українських прапорів та перших свіжих яблук, які від голоду з'їв разом із кісточками. Проте після повернення додому розпочалася інша, невидима війна. У Львові ветеран став жертвою побутового конфлікту, коли сусідка розпилила йому в обличчя газовий балончик, через що чоловік ледь не втратив зір (зловмисницю згодом судили). Андрій наголошує на серйозній суспільній проблемі: цивільні бачать, що у військового є руки й ноги, і вважають його повністю здоровим, не підозрюючи про важкі внутрішні травми та інвалідність під одягом. На думку ветерана, держава повинна терміново забезпечити комплексну психологічну реабілітацію для колишніх полонених та проводити широку просвітницьку роботу серед населення, адже без цього неможливо подолати прірву між фронтовиками та цивільним суспільством, поки триває боротьба за кожного українця.