Насипати солі - зробити приємне для козуль

Дикі кози (козулі) живуть метрів за сто від нашої хати — біля потічка, що його густо обступили верби, вільхи, ліщина. Протягом весни, літа, осені довкола вдосталь корму (до фермерського поля рукою подати). Затишно, є рятівна тінь. Та й чуже око сюди не заглядає. Наші домашні собаки козуль не чіпають, мовчки спостерігають, коли вони виходять пастися або підтюпцем перебігають до лісу. Не гавкають, бо ті - «свої».

Взимку ситуація складна. Цього сезону снігу насипало у тому урочищі вище мого пояса. У суботу спостерігав, як двійко сарн через поле натужно, з довгими паузами для відпочинку, пробивали собі дорогу через замети. Як з-під цих кучугур козулям добути корм?

Беремося їм допомогти. У місті купили важку «цеглину» кормової солі, яка конче необхідна дичині для нормального функціонування організму. На горищі набрали два мішки пахучої отави. Пан Петро стає на старі ясенові лижі, що їх змайстрував років з 50 тому вуйко Василь, і йде першим — прокладає у заметах дорогу. Після нього нам просуватися трохи легше.

Хвилин за 15 добралися до цього вербо-вільхового гайка. У віття розгалуженого куща напхали сіна — кози здалека його помітять і прийдуть сюди снідати. У напівтрухлявій колоді старого дерева сокирою продовбуємо виїмку і вставляємо туди шматок солі. Козулі лизатимуть її і в такий спосіб відновлюватимуть свій мінеральний баланс. Трохи притоптали сніг, щоб створити доступний підгодівельний майданчик. І назад, додому!

Через кілька годин вийшли ми на подвір‘я, щоб глянути, чи є хтось біля наших «самопальних» годівниць. Здалеку видніються кілька силуетів — все зрозуміло: козулі прийшли на підвечірок. Витрачати сили на самостійний пошук корму їм уже не треба. Корму вистачить на кілька днів. А потім підвеземо їм свіжого…