Упійманих на подвір’ї лисичок священник віддав у зоопритулок

Про отця Василя Мізюка зі села Лапшина на Бережанщині «Високий Замок» писав кілька років тому як про затятого радіоаматора. Свої відправи у церкві він транслював через Facebook — щоб їх могли побачити земляки-заробітчани за кордоном і хворі парафіяни вдома. Читачі пам’ятають і нашу публікацію, в якій душпастир постав добрим господарем: удома вирощував не один десяток перепілок, качок, курей. Якраз з останніми у ці дні сталася прецікава пригода…

— Я вже сьомий рік служу на лапшинській парафії, — каже отець Василь. — Ведемо чимале госпо­дарство. І ніколи нічого з птиці у нас не пропадало. А торік восе­ни п’ять дорослих курочок щось задушило. Цього літа недораху­валися ми ще шістьох підрослих курчат. Почали уважніше пригля­датися, хто б це міг поцупити на­ших чубатеньких. Почали краще зачиняти свій курник. Пильнува­ли, аби з несучками що-небудь не сталося. Але так і не впильнува­ли…

Раз чую надворі курячий ле­мент. Глянь — а по подвір’ю лисеня бігає і душить моїх курчат. Відігнав я розбійника, а він знову до курни­ка повертається…

Священник зрозумів, що від ли­сів його курочкам ніяк не вберег­тися. Навіть якщо пліт новий по­будує — вони підриють під ним яму або перестрибнуть — і все одно за­надяться до хліва. Тож став отець Василь шукати в Інтернеті пора­ди про те, як можна зловити лисів. Не капканом чи сильцем, а іншою пасткою — щоб тваринки залиши­лися живими, не травмувалися. Незабаром отець знайшов кон­струкцію такої пастки і виготовив її з міцної металевої сітки. Осо­бливість цієї пастки у тому, що як тільки лисиця, почувши смак чо­гось смачненького, залізе у кліт­ку, то наступить на педаль у ній — і пастка за злодюжкою зачиниться. Так отець Василь тиждень тому зловив одне лисенятко. Але нічні візити рудих крадіїв не припиня­лися. Змайстрував священник ще одну нетравматичну пастку — і не­забаром у неї потрапило друге ли­сеня…

Загадкове зникнення родичів, які не повернулися з полюван­ня, нічого лисячу сімейку не на­вчило. Минулого четверга, десь о восьмій вечора, дружина свя­щенника Антоніна розмовляла на подвір’ї з сусідкою. А тут рап­том кури здійняли ґвалт. Жінки побачили, як лис неподалік крут­нувся, махнув хвостом і втік… Лапшинці кажуть, що у низинній частині їхнього села, у березі річ­ки Золотої Липи, що протікає не­подалік, є лисяча нора. Там начеб­то бачили чотирьох лисенят. Двоє з них, очевидно, через свій над­мірний апетит і потрапили у до­машній зоопарк отця Василя.

Душпастир до цих «полонених» (через їхню злодійкуватість) лисе­нят поставився більш ніж гуманно. У Львові купив спеціального кор­му, яким годують цуценят. Давав лисичкам і улюбленої їхньої куря­тини. На ніч відносив у мінівольєрі до літньої кухні. Почав шукати для них звіринець. Діти дали новосе­лам гарні імена — Руді і Фоксі…

Одного дня, почувши незвич­ну новину, до отця Василя по­дзвонив якийсь мисливець, який розводить собак. Просив віддати лисичок на притравку — щоб тре­нувати на них своїх псів для полю­вання.

— Я йому відмовив, — зізна­ється нам Василь Мізюк. — Трохи згрішив, бо обманув того чолові­ка. Сказав йому, що вже відпустив лисичок до лісу. А мисливець на те відповів: вони знову повернуться на старе місце й далі тягатимуть ваших курчат…

Запитуємо служителя культу, чи, бува, не навідувалися до лисе­нят їхні батьки.

— Недавно серед ночі, — згадує священник, — наші лисенята у літ­ній кухні здійняли великий шум. Не інакше під двері до них прихо­дила мама-лисиця…

Історія із Руді і Фоксі мала щасливе продовження. Отець Василь дістав контакти Домів­ки Врятованих Тварин у Львові, подзвонив до його керівництва. Зоопритулок погодився при­йняти лисичок. Лише попросив, щоб священник сам привіз їх до Львова.

Так і зробили. Минулої субо­ти Руді і Фоксі стали львів’янами. Перед далекою дорогою отець Василь і троє його дітей зробили з лисичками фото на пам’ять.

У Домівці Руді і Фоксі пройдуть 8-денний карантин. Потім їх пере­дадуть у заповідник…

У своїх церковних проповідях отець Василь щоразу закликає любити ближніх, бути милосерд­ними, великодушними стосовно інших. Для своїх парафіян він сам є зразком такого гуманного став­лення. Хіба не правда?

А тим часом…

Настоятель Свято-Георгіїв­ського храму (Чернігівщина) отець Тимон підібрав і прихис­тив у себе білченя, яке, не зна­ти яким чином, пробралося у цю церкву. Білченя живе вдо­ма у священника. Крім шишок і грибів, їсть цукерки. Перевер­тає у кімнатах все догори дри­гом. А ще любить знимкувати­ся з дітьми.