Передплата 2024 «Добрий господар»

“Щоб навчитися тримати пензлик у руках, я починала з копій”, - Оксана Тарнавська

У Домі Франка відкрилася персональна виставка Оксани Тарнавської “Закохана у красу”

«Високозамківка» Оксана Тарнавська не належить до когорти професійних художників. Однак її роботи заслуговують на те, щоб називатися професійними. Кажуть, професійні художники до персональної виставки готуються мало не все своє життя. А пані Оксана почала малювати лише з 2011 року. І за цей короткий проміжок часу організувала вже третю персональну виставку, «Закохана у красу» (відкрилася 19 серпня у львівському Домі Франка). І приурочила її до свого ювілею.

— Чому саме на свій день народження? — перепитала пані Оксана журналіста «ВЗ». — Бо люблю святкування, обожнюю людей, люблю у доброму розумінні цього слова «збіговиська». Хотіла таке свято подарувати своїм рідним, найближчим друзям. Тому й вирішила поєднати відзначення дня народження, який припадає на свято Преображення Господнього, і відкриття персональної виставки.

— Скільки картин виставили на суд глядачів?

— 31 роботу. У переважній більшості це нові полотна. Мені здається, що з кожним роком вдосконалююся, і коли дивлюся на перші свої роботи, боюся їх виставляти. Окрім того, з колишньої колекції багато полотен роздарувала, а деякі продала. Займаюся у школі емоційного живопису імені Володимира Патика. Мені здається, що я почала краще зображати об’єм, світлотінь, фактурність.

— Ви — не професійна художниця. Що вас підштовхнуло до малювання?

У дитинстві батьки серйозно готували мене до музики. Я закінчила музичну студію при Львівській консерваторії з класу фортепіано. Моя старша сестра закінчила консерваторію, і я також мала б туди вступати. Я була старанною дитиною, старанно вчилася, грала на академконцертах і добре закінчила ту студію, але мені ніколи це не було до душі. У моїх батьків було багато друзів, ми ходили на байдарках з різними шанованими родинами, ходили у гори. У цьому товаристві було багато художників. Коли ці люди сідали на природі щось малювати, я їм по-доброму заздрила. Людина могла залишити собі спогад на папері, змалювати ту красу — те, що не можна було забрати зі собою.

Так сталося, що у 2011 році я зустріла мисткиню Оксану Риботицьку, котра набирала в свою студію, як я тоді казала, «жінок невизначеного віку». Тоді я не вірила, що у мене щось вийде. Так, хотіла малювати, але не вміла. Але крок за кроком, заняття за заняттям… І от результат ви сьогодні побачили. Головне — велике бажання. На мою думку, малювати може навчитися кожен, треба тільки цього дуже захотіти! Я починала з копій, щоб навчитися тримати пензлик у руках. А ще люблю подорожувати, і завжди відвідую всесвітньо відомі музеї. Змінилося моє сприйняття оцінки творів мистецтва. Тепер підходжу і дивлюся, як художник поєднує світло й тінь, як домагається того ефекту, як використовує кольорову гаму. Малювання в принципі мене змінило.

— Готові роботи доводилося замальовувати?

— Звісно, було. Під час подорожі у Португалії наробила багато фотографій — океан, скелі, будиночки… Вдома почала це малювати. До цієї роботи поверталася багато разів: замальовувала, перемальовувала… Я цю роботу називаю замученою. Можливо, через те, що тоді не мала з собою мольберта, щоб перенести цю красу на полотно. Бо всі мої роботи зроблені з натури.

— Окрім того, що малюєте і подорожуєте, маєте ще якесь хобі?

— Я — членкиня Карпатського лещетарського клубу, завжди беру участь у його змаганнях з гірськолижного спорту. Але це не тому, що я така спортивна чи мені це страшенно подобається, — це плекання товариського життя. У мене є різні середовища: з кимось взимку змагаємося, з іншими людьми подорожуємо, з родиною також маю окремі виїзди, бо хочу якомога частіше бачитися з внуками. Життя дається людині одне, і його треба прожити насичено. Ніколи не розумію тих людей, які кажуть, що їм скучно.

Фото автора

Схожі новини