У Ризі немає натовпів, зате бруківкою гордо спацерують чайки
Враження журналістки «ВЗ» від подорожі до столиці Латвії
Подорож до Латвії була запланована ще торік. Побувати у цій балтійській країні я мріяла давно. Так, ще за совдепії, коли Латвія була однією зі совєтських республік, ми їздили туди на екскурсію. Але це було давно. Тож хотіли подивитися на Латвію, якою вона стала відтоді, коли увійшла до Євросоюзу. На 6 березня минулого року у нас були квитки на літак, що курсував зі Львова до Риги, і проплачений готель у центрі латвійської столиці. Але повномасштабне вторгнення рф в Україну, що почалося торік 24 лютого, порушило ці плани. Ми би ще довго відкладали заплановану подорож, аж до нашої Перемоги, але нам могла «згоріти» бронь готелю… Тож купили квитки на літак, який з Варшави за годину «доніс» нас у Ригу.
Столиця Латвії зустріла нас не надто привітно — сирість і шквальний вітер свідчили про те, що сюди бажано їхати не раніше травня…
Екскурсію містом нам проводив досвідчений гід пан Андрій, уродженець Коломиї, який тривалий час жив у Львові, а 20 з лишком років тому перебрався у столицю Латвії. Що насамперед впадало у вічі - мало людей на вулицях міста. Але мені подобається така особлива романтика, коли місто повністю у твоєму розпорядженні. Ніхто не галасує над вухом, можна насолодитися спогляданням кожного будинку і вузенької вулички, вимощеної бруківкою… От тільки треба уважно ступати, бо під ногами гордо спацерують чайки, ніби хизуються, що саме вони тут є господарями.
На моє запитання, чому у білий день малолюдно, пан Андрій розповів, що його племінниця, яка народилася у Латвії, одного разу поїхала у гості до Львова. Доросла дівчина не могла зрозуміти, чому у місті Лева так багато людей…
Стару частину Риги називають Старим містом, або Вецригою. Вона розляглася на правому березі ріки Даугави, яка розділяє місто на дві частини. Саме Вецрига увійшла до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Ригу заснували на початку ХІІІ століття, розвивалася вона під впливом німецької культури. У середині ХІІІ століття місто перетворилося на великий порт, торгово-економічний центр. До початку ХХ століття у місті жило чимало німців.
Складно уявити Старе місто без фортеці чи замку. І Рига не виняток. Поруч з архітектурним комплексом міста — Ризький замок, в якому тепер резиденція президента Латвії.
Найпопулярнішим місцем Вецриги є Ратушна площа. У самісінькому центрі - скульптура лицаря Роланда, який пильно дивиться на Ризьку міську раду. А за його спиною — Дім Чорноголових, який, на перший погляд, більше схожий на старовинний храм. Дім Чорноголових був збудований 1334 року як місце зустрічі різних ризьких громадських організацій, і на той час це була найрозкішніша будівля у цьому місті. Чорноголові - молоді неодружені купці, золотарі та капітани кораблів — орендували цей будинок наприкінці ХV століття. Під час Другої світової війни будівля була зруйнована, але 1999 року Дім Чорноголових відбудували і надали йому колишнього вигляду. А поруч — храм Святого Петра заввишки 123 метри. Храм посідає заслужене друге місце за висотою у Ризі - після телевежі (більшість будинків у місті невисокі).
Ну і що за місто, в якому не живуть легенди? Звісно, і у Ризі їх не бракує. Пан Андрій показав нам у Старому місті будинок, вежі якого увінчані… котами. Мені здалося, що це — флюгер, який показує напрям вітру. Але, за легендою, багатий купець Блюмер страшенно образився, бо йому не дали стати членом представницького органу купців — ризької Великої гільдії. І вирішив відімстити за таку неповагу до себе. Блюмер замовив скульптурні зображення чорних котів з вигнутими спинами і розмістив їх на вежах свого розкішного будинку, що на протилежному боці будівлі Великої гільдії, хвостами в бік робочого кабінету старійшини Великої гільдії. На Блюмера подали до суду з вимогою повернути котів «обличчям». Але купець був другом судді, який у вироку заявив, що ці коти — тварини вільні, і без них Рига втратить частину свого архітектурного багатства. Невідомо, чи то вже після смерті Блюмера, чи все ж таки якось вдалося домовитися, але котів згодом поставили правильно.
Скільки б ми не гуляли містом і не милувалися архітектурою Вецриги, нас постійно охоплювала радість, що на кожній будівлі - чи то адміністративній, чи звичайній — поруч з прапором міста на вітрі тріпотів державний прапор України! Латвія підтримує Україну. Вхід в усі музеї для українців — безкоштовний. Проїзд у міському транспорті - також. Треба тільки мати при собі паспорт громадянина України.
За словами пана Андрія, щойно росіяни вдерлися в Україну, Латвія однією з перших дала прихисток українським громадянам. Багато з них влаштувалися на роботу у сувенірні крамнички, що у самісінькому центрі. До прикладу, в одній з таких крамничок Наталя з Житомира розповіла нам, що, найімовірніше, не буде повертатися в Україну. У Латвії їй спокійно, затишно. Отримує непогану зарплату, власники — ввічливі. Натомість пані Оля зі сусідньої крамнички, яка приїхала з Миколаєва, не може дочекатися, коли повернеться додому. «У перші дні я нарешті виспалася. Вдячна усім, хто нам допомагає. Але якби ви тільки знали, як я хочу додому…».
Мріють повернутися в Україну багато вимушених переселенців з Маріуполя, Сумщини, Київщини, Донецька… Хоча дехто каже, що вже і нема куди повертатися, але все одно їх тягне на рідну землю.
Натомість вихідцям з росії у Латвії «очєнь харашо». Точніше, так було донедавна. Бо тепер влада поставила нарешті питання руба: російськомовним особам, навіть тим, які приїхали у країну ще за совєтів, треба скласти іспит на знання латиської мови (тим, які раніше цього не зробили). Хто його не складе — «чємодан, вокзал, расєя». Етнічні росіяни (мають статус осіб без громадянства) «стогнуть»… За станом на кінець березня навіть половина етнічних росіян не подали заявки на перевірку володіння державною мовою Латвії. За словами пана Андрія, одна його знайома нарікала: «Неприємно та прикро, розумієте! Я тут, у Латвії, дуже давно живу, вже 60 років! Я відпрацювала все життя тут, 48 років у мене трудового стажу. І мені прикро, якщо щось піде не так»…
За моїми спостереженнями, найбільше російськомовного населення торгує на Центральному ризькому ринку. Цей ринок — ще одна «візитівка» Риги. Звісно, ми по всьому ринку не гуляли, бо він дуже великий — складається з п’яти павільйонів, у яких можна купити все — від м’яса до фруктів-овочів. Але, як рекомендував пан Андрій, пішли у рибний павільйон. О, Боже, який там аромат, аж голова йде обертом від прянощів і копченостей. Очі розбігаються від розмаїття рибних смаколиків — уже готових і напівфабриків. А за прилавками «дєвушкі з масковскім акцентом». І, звісно, притаманними їм хамовитістю і зверхністю щодо покупців.
Одна з наших туристок шукала рибу міногу. Зізнаюся, я про таку вперше чула від нашої пані Галини. Якийсь пан попросив привезти бодай кілограмчик. От і ми вирішили взяти собі на вечерю тої смаженої диво-рибки. Як з’ясувалося, мінога — це не риба, а просто хробак, який не має зубів, як у риби, а замість стандартної пащі - воронку, натикану гострими зубами. Мінога не має кісток, лише кишку вздовж тіла.
Мінога, як п’явка, харчується кров’ю живої риби. Якби я знала у Ризі, що це за тварюка, ніколи б не їла. Та ще й за такі шалені гроші - 40 євро за кілограм.
Пообідали у рибному ресторанчику, який нам порадив гід. Там при тобі готують будь-яку рибу, тож запахом смаженої олії наші куртки ще довго нагадували ту кнайпу… Взяли по канапці з червоною рибою — за 2,5 євро, замовили смажену рибку за 8 євро. Звісно, риба любить «плавати». То до смаку взяли по 50 грамів горілки — ще 3 євро.
У Латвії ціни ніби й невисокі - 5, 8 чи 12 євро, — але на українські гривні бажано не переводити, бо тоді ризикуєш залишитися голодним.
Того ж дня, коли поверталися додому, посеред вулиці почули, як хтось дуже велично і сильно співав «Многая літа!». Коли підійшли ближче, втішилися — це був наш львівський «Дударик» зі своїм керівником Дмитром Кацалом. Хлопці заспівали для якоїсь пані - просто неба. А звучало так, ніби співав цілий хор…
(Редакція газети «Високий Замок» дякує туристичній фірмі «Карпатія-Галич-тур» за організацію цікавої подорожі).