Посол Андрейс Пілдеговічс: «Стінгери», «джавеліни», якими українці захищали Київ, передала саме Латвія…"

Але першим все-таки здивував гість. Він привітався гарною українською, під час розмови з величезним пієтетом відгукувався про нашу державу. І наголосив, що свою місію бачить у тому, щоб допомогти нам вистояти проти російської агресії, аби Україна якнайшвидше приєдналася до великої європейської сім’ї.

Наш співрозмовник- 54-річний Андрейс Пілдеговічс, експосол Латвії у США, Мексиці, колишній Постійний представник цієї країни при ООН, а від серпня 2025-го — Надзвичайний і Повноважний посол Латвійської Республіки в Україні.

Будемо допомагати вам аж до Перемоги!

— Пане Посол, ви лише недавно почали працювати в Україні. Яка подія, зустріч тут вразили вас найбільше?

— Позаминулого вівторка у Софійському соборі була моя акредитація у президента Володимира Зеленського. Все відбувалося дуже емоційно, з військовими почестями. Було міцне рукостискання. Таке не забудеться! Ваш президент запитав, чи важко мені вчити українську мову. Я хочу вивчити її! Сподіваюся, що наступне інтерв’ю дам вам українською!

Розмовляли з вашим президентом на серйозні теми. Найперше — про військову підтримку України… За чотири тижні перебування в Україні я встиг побувати у Чернігові, Ніжині. Був у Бучі. В селі Ягідному, де Латвія відновлює зруйноване війною житло, спілкувався з місцевими людьми, які пережили російську окупацію, яких піддавали тортурам, знущанням…

У Львові я брав участь у передачі для ЗСУ і Нацполіції 32 автомобілів від латвійського фонду «Підприємці за мир», побував у Реабілітаційному центрі «Незламні» (Unbroken), у Всеукраїнському центрі воєнної травми Superhumans. Відвідав кладовище, де похоронені ваші новітні герої… Це все неможливо забути. Намагаюся передати громадянам Латвії, нашим політикам і біль, і надію, і впевненість українського народу. Багато латвійців щодня допомагають Україні, утворюючи з нею невидимий ланцюг солідарності. Це і передані кошти, і гуманітарна допомога, і автотранспорт…

Найперше ми намагаємося надати вам військову допомогу. Нагадаю, за декілька днів до початку широкомасштабного вторгнення росії у Львові приземлилися літаки з нашою зброєю. «Стінгери», «джавеліни», якими українці захищали Київ, передала саме Латвія. Ми регулярно продовжуємо вам допомагати. Буквально декілька днів тому передали бронетранспортери латвійського виробництва Patria. У цьому році ЗСУ отримає 42 такі машини. Ваші воїни ними уже користуються, ми отримуємо позитивні відгуки.

Латвія передає ЗСУ зброю, обмундирування, навчає, лікує ваших військових. Щороку багато українців проходять у нас реабілітацію.
Ми намагаємося підняти планку щодо того, скільки коштів країни НАТО повинні б виділяти Україні. У нашому законі про держбюджет записано, що мінімум 0,25% внутрішнього валового продукту Латвії потрібно передавати Україні як військову допомогу. У цьому питанні Латвія, Литва,

Естонія, наші скандинавські друзі — Данія, Швеція, Норвегія, Фінляндія — задаємо тон і намагаємося в Євросоюзі, у НАТО повернути дискусію до розуміння того, що треба активно допомагати Україні. Дипломатичні переговори на цю тему ідуть, але війна, на жаль, триває…
Крім військової підтримки України, Латвія допомагає їй у відбудові, реконструкції. Мій попередник Юріс Пойканс став тепер Послом з особливих доручень для реалізації саме таких проєктів. Приблизно 7 млн євро у нас передбачено на наступний рік для цих проєктів. Відновлюємо у Чернігівській області цивільну інфраструктуру — школи, дитсадки, лікарні, бомбосховища. Країни Євросоюзу взяли свого роду побратимське шефство над конкретними областями України, які постраждали від війни.

Ми налаштовані рішуче. Пріоритет Латвії — допомога Україні у всьому — аж до Перемоги. Йдеться не тільки про урядову допомогу, а й приватні благодійні ініціативи: збір коштів, гуманітарні вантажі, різні волонтерські акції, проєкти, пов’язані з реабілітацією, соціальною допомогою. А також — розслідування злочинів російських окупантів. Надаємо вам також допомогу у зв’язку з вступом України в Євросоюз. Як на центральному, так і на регіональному рівнях ділимося 20-річним досвідом перебування в ЄС, розповідаємо про свої успіхи на цьому шляху і можливі прорахунки.

Запозичуємо в українців їхній багатий досвід

— Наші сусіди-поляки після недавньої атаки двох десятків російських дронів відчули близький подих війни. Чи відчуваєте його ви? Адже не секрет, що до вільнолюбних країн Балтії росія ставиться з «особливою» увагою…

— Ми відчуваємо наближення нестабільності, напруги. Кілька місяців тому у повітряний простір Латвії теж залітав і приземлився дрон. На щастя, ніхто не постраждав. Минулого тижня ще один дрон винесло на берег Балтійського моря, в районі Вентспілса. Звідки він прилетів, невідомо. У нас кордон не тільки з росією, а й з її сателітом — білоруссю. З боку білорусі протягом багатьох років спостерігаємо прояви гібридної війни. Зокрема, факти незаконної нелегальної міграції, якій потакає білоруська влада. Вона пропускає до нас нелегальних біженців, в основному з країн Близького Сходу, Азії. За сприяння білоруської влади вони намагаються перейти кордон Євросоюзу. Ми до цього дуже серйозно ставимося…

В українців ми багато чого вчимося, переймаємо від них, як діяти у критичних ситуаціях, як через самоуправління організовувати роботу, як медичним закладам вирішувати подібні кризи. На наш погляд, у вас дуже багатий, складний досвід у цих питаннях, його треба запозичувати. Це стосується і питань реформування Збройних сил, взаємодії між поліцією, армією, цивільними адміністраціями. Зважаючи на те, який у нас сусід на сході, на агресивні плани росії, ми повинні перебувати у всеозброєнні. І тут ваш досвід надзвичайно цінний.

— Прочитали незвичну новину: у Латвії взялися за відновлення боліт — щоб створити природний щит-бар'єр у випадку вторгнення росії. Наскільки цей вид самооборони може бути ефективним?

— Цю ідею висловили деякі фахівці. Але ми розуміємо, що тактика війни стрімко змінюється, тому насамперед думаємо про нові технології захисту. Йдеться про новітні оборонні дрони…

— В Єврокомісії висловилися за те, щоб вздовж кордону Європи звести «стіну дронів». Чи буде така «стіна» у Латвії?

— Назва дуже амбіційна… Останні два-три роки ми серйозно вивчаємо український досвід. Усе, що пов’язано із сенсорами, із контролем як високих висот, так і повітряних об’єктів, які літають на середніх, низьких висотах, ми розвиваємо доволі серйозно. Під час недавніх російських військових навчань «Запад-2025» на тиждень Латвія закрила свій повітряний простір на висоту до 6000 метрів — і протягом цього часу жодні літальні об’єкти не змогли непомітно порушити наш повітряний кордон.

Ми також серйозно модернізуємо всі протоколи всередині Північноатлантичного Альянсу. Тому що загрози постійно змінюються. Ми вважаємо, що плани захисту країн НАТО треба весь час модернізувати. Скажімо, є такий військовий термін, як «Повітряна поліція». Тобто спостереження за тим, що відбувається, патрулювання. З нашої точки зору, зараз треба переходити на повну оборону — щоб жодні провокації, жодні літальні об’єкти (розвідувальні, озброєні чи неозброєні, спостережні) не могли безкарно перетинати наш повітряний простір.

Щодо фортифікаційних споруд, «заходів антимобільності» — будь це болото, різні укріплення, електронні сенсори, відеокамери — їх кількість треба нарощувати. З такими сусідами треба завжди готуватися до гіршого…

І, звичайно, треба й надалі допомагати Україні, нарощувати нашу співпрацю. На роботу у Київ я приїхав з новою командою. У ній є і військовий аташе, який спеціально займається питаннями воєнної індустрії, військово-промислової співпраці. Ми хочемо у найближчі місяці підняти її до нового рівня — як в Україні, так і в Латвії. Щоб взаємодіяти максимально еластично, незалежно від подій на фронті.

Три тижні був на військових зборах

— У Латвії живе багато етнічних росіян. Чи стали вони гідними громадянами вашої країни? Чи поважають вашу історію, мову, культуру, традиції? Чи служать у латвійській армії? Чи є до них довіра з боку латишів?

— У нас в Латвії справді мультиетнічне суспільство. Етнічні латиші становлять більшість населення, приблизно 65 відсотків. Водночас (особливо після радянської окупації) склалися достатньо великі етнічні групи: росіяни, поляки, білоруси. Серед країн Балтії у нас найбільша єврейська громада. За декілька останніх років виросла достатньо велика українська діаспора — приблизно 35 тисяч українських громадян живе зараз у Латвії. Загалом було задокументовано близько 50 тисяч, але деякі з них повернулися додому, дехто перебрався в інші країни ЄС…

Щодо тих людей, які приїхали до нас після окупації 1940 року та їхніх нащадків, — з ними склалося по-різному. Половина цих людей на 100% ідентифікує себе з Латвією, вони пишаються, що є її громадянами. Вільно спілкуються латиською мовою, їхні діти навчаються у латиських школах, ці люди служать у латвійській армії. Після російського вторгнення в Україну ми відновили військовий призов. Іде дискусія щодо можливого призову дівчат — так, як це роблять у Данії, Ізраїлі.
Я сам — військовий у резерві. Два місяці тому був на тритижневих зборах…

— Вас призвали?

— Ні, сам пішов служити. До речі, так само добровільно подав заявку, щоб стати Послом в Україні. Раніше був Послом Латвії у Вашингтоні. П’ять років працював у Нью-Йорку Послом в ООН. Працював поруч з представником України Сергієм Кислицею. Вважаю, що робота в Україні є найважливішою моєю місією за всі 30 років дипломатичної діяльності. Моя дружина погодилася на переїзд до Києва. Одним із найважливіших своїх завдань на посаді Посла вважаю допомогти Україні вистояти, допомогти Україні підготуватися до інтеграції в Євросоюз. Треба якомога швидше відновити справедливість щодо українського народу. У тому числі — розслідуючи злочини проти людства, вчинені путінським режимом.
Нашу сім’ю зачепили сталінські репресії

— Ви народилися у російському владивостоку. Що закинуло туди ваших батьків?

— Я народився у 1971 році. Мій батько теж був дипломатом — після відновлення незалежності Латвії. Навчався на китайському відділенні московського інституту східних мов. За розподілом його скерували у владивосток, викладав там китайську у далекосхідному університеті. Так склалося, що і два мої брати у 70-х народилися на берегах Японського моря. У 1978 році наша сім’я об’єдналася, ми повернулися у Ригу. Там я закінчив школу.

Багато хто запитує, чи моє народження пов’язане з депортацією. сталінські репресії нашу сім’ю зачепили. Сестра мого діда 15 років провела у Казахстані. Її чоловік 10 років відсидів у ГУЛАГу на російській території. Так що особисті спогади у нас дуже гіркі. Що таке сталінський режим, радянська окупація ми знаємо і боляче переживаємо…

З Україною у мене теж є певний історичний зв’язок. Під час Першої світової війни велика кількість латишів, приблизно 40 тисяч, були біженцями. Їх прихистила українська земля. Мої родичі теж провели декілька років неподалік Харкова — це було десь у 1916−1920 роках. Мій дід демобілізувався у 1921 році, після відновлення Латвійської Республіки. Повернувся у Латвію з-під Бердянська…

Я не вірю, що такі речі — випадкові. Вважаю, що це моя особиста місія — домогтися того, щоб зупинити цей жахливий злочин путінського режиму. І зробити все, щоб це більше не повторилося.