Діло — труба. Чому до підриву російських газогонів хочуть прив’язати українців?

Кілька днів тому впливове американське видання The New York Times, а також німецькі медіакомпанії і газети ARD, Kontraste, SWR, Die Zeit дружно, ніби змовившись, опублікували статті про розслідування причин вибухів на російських газогонах «Північний потік» і «Північний потік-2», які сталися у Балтійському морі (у виключних економічних зонах Швеції і Данії) у ніч на 27 вересня 2022 року. У цих матеріалах іноземні журналісти, посилаючись на свої (неназвані) джерела у розвідувальних органах, припустили, що причетними до цих диверсій могли бути… українці. Мовляв, у них був очевидний мотив для цього акту — змусити росію транспортувати газ у Європу саме українською трубою…

Резонансні статті спровокували гарячі дискусії на За­ході. Найперше за оприлюднену інформацію вхопилися й активно оперують нею ті політичні сили, які виступають за те, щоб згорнути масштабну військову підтримку Україні. Утім, офіційні представники жодної з країн не підтверджують «українського сліду» у вибухах, радять дочекатися остаточних висновків слідства.

Категорично заперечив при­четність нашої країни до цих «НП» і президент Володимир Зеленський. Однак свою чор­ну справу зчинений скандал деякою мірою вже зробив — на Україну вилили потік бруду, цією історією намагаються скомпро­метувати як нашу державу, так і її спротив агресорові.

Суперміцна сталь, бетонна «шкаралупа» і кам’яний «кожух»

Якщо вірити авторам сен­саційного розслідування, для підриву на 80-метровій глиби­ні трьох із чотирьох ниток зга­даних газогонів було викорис­тано 15-метрову німецьку яхту Andromeda типу Bavaria Cruiser 50. Її начебто орендувала поль­ська компанія, власниками якої є два українці. На цій яхті, яка нібито перевозила від 600 до 900 кг спеціальної армійської вибухівки, начебто було шість осіб: капітан, два досвідче­ні водолази і два їхні помічни­ки, лікар — усі з підробленими паспортами. Американські жур­налісти пишуть, що водолази раніше могли проходити спеці­альну підготовку для виконання такої масштабної диверсії.

Аналізуючи суть висунутих звинувачень, викладену аргу­ментацію, знаний український експерт з міжнародних енер­гетичних та безпекових відно­син, президент Центру гло­балістики «Стратегія ХХІ» Михайло Гончар дійшов висно­вку, що опубліковане журналіст­ське розслідування було прове­дено «у вказаному замовником напрямі та із заздалегідь визна­ченим «результатом». Іншими словами, це розслідування було упередженим.

Експерт спростовує при­четність України до диверсії у Балтійському морі. І обґрунто­вує це тим, що для проведен­ня безпрецедентної операції у нас не було ні організаційних можливостей, ні матеріальних ресурсів, ні досвіду. Михай­ло Гончар звертає увагу, що га­зопровід, прокладений на дні моря, є дуже складною і дово­лі захищеною інженерною спо­рудою. «Труба зроблена зі спе­ціальної ферито-бейнітної сталі підвищеної міцності, діаметр 1153 мм, товщина стінки до 41 (!) мм, — зазначає він. — Окрім цього, труба ще й обетонована. Бетонна оболонка виготовлена з подрібненої та ущільненої за­лізної руди у суміші з цементом завтовшки 110 мм. Обетонова­на труба під час випробувань витримує тиск до 500 (!) атмос­фер».

Більше того, стверджує пан Михайло, за допомогою спе­ціальних суден кожну з гілок «Північного потоку» додатково захистили близько трьома міль­йонами тонн каміння. Тож, щоб добратися до самої труби, по­трібно було або його розгріба­ти, або робити підкоп, або збіль­шити у кілька разів кількість вибухівки. Лише у цьому випад­ку можна було би підірвати тру­бу під кам’яним «кожухом».

Кільком диверсантам це за­вдання було би не під силу, ре­зюмує Михайло Гончар. Для під­готовчих вибухових робіт мало бути задіяно належним чином обладнане судно зі спеціаль­но підготовленим екіпажем. На судні мав бути маніпулятор для проведення підводно-техніч­них робіт та підводний апарат. Andromeda їх не мала. На дум­ку аналітика, вказані роботи не­можливо було виконати за один спуск на дно протягом якоїсь там годинки та ще й у кількох місцях.

Як було встановлено у ході розслідування, внаслідок вибу­ху довжина ділянки, на якій було пошкоджено трубопровід, ся­гала 250 метрів. На таку ж до­вжину було розкидано улам­ки труби. Кратер у морському дні, утворений від вибуху, сягав п’яти метрів… Масу вибухівки, яка спричинила такі наслідки, здатна доправити хіба що спеці­альна техніка.

Експерт вказує і на виняткову складність підводних робіт. Ди­версантам потрібно було пра­цювати у важкому обладнан­ні, а після кожної години роботи проходити двогодинні сеан­си декомпресії. Зрештою, для спрацювання на великій глибині вибухівка повинна була витри­мувати донний тиск і належно спрацювати, коли надійде від­повідна команда.

Тож, підсумовує пан Михай­ло, для підготовки диверсії було використано або підводний мі­нічовен сухого типу з маніпуля­торами, або відповідний дис­танційно керований підводний апарат. «Уся ця техніка склад­на, коштовна, і її в супермарке­ті не купиш, везти її з України та ввезти в іншу країну непоміт­но практично неможливо. Та й саме придбання такого устат­кування чи його оренда у когось не залишились би непомічени­ми всезнаючими західними та російськими розвідувальними організаціями», — робить висно­вок експерт.

Для чого підривали «потоки»?

У своєму аналітичному ма­теріалі Михайло Гончар припус­кає, що гучні замовні публікації у західній пресі щодо «україн­ського сліду» у підривах росій­ських газогонів було спрямова­но на те, щоб викликати чергову порцію взаємних підозр і недо­віри між США, Німеччиною та Україною, а також між Україною та Євросоюзом. А найголовніша мета — порушити солідарність з Україною та відбілити кремль, щоб зробити чергову спробу домовлятися з ним, скомпро­метувати Україну.

Михайло Гончар звертає ува­гу й на те, що підірвали три з чо­тирьох ниток двох «Потоків». На його думку, зроблено це було не просто так. За допомогою не­ушкодженої труби ПП-2 росія­ни могли би «рятувати» німців від холодної зими своїм «деше­вим» газом, в їхніх очах країна-агресор виглядала би благодій­ником…

До слова, фразу «дешевий російський газ» багато разів по­вторює у своїй публікації один з авторів антиукраїнських публі­кацій Сеймур Гірш, даючи зро­зуміти, що блакитне паливо із сибірських просторів вигідніше від американського чи норвезь­кого, яке є дорожчим. Відтак проглядається явне лобіювання інтересів москви. Тому й «роз­слідування» не можна назвати об'єктивним.

Аналітик припускає, що на Заході всі давно знають, хто за­думав і реалізував спеціальну підводну операцію у Балтійсько­му морі. Але не називають імені винуватця, позаяк проти нього треба було би вживати жорстких заходів — а це могло би призвес­ти до воєнної ескалації, до війни НАТО з росією. У деяких висо­ких кабінетах вважають, що не­хай ліпше буде «війна в Україні», аніж «війна в Європі». Через це й придумали байку про «україн­ський слід».

Доказом саме російського, а не українського сліду в історії з вибухами може стати інформа­ція про загадкову присутність у Балтійському морі, саме на ді­лянці, де пролягає ПП-2, росій­ського танкера Minerva Julie. Із 6 по 12 вересня, тобто за кілька днів перед вибухами, він підо­зріло «крутився» у цьому регіоні. Фахівці кажуть, саме такий тан­кер росіяни могли використати для доставки і евакуації мініпід­водного човна або спеціального батискафа, з якого і було замі­новано «Північні потоки», а по­тім — проведено «відкладені» ви­бухи .

Коментар для «ВЗ»

Мета провокації - посадити Україну і росію за стіл переговорів

Михайло ГОНЧАР, експерт з міжнародних енергетичних та безпекових відносин

— Здійнятий шум про «український слід» від­гонить політтехнологі­єю, яку було застосо­вано 2002 року під час «кольчужного сканда­лу». Тоді Україну зви­нуватили у продажу режимові іракського президента Саддама Хусейна кількох станцій пасивної електронної розвідки «Кольчуга». Американці казали, що мають 100-відсоткові аргумен­ти того, що Україна це зробила. Але нічого потім не підтвердилося. Утім, скандал мав свої наслідки: Укра­їна опинилася у політичній ізоляції. США заморозили надання нам фінансової допомоги на 54 млрд дола­рів. Світові лідери «дистанціювалися» від нас. Зокре­ма, під час Празького саміту НАТО делегацію України розсадили не традиційно, за англійським алфавітом, а за французьким. Образно кажучи, тодішній президент Леонід Кучма мав сидіти між двома U — між президен­том США (USA) і прем'єром Великої Британії (United Kingdom). А сталося так, що справа його сусідом був представник Туреччини, а зліва не було нікого…

Новим скандалом про «український слід» у підри­ві російської труби дехто намагається внести розлад у наші взаємини із західними партнерами. Американ­ське видання Politico вже каже про якісь тріщини в ат­мосфері довіри між Україною і США, про певні «точ­ки напруги».

На офіційному рівні у Штатах і в Європі відмежува­лися від «українського сліду», сказали, що не бачать його. Але поза тим зрозуміло: таким концентрова­ним залпом по Україні від провідних медіа нам поси­лають певний меседж. Заодно у такий спосіб відбілю­ється росія, мовляв, ні вона, ні американці, ні британці за всім цим не стоять. А хто стоїть — невідомо. Звучать натяки: розслідування продовжуватимуть, і може ста­тися так, що «раптом» знайдуть підтвердження «укра­їнського сліду». Таке саме було і з історією про «Коль­чуги»…

Варто згадати й історію 2017 року, коли Україну зви­нуватили у тому, що наші ракетні двигуни потрапили у Північну Корею, завдяки чому, мовляв, вона швидко розвинула свої ракетні програми. Цей скандал не мав розвитку, бо ми довели, що нічого такого не було, у нас із Північною Кореєю взагалі відносин немає. Виявило­ся, що у цю країну було поставлено російські двигуни. Попри це, спроба скомпрометувати нас була. І за цим теж стирчали російські вуха…

— Як надуманий скандал із «українським слі­дом» у підриві «Північних потоків» може нам від­гукнутися?

— Майже всюди (навіть у росії) заперечують будь-яку причетність України до згаданої диверсії. Це важ­ливо. Нам не треба концентруватися на цій історії. Але треба доводити, що подібні речі роблять із провока­ційною метою. Ця мета явно простежується: посадити Україну і росію за стіл переговорів, щоб ми з нею до­мовлялися. росіянам теж начебто послано сигнал: ва­ших слідів у підриві не знайдено, тому домовляйтеся з Україною — бо якщо раптом ваші сліди знайдуться, бу­дете платити колосальні неустойки. Раніше росія від­мазувалася від зриву постачань газу в Європу форс­мажором — хтось підірвав наші труби, тому, мовляв, не можемо виконати умови контрактів. Але якщо ви­явиться, що диверсія була навмисно підготовлена ро­сією, їй загрожують штрафні санкції і виплата компен­сацій на величезну суму. Йшлося про 35 млрд доларів. Уже є судові позови на 15 млрд доларів. Тому росія­нам натякають: через витрати на війну у вас економіч­на ситуація не дуже втішна, а ми можемо вам або до­дати цих проблем, коли за рішенням арбітражних судів у вас забиратимуть десятки мільярдів як компенсацію втрат. Або ж можемо вас помилувати — якщо виявите добру волю…

— Якщо йдеться про замовні публікації - то хто їх фінансував? Хто у них був зацікавлений?

— Це питання залишається без відповіді. Принаймні поки що. Однак зрозуміло, що дію такого масштабно­го формату готували довго. Це може бути якась транс­національна група. За цим можуть стояти якісь пер­соналії, включаючи російські, але, швидше за все, не офіційного рівня. Сюди можуть входити західні персо­налії, включаючи колишніх високопоставлених діячів, які мають якусь неартикульовану публічну ініціативу, про яку дізнаємося згодом. Вони ніби створюють під­ґрунтя для того, щоб відновити бізнес-партнерство. Мовляв, якби росія продемонструвала добру волю і пішла на мирні переговори, це було б передумовою відновлення ділових контактів з нею. Таких людей не­мало — і в Штатах, і у Європі. У кожного з них свої мо­тиви. Я допускаю, що десь міг виникнути такий не­формальний альянс, якого на публічному рівні ми не бачимо.

— Хто і коли поставить крапку у цьому «трубо­провідному» скандалі?

— Крапку може бути не поставлено. Може бути ба­гато крапок. Можуть сказати офіційно, що «за недо­статністю доказової бази» не вдалося нічого з’ясувати. Хоча насправді все ясно. Якщо, зрештою, до чогось докопаються, то це упродовж найближчих тижнів або місяців має вихлюпнутися назовні. Усе залежатиме не стільки від самих розслідувань, скільки від того, чи буде політична воля їх оприлюднювати.