Монети у фонтан Треві я не кинула...
Чому Рим мені цього разу «не зайшов»?
За час пандемії усі шалено скучили за подорожами. Тому за першої-ліпшої нагоди та можливості поспішають кудись податися... У мене з’явилася можливість поїхати у Рим на запрошення друзів з Ротарі-клубу «Київ-столиця». Нагода – зустріч з Папою Римським. Сказали довго не думати, бо місць у групі небагато. А що тут думати?! Звісно, я погодилася одразу. Такі міста, як Рим чи Париж, у мене асоціюються з дорогими ексклюзивними подарунками, від яких гріх відмовитися. Коли є нагода туди поїхати, треба їхати, не роздумуючи!
У Римі я була, проте давненько, років з 15 тому. Але враження від неповторної атмосфери Вічного міста збереглися такими яскравими, такими пам’ятними, ніби побувала там учора. Колізей, собор Святого Петра, Іспанські сходи, фонтан Треві, руїни стародавніх часів – усі знакові місця Рима закарбувались у пам’яті і ніби весь час перед очима. До речі, у фонтан Де Треві я тоді монету кинула, тож повернення було лише питанням часу. Ну а зустріч з Папою Римським – особливо зворушлива подія.
Усі дороги ведуть...
Зі Львова до Рима є прямий літак. Плюс-мінус дві години (туди летіли довше, назад – швидше, мабуть, був попутний вітер), і ти у Вічному місті. В аеропорту, у залі очікувань на посадку, зустріла кількох своїх знайомих. Усі вони вирішили просто полетіти у Рим на кілька днів – розвіятись, погуляти, відпочити від карантину й буденності. Згодом, завдяки Фейсбуку, побачила, що в Італії останнім часом побувало багато моїх знайомих. По приїзді до Львова зайшла в один магазин, а знайомий продавець каже: «Уявляєте, ми з вами у Римі були в один день! Ви у ФБ виставили фото біля фонтана Де Треві, а я там був за дві години до цього...». Схоже, Італія завдяки бюджетним авіалініям стає одним з найпопулярніших туристичних напрямків для спраглих подорожей львів’ян?
Наш літак прибув в аеропорт Чампіно. Під час паспортного контролю не запитали ані про сертифікат про вакцинацію, ані про ПЛР-тест (які ми, звісно, мали), але поцікавилися, з якою метою прилетіли до Рима. Ми пред’явили офіційне запрошення від міністерства культури Італії – для участі у конференції. Його завбачливо підготували організатори поїздки. Прикордонник його уважно переглянув. Річ у тім, що коли ЄС виключив Україну з «зеленого списку» країн через ситуацію з Ковід-19 (а це сталося за тиждень до нашої поїздки), він рекомендував державам-членам закрити кордон для українських туристів. Але кожна країна визначалася самостійно. Італія не закривалася від українських туристів, але організатори нашої поїздки вирішили перестрахуватися.
Чампіно мене вразив своєю, м’яко кажучи, скромністю. Видно, що аеропорт старий (згодом я подивилась у Вікіпедії, його відкрили 1916 року) і компактний. Навіть повноцінних магазинів дьюті-фрі немає... Останнім часом аеропорт переорієнтували на бюджетні авіакомпанії. Він розташований кілометрів за 15 від Рима. Добратися в місто можна автобусом або таксі, які чекають прямо біля виходу з аеропорту. Таксі обійдеться у 40-45 євро.
Рим уже не той…
Тепер про сам Рим, точніше, про враження, від нього у «сухому залишку». Вони неоднозначні. Звісно, якщо говорити про пам’ятки архітектури, музеї, базиліки, знакові місця та історичні будівлі, то тут нічого не змінилося. Рим справедливо вважають одним з найгарніших і найвеличніших міст у світі. Але, як на мене, пандемія внесла свої «корективи» у загальну атмосферу, особливо це відчутно у сфері обслуговування. Таке враження, що після пережитого шоку від епідемії коронавірусу в італійців щось надломилося. У них ніби зник кураж, натомість з’явилися якась байдужість та пофігізм...
Почну з того, що мене найбільше здивувало, – це туалети у багатьох закладах в центральній частині міста. Таких недоглянутих вбиралень я давненько не бачила. Здається, у закладах на них взагалі не звертають уваги. У нас навіть у кафе в райцентрі чи на першій-ліпшій заправці туалети чистіші. А там, наприклад, на унітазі немає сидіння чи відсутній туалетний папір (закінчився, але ніхто цього не перевіряє). Або двері у туалет не зачиняються... І це не винятки чи поодинокі випадки. Така картина майже в кожному закладі. Причому з вигляду цілком пристойному.
Щодо кухні, то тут також ситуація помітно змінилася.
Якщо 15 років тому власне після перебування у Римі я закохалася в італійську кухню, то цього разу мене чекало велике розчарування. Розумію, що у це важко повірити, але за тиждень перебування в Римі я жодного разу не поїла смачно! Мені у Львові страви італійської кухні смакували більше.
Здивували й офіціанти. Як, утім, і продавці в магазинах. Від такої байдужості до клієнта я відвикла. Хоча потім зрозуміла, чому, скажімо, офіціанти такі неуважні. У більшості закладів сервіс уже включений у рахунок (приблизно 10 відсотків від вартості замовлення). Туристична привабливість Львова змусила власників кафе і ресторанів дуже відповідально ставитись до свого малого бізнесу. У нас зазвичай вишколений персонал і особлива увага до чистоти закладу. В Римі з цим велика проблема.
«У нас таких випадків 200 на день»
Але найбільша проблема – злодії! Нас одразу попередили, що треба уважно стежити за своїми сумками, застерегли, аби усі гроші і документи зі собою не носили, бо випадків пограбування туристів дуже багато. Але такі застереження є типовими, бо відомо, що у всіх туристично привабливих містах працюють злодії і шахраї. Нещодавно у моєї знайомої в Парижі мобільний телефон вирвали просто з рук...
Неприємності не оминули і нашу групу. В одного чоловіка з наплічника вкрали гаманець. Він навіть не помітив, коли і як, звернув увагу на відсутність гаманця лише ввечері у готелі. І це ще пів біди. Бо інша історія просто шокує. Після вечері кілька дівчат з нашої групи вирішили прогулятися вечірнім Римом. Пішли подивитись Колізей, який гарно підсвічується, і звідти попрямували у готель, що розташований неподалік Ватикану. Шлях довгий, але вечір був теплий, тож вирішили йти пішки. Було це за десяту вечора. Йшли тротуаром однієї з центральних людних вулиць, яка добре освітлена. Раптом почули різкий звук невеличкого мотоцикла (по-місцевому “моторіно”). І в цю ж мить водій моторіно зірвав з плеча однієї з дівчат сумку. Ще мить – і злодій зі сумкою зник з поля зору. Шансів догнати водія, звісно, жодних. Тобто грабіжник на своєму моторіно заїхав на тротуар, причому його жертва йшла не з боку дороги, а під стіною. Здавалося б, логічніше було б пограбувати ту дівчину, що йшла ближче до дороги. Але він вирішив по-своєму. Можливо, тому, що його жертва тримала сумку на плечі, а не через плече?..
Найгірше, що дівчина мала у сумочці все: паспорт, всі гроші, телефон і банківські картки! Свідком пограбування був місцевий чоловік. Він не кинув дівчат у біді, а провів у найближчий відділок поліції. Але там на них чекав черговий шок. Оскільки було вже пізно, поліцейські сказали прийти наступного дня, мовляв, уже не працюють. По суті, дали зрозуміти, що нічим допомогти не зможуть, і порадили звернутися в українське консульство.
Зранку дівчина вже була у нашому консульстві, але й тут на неї чекало суцільне розчарування. По-перше, абсолютно байдуже ставлення працівників консульства, жодної емпатії. На її зауваження, чому до неї так ставляться, відповідь: «У нас таких випадків 200 на день». Цей «вбивчий» аргумент, вочевидь, мав би її заспокоїти і задовольнити? Ба більше! Щоб отримати так званий білий паспорт, треба подати у консульство дві фотокартки (зробити їх самотужки, у консульстві таких послуг не надають!), копію втраченого паспорта (це щастя, що в організаторів поїздки ця копія була, а ось що робити звичайному туристу-одинаку?) і заплатити 28 євро. Причому обов’язково з кредитної картки... Як це має зробити людина, яку пограбували?! Яка логіка? Чому консульство не надає таких послуг безкоштовно? Адже усі ми, громадяни України, платимо податки, за які ці консульства та посольства існують! Чому в разі біди ми маємо долати чергові бар’єри, які вибудувала вже власна держава?!
Усі ці документи в консульстві приймають лише до 12.00. Якщо не встигли – то приходьте завтра. У випадку з нашою дівчиною завтра група уже відлітала, і якщо їй не дали би паспорта, то була би змушена залишитись сама. Поки взяла відповідну довідку у поліції, поки зробила фотографії (ще треба знайти, де їх зробити), поки взяла в організаторів копії, встигла забігти у консульство об 11.59! “Білий” паспорт їй мали би видати того ж дня після 15.00. Вона прийшла, але їй сказали, що з Києва підтвердження її особи не прийшло. Приходьте, мовляв, завтра. А завтра опівдні у неї літак! Це ще й п’ятниця. Тобто, якщо нічого не вийде, то попереду вихідні, консульство не працює. Черговий шок і розпач. Усією групою довелося підключати усі можливі й неможливі зв’язки! Здається, телефонували навіть міністру закордонних справ... На другий день зранку вона поїхала у консульство і, на щастя, паспорт їй видали.
Звісно, після таких пригод усі позитивні враження тьмяніють. Хоча зустріч із Папою Римським, який привітав нашу групу українською мовою – «Слава Ісусу Христу») та відвідання Музею Ватикану залишили незабутні емоції!
Як, втім, і кількагодинна екскурсія Римом, яким не втомлюєшся милуватися. Хоча тут дуже важливо, щоб вам пощастило з екскурсоводом. Дуже бажано, аби він мав не лише фактологічні знання, а й харизму... Проте сучасні невтішні реалії, на жаль, часто-густо перекреслюють усю привабливість давнини, якою славиться Рим. Надалі “виїжджати” тільки на стародавній історії Вічного міста та унікальних пам’ятках архітектури не вийде. Якщо у Римі не зміниться загальна атмосфера, не покращаться сервіс і рівень безпеки, то потік туристів зменшиться, і місто буде надалі занепадати. Принаймні мені до Рима повертатися вже не хочеться. Мабуть, не випадково я забула кинути монету у фонтан Треві…
Читайте також: Подорож до Сицилії за 30 євро: що можна побачити на античному острові