«На карті за Союзу ми були в «голові», а зараз ми в «дупі» Європи»

Львівські підприємці, бізнес-тренер і письменниця Людмила Калабуха та професійний акваріуміст Сергій Калабуха вже відомі читачам «Високого Замку» як завзяті мандрівники. Калабухи розповіли про свою уже 48-му мандрівку — подорож до Прибалтики, колишніх радянських республік Литви, Латвії та Естонії.

Литва. Еміграція, язичники і дивна Конституція

«Вони дали йому по голові великим дрючком, і він полетів на небеса», — так вперше згадали Литву у 1009 році у літопи­сах. І знаєте хто? Монашки! Саме вони на­писали блокбастер про архієпископа, що їхав навернути литовців-язичників у хрис­тиянство і якого вони вбили", — починають свою розповідь про Литву мандрівники.

У 2009 році в Литві гучно відзнача­ли першу літописну згадку. Ну і що, що вбивство святого отця? Зате втерли носа сусідам — Латвії та Eстонії! Про литовців літописи аж 1000 років тому вперше на­писали.

«Литва остання в Європі прийняла християнство у XIV ст. Пам’ятаємо — Русь охрестив у X ст. князь Володимир. Зараз близько 5 тисяч литовців сповідують ба­гатобожжя — давню віру своїх предків, яку ніхто не забував і особливо не забороняв. Хіба що радянська влада, якій все було „не так“, крім віри у світле комуністичне майбутнє. Всі охочі радо беруть участь в яскравих та веселих язичницьких святах як у містах, так і в селах. Віротерпимість та толерантність до всіх 145 національ­ностей та їхніх вірувань — от що вирізняло литовців протягом століть буремної істо­рії», — каже Людмила Калабуха.

***

Кожен має право бути не відомим і не знаменитим.

Кожен має право лінуватися і нічого не робити.

Собака має право бути собакою.

Кожен має право забути, що в нього є обов"язки.

Кожен має право нічого не розуміти…

«Хочете так? Для цього вам треба ста­ти громадянином республіки Ужупіс — незалежної держави в центрі Вільнюса. Це рядки з її Конституції — зводу правил, за якими живуть митці та богема, завдя­ки яким район бомжів та криміналу у 80- ті перетворився вже у 2000-ні на найо­ригінальнішу частину литовської столиці із найдорожчою нерухомістю! Свій герб, валюта, армія (12 осіб), президент, про­курор, митниця і карнавали. Кожний де­сятий житель — митець, а з фонтана на головній площі кожного 1 квітня ллється пиво!» — дивує мене Сергій Калабуха.

***

— Ти нещасливий?

— Дуже щасливий, — відповідає бідняк.

— І я щасливий, — каже багатий купець.

Обійшли чорні ангели весь Вільнюс і не знайшли там нещасливих людей.

Так розповідають литовці давню ле­генду. Та зітхають, що зараз все далеко не так. Перехід на євро став економічною ямою. Щоб звести кінці з кінцями, всі працюють на двох, трьох та навіть чоти­рьох роботах. А у молоді тільки одна мета — виїхати за кордон. Там зарплата 2−3 тис. євро, удома — максимум 700, а ціни європейські. «На карті за Союзу ми були в «голові» і жили краще за всіх, а в Євро­пі ми в «дупі» — скаржаться люди 50+. У них, як у східних німців, така собі осталь­гія (від слова «ост» — схід) — туга за ра­дянським минулим. З 3-мільйонної Лит­ви 1 млн жителів виїхав на заробітки за кордон. Повертатися не збирається. Пе­реманюють туди дітей та батьків.

«Литва — світовий лідер зі зменшен­ня населення через еміграцію. Але абсо­лютно всі, кого ми зустрічали під час на­шої мандрівки, були привітні, професійні, стильно вбрані та фізично привабливі. Радо допомагали у всіх питаннях та від­повідали російською, англійською і поль­ською, якщо якихось слів їм або нам бра­кувало для порозуміння», — розповідає Людмила Калабуха.

Подружжя каже, що литовський націо­нальний характер — впертість, працьови­тість, емоційна стриманість та бажання жити по-своєму. Саме тому вони збере­гли мову попри заборони могутніх заво­йовників. Тому першими вийшли з СРСР у 1990-му.

«Якщо коротко про враження від Лит­ви, то це свіжі смачні якісні місцеві про­дукти, питна вода у кранах та чисті річ­ки в центрі великих міст, ручні дикі птахи, яких ніхто ніколи не скривдить, небага­ті, та неймовірно доглянуті будиночки на­віть на віддалених хуторах. І дві сучасні релігії — пиво та баскетбол», — з усміш­кою ділиться Сергій.

Латвія. Коли публічна страта — найкраща з усіх новин!

Єдиним способом комунікації у євро­пейських містах до XVIII ст. були дзвони на головному храмі міста. Це зараз ми загля­нули у смартфон і знаємо, що робить будь- яка людина в будь-якому місці в режимі реального часу. А тоді — реально виходили з зони комфорту. При перших звуках наба­та треба було все кинути, вбратися і бігти на площу біля ратуші. Причини: ворог на­падає, пожежа, чума і 4-й, найбажаніший сценарій — чиясь страта.

«Уявіть: чекали або війну, або поже­жу, або моровицю, а тут бонус — страта- „развлєкаловка“! Ну які розваги були у людей? Чи розчленують когось, чи руку злодію відрубають, а як пощастить, то спа­лять відьму — гарну молоду дівчину до 50 кг (вантажопідйомність мітли). І це тільки в кіно показують, що хтось з натовпу висту­пає проти. В житті всі були за: вони щиро вірили, що страчують грішника, очищають суспільство і так оберігають себе від кари небесної. А коли тіло страченого везли на­зад по вулиці, кров заливала дорогу, і її зверху засипали пісочком. От вже 800 ро­ків у Ризі ця вулиця має назву Пісочна», — розповідає Людмила Калабуха.

Мандрівники кажуть, що у XVIII століт­ті у Ризі за аморальну поведінку дівчи­ну живцем замурували в фортечну стіну. За що? Вона мала дошлюбні стосунки з солдатом, всупереч волі батьків та сус­пільній моралі. Ото замуровують люди­ну в стіну і залишають невелику шпарину, щоб максимально продовжити її муки, щоб людям було чутно її стогін.

«Тепер тут стоїть печальний пам’ятник її привиду, біля якого фотографуються туристи. І ми сфотографувалися і знову щиро раділи, що живемо в інший час», — позитивно підсумовує подружжя.

Естонія. Тут ніхто ніколи не ходить на вибори і не підписує жодних паперів

«У 2000 році Естонія перша у світі при­рівняла право на вихід в Інтернет до ба­зових прав людини, цифрові підписи до підписів від руки. Тепер ніде не треба під­писувати папери, окрім укладання шлю­бу чи розлучення. Ні урядовці, ні політики ніколи не підписують жодних паперів і на­віть не тримають їх у себе на столі. Зна­єте, хто придумав Skype? Eстонці в 2003 році, а в 2011 його купив Microsoft за 8,5 млрд $», — розповідає мандрівниця.

За її словами, найменш заселена країна Європи — Eстонія — стала пер­шою країною, в якій ніхто не ходить на вибори: всі голосують онлайн зі свого комп’ютера чи смартфона.

«І як невдалий жарт, саме в Естонії у нас не працював мобільний Інтернет. Ніяк. Стрибали, як зайці, від кафе до кафе за WI-FI. Люди тут живуть небагато. Хороша зарплата — 1 тис. €. За оренду простень­кої однокімнатної квартири: 400 € + 100 € комунальні. От і уявіть, як затягує пас­ки більшість населення, у якої зарплата 600−700 €. А ціни тут європейські. Поїсти в ресторані середньої руки — мінімум 20 € на людину», — продовжує Людмила.

Естонці дуже стримані у вияві емоцій, зайвий раз не усміхнуться, а сфера об­слуговування дуже нагадує радянську: «Брати будете — беріть, не берете — не морочте голову», «Двері за собою зачи­ніть, не бачите чи що?», «У нас в кафе не­має нічого національного і смачного, по­дивіться на сусідній вулиці».

«Напевно, вперше ми зіткнулися з на­стільки скупими на увагу до клієнтів та усмішки людьми, було враження, що нам не раді ніде. Ми це пояснювали нордич­ним характером естонців і сумом від їхніх маленьких зарплат (один раз у нас навіть нахабно вимагали чайові за рівень об­слуговування нижче плінтуса)», — ділить­ся враженнями Сергій Калабуха.

Це дивно, якщо зважати на те, що Ес­тонія вважається дуже передовою краї­ною, яку навіть називають «Силіконовою долиною Європи» за найбільшу кількість стартапів на душу населення.

«От вже не думали, що Прибалтика — колишні радянські республіки Литва, Лат­вія та Естонія так нас вразять, зачарують і змусять дуже багато чого переосмисли­ти. Спробували найрізноманітніші наці­ональні страви, всі можливі і неможливі види риби у величезних кількостях та чу­дернацькі настоянки і неймовірний місце­вий алкоголь. І ще раз переконалися, що краще рідного дому немає місця на землі, і яке щастя, що нам не треба їхати в дале­кі краї шукати кращої долі», — підсумовує нашу розмову Людмила Калабуха.

Фото з архіву родини Калабухів