Гондоли у Венеції коштують, як у нас квартири у новобудовах

Жителі Венеції звикли бачити за вікнами своїх домівок не клумби, припарковані автомобілі і дитячі майданчики, а канали, наповнені водою, та натовпи туристів. Вода камінь точить — всі будинки у місті мають наліт старовини. Їх регулярно реставрують, однак через високу вологість повітря штукатурка швидко відлуплюється, а фарба — вицвітає і тріскає. Самі будівлі мають міцний фундамент. Їх зводили на палях з дуба та модрини, деяким палям — по 500 років, і вони практично не зруйнувалися. Секрет у венеційських грязях, якими збагачений місцевий ґрунт. Вони обволікують деревину, перекриваючи доступ кисню до неї, і захищають будівельний матеріал від комах та гризунів. Без сумніву, Венеція могла б простояти ще не одне століття. Однак учені лякають: через підвищення рівня Світового океану кожні п’ять років місто затоплюється на 2 см. З такими темпами до кінця століття може зануритися у море на півметра… Чим не привід відвідати Венецію, яка по праву вважається одним із найбільш романтичних міст світу?

До Венеції з інших міст Італії нон-стоп курсують електрички. Заліз­нична лінія (як і автомобільне шосе) проходить греблею, яка з’єднує острівне місто з материковою його частиною. Не хвилюйтеся — своєї зупинки не пропусти­те, бо далі вокзалу, який розташовується на околиці Венеції, потяг не поїде.

На виході з вокзалу відкриється захо­плива панорама міста — Венеція, як і го­диться знатній дамі, вражає і захоплює гостей «з порогу». І відразу ставить їх пе­ред вибором — або ті пересуватимуться містом пішки, або на вапоретто — анало­гу річкового травмая, який є єдиним ви­дом громадського транспорту у Венеції.

У нашій групі були люди поважного віку (найстаршій паломниці — 72 роки), тож керівник Ольга Солодкова запропо­нувала не випробовувати ноги на міць і придбати квитки на пароплавчик. У скла­ді чисельної групи вийшло дешевше (за квиток туди й назад — 7,5 євро з кожно­го). Ми ж з чоловіком у Венеції були не вперше, тож вирішили прогулятися. У карту навіть не зазирали — вивести із ла­біринту крихітних вуличок може тільки ін­туїція або хороший гід.

Венеція розташовується на 118 ост­ровах Венеційської лагуни, розділених 150 каналами. Перейти з одного на ін­ший можна по мосту, яких тут — чотири сотні. Через дефіцит суші Венецію до­водилося щільно забудовувати — у міс­ті немає широких вулиць (за винятком Гранд-каналу, де кожен турист вважає своїм обов’язком зробити кілька вдалих фото) та великих площ, крім площі Свя­того Марка.

На площі Сан-Марко розташовуєть­ся однойменна базиліка, де зберігають­ся мощі святого апостола Марка. Тут коронували глав Венеційських респу­блік, відправляли у далекі походи відо­мих мореплавців, на свята і у часи лихо­літь збиралися місцеві жителі. Всі дороги у Венеції ведуть до цього собору. Якщо приїдете у серпні, щоб потрапити всере­дину, доведеться вистояти довжелезну чергу. З наплічником не впускають — його треба здати у камеру зберігання непо­далік собору. Наша паломницька група мала попередню домовленість із адміні­страцією, тож ми безперешкодно потра­пили всередину храму, де у крипті нам дозволили відправити Літургію.

У Венеції немає сенсу орієнтуватися за назвами вулиць — якщо не знаєте італійської, для вас це буде просто набором літер, який вилетить із голови швидше, ніж відірвете очі від мапи. Най­кращий орієнтир — напис на стінах Piazza San Marco. Його можна зустріти на кож­ному повороті. Намальована стрілка по­казує, в якому напрямку необхідно руха­тися.

Вулички Венеції можуть змагати­ся між собою за звання «найкоротшої» і «найвужчої». Через найвужчу, якщо у вас великий наплічник чи Бог не обділив габаритами, доведеться буквально про­тискатися. Ширина Calle Varisco (так на­зивається вуличка-рекордсмен) — лише 52 см!

Місто вільне від автівок: увесь тран­спорт — водний. На моторних човнах пе­ресувається «швидка», поліція і ремонт­ні бригади. Якщо готові розпрощатися із 80 євро (2600 гривень), можете півгоди­ни покататися на гондолі. Цю суму можна розділити на п’ятьох — стільки пасажирів вміщається у традиційний венеційський човен. Намагалися непомітно сфотогра­фувати гондольєрів за роботою. Було ви­дно, що норовливим італійцям це не по­добається, і їх можна зрозуміти. Уявіть, якби вас фотографували день при дні ти­сячі незнайомців!

Унікальна професія передається у спадок від батька до сина, хоча є се­ред гондольєрів одна жінка. Самі гондо­ли коштують, як у нас однокімнатні квар­тири у новобудовах. Їх у Венеції — строго визначена кількість: 425. На кожного гон­дольєра — один човен.

Було цікаво, куди місцеві викида­ють сміття, адже на вулицях — жодно­го смітника. Кожного дня до будинків під’їжджають сміттярі із тачанкою, вола­ють під вікнами, щоб повідомити меш­канців про свій візит, а коли ті не чують — стукають у двері, заходять, забирають пакети з відходами, вантажать їх на та­чанку і їдуть далі. З перехожими їм, бу­ває, нелегко розминутися, тому кричать безперестанку, щоб привернути увагу зі­вак, аби ті часом не звалилися у воду.

А ловити ґав у Венеції не варто — через засилля дрібних злодюжок (звичне яви­ще для туристичних «Мекк») та жебраків. Минулого року не бачили жодного афри­канця, який би випрошував гроші. А цьо­горіч вони там — на кожному кроці: тільки й чекають, аби зустрітися з вами погля­дом і почати виклянчувати кілька євро «на хліб».

Якщо не любите їсти у товаристві великої кількості людей або якщо бюджет поїздки у вас обмежений, більшість венеційських закладів громад­ського харчування не для вас: галасли­во і дорого. Фаст-фуд також не врятує. Піца коштує 4−15 євро (130−490 гривень, залежно від начинки). Кулька морозива — 2−3 євро (65−100 гривень). Філіжанка кави — від 1,5 євро (45 гривень). Випіч­ка (булочки, тістечка) — 1−4 євро за шту­ку. Водою бажано запастися по дорозі до Венеції. Півторалітрова пляшка мі­нералки тут коштує 3−3,5 євро (100−115 гривень). Але багато води не вип’єте: у кав’ярню у туалет вас не впустять (міс­то «кишить» туристами, і якщо заклади почнуть впускати всіх охочих справити нужду, розоряться, бо всю виручку до­ведеться спустити на мило і туалетний папір), а громадські туалети (яких на­справді не так багато) — платні. Вхід — 1,5 євро.

Найкраще тамувати голод і спрагу фруктами. За 2,5−3 євро на старовинно­му базарі, розташованому поблизу мос­ту Ріальто, одного зі символів Венеції, можна купити кілограм персиків чи ба­нанів. Якщо на вулиці спека — це кра­ще, ніж «давитися» тістом. Найдорожчі фрукти — ківі (продавці правлять за них по п’ять євро за кілограм). Ціни на ягоди також зашкалюють — жменька полуниць (буквально 5−7 штучок) коштує 3 євро.

Купувати морепродукти ми не збира­лися, але нагоди ознайомитися з асор­тиментом не упустили. Чого тільки не продають у рибному павільйоні: лангус­ти, омари, гребінці, каракатиці, восьми­ноги! Серед покупців багато місцевих. Воно й не дивно: у готельному номері чи хостелі мідій не приготуєш. А ціни на житло у Венеції — не для бюджетних ту­ристів. У «високий» сезон найдешевший варіант ночівлі на двох у готелі з однією (!) «зіркою» обійдеться… у 65 євро (2100 гривень)! У хостелі — 50 євро (1600 гри­вень). Ось чому більшість гостей Вене­ції зупиняється у сусідніх містах — Ме­стре, Маргері чи Кампальто. Винайняти тут кімнату чи ліжко можна на 40−65% дешевше.

Найпопулярніший сувенір із Венеції — карнавальна маска. Але ту, що прода­ють з яток за 5−10 євро індійці, африкан­ці і китайці, купувати не варто, адже ви­готовили її не в Італії, і навіть не у Європі. Таке саме барахло можна придбати й в Україні на місцевому ринку або у магази­ні «Все по 1 гривні». Маски, виготовлені венеційськими майстрами, — дуже доро­гі. Найдешевшу, яку нам вдалося знайти, продавці оцінили у 45 євро (1,5 тисячі гривень).

Фото авторки та Андрія Гелия

Автор щиро дякує за організацію по­дорожі Паломницькому центру Ма­тері Божої Неустанної Помочі (www.palomnyk.info).