КҐБ… ФСБ… Знайди різницю

Американський сервіс Daily Beast опублікував документи, які проливають світло на методи діяльності радянських спецслужб. Найважливіший з них – призначена для майбутніх офіцерів розвідки КҐБ 108-сторінкова публікація «Політична розвідка з території СРСР» за 1989 рік. Дослідження показує методи радянської (та й пізнішої) розвідки, здебільшого, у справі вербування агентів серед іноземців, які приїжджали до «країни рад». Минуло 29 років від часу появи цього «манускрипту», але він досі перебуває під ґрифом «таємно».

Але дивуватися нічого. Візьмім хоча б таку цитату: «дезінформація – то призначена для ворога промоція сфабрикованої інформації (…) з метою створення плутанини і схиляння його до кроків і справ, які узгоджуються з інтересами радянської держави. Дезінформація здійснюється для підривання позицій імперіалізму». Достатньо тут замінити «радянську державу» на «російську федерацію», а «імперіалізм» на «Захід», і маємо докладний виклад того, що останнім часом роблять інтернет-тролі, пов’язані з російськими спецслужбами, у всьому світі. З тією різницею, що завдяки кіберзасобам вони досягнули мети, про яку їхні попередники з КҐБ могли тільки мріяти.

Шпигуни повсюди

Радянський Союз у часи, коли з’явився згаданий підручник, вже не вважали на Заході за «імперію зла». Тоді його називали батьківщиною ґорбачовської «пєрєстройкі» і гласності. Однак це не завадило СРСР продовжувати безжальні розвідувальні методи, а КҐБ – втручатися у кожну сферу суспільного життя вітчизни комунізму. Схожу практику досі застосовують і в Росії. Колишній співробітник ЦРУ Джон Сіферт: «У Сполучених Штатах шпигунство завжди було справою мало зрозумілою серед спільноти, шпигуни працювали у тіні і на її межах, згідно із засадами, визначеними правом. У Радянському Союзі воно було головним, воно було правом». Пікантність цього аспекту посилюється тим, що згаданий посібник був призначеним для Червонопрапорного Інституту КҐБ, тобто для альма-матер Владіміра Путіна.

Згідно з вимогами цієї книги, кожен, хто в’їжджав на терен, підконтрольний Москві, мав бути перевіреним з точки зору користі для розвідки, а, отже, ставав об’єктом для стеження. Для здобування інформації від іноземців було залучено всі інституції і особи, які мали з приїжджими контакт. Навіть Академія наук, театри, кіно, мистецькі галереї, туристичні центри, зокрема, Інтурист - радянське бюро, що займалося обслуговуванням закордонних туристів, які відвідували СРСР). То власне там працювала відома «перекладачка Мацерєвіча» або ж Іріна Обухова, яка наприкінці 80-х років приїхала до Польщі, тобто акурат тоді, коли видали згаданий підручник для КҐБ. 2007 року вона змогла отримати вільний доступ до приміщень польської контррозвідки і перекладати російською мовою рапорт про ліквідацію Військової інформаційної служби (WSI), хоч не була професійною перекладачкою.

Освоєння і розм’якшення

Про те, що оприлюднений посібник може бути основою розвідувальних операцій, свідчить незмінність вживаних досі методів. Таємні функціонери закордонної розвідки КҐБ були всюди, де можна було зустріти іноземця – у готелях, але також – і в літаках, і навіть у потягах. Серед осіб, які використовувалися для вербування серед іноземців, найважливішими були дипломати (кажуть, таких було до двох тисяч). Але було також близько двох сотень журналістів. Daily Beast додає, що до «риболовлі» серед іноземців були залучені люди науки і культури – поети, письменники, художники, артисти опери та балету. В операції схиляння до співпраці французького дипломата, посла у Москві часів Шарля де Ґолля, взяли участь кількасот осіб, серед них – найкращі радянські проститутки.

Але радянська розвідка не обмежувала себе пошуком і вербуванням агентів виключно на території Союзу. Слухачів Інституту КҐБ навчали, що коли потенційний співробітник не може приїхати в СРСР, то треба вислати до нього рекрутера під прикриттям учасника наукової конференції або через обмін студентів, або залучивши вже діючого агента. Початкова селекція студентів розпочиналася вже за місцем їх народження, через тамтешніх співробітників.

Але як схилити до співпраці з режимом, - тим паче комуністичним, - наприклад, фізика, що працює на французьку ядерну програму? Для цього добре надавалися міжнародні зустрічі, конференції та симпозіуми. КҐБ знаходив професора фізики, - скажімо з Москви, авторитета у своїй галузі, який успішно працював над конкретним питанням і був відомим у своєму середовищі. Він при зустрічі з особою, якою цікавилася розвідка, мав вживати аргументи на кшталт «не можна допустити до ядерної катастрофи», «треба стримувати гонку озброєнь», яка є «шаленою» і «притаманна буржуазній ідеології». Мав спробувати «розм’якшити» кандидата нагадуванням, що він найперше є науковцем, а вже потім – громадянином Франції, врешті – громадянином країни-члена НАТО.

Важливу роль у процесі вербування відігравав психологічний профіль кандидата, який готували фахівці, що співпрацювали з КҐБ і мали у своєму розпорядженні таємні аудіо- та відеозаписи «об’єкта». Вони визначали, які мотиви керують обраною особою – кар’єра, невдоволення чинним статусом, помста, ненависть, а, може, навіть захоплення вербувальником. Але також і те, чи перспектива зради країни або перспектива ймовірного за неї покарання збуджує в них якісь перестороги.

Гачки для Гілларі

У такому контексті виринає прізвище 58-річного професора Йозефа Міфсуда з Мальти, широко не знаного викладача кількох європейських закладів і ректора таємничої Лондонської дипломатичної академії. Анонімна постать, яка здобула розголосу у медіях через американське розслідування про втручання росіян у президентські вибори США. Власне, Міфсуд був, правдоподібно, тим, хто підсунув штабові Трампа, - як кажуть росіяни, - «компромат» на його противницю. Зустрічався, між іншим у Римі і Лондоні з радником штабу Трампа, розповів йому, що росіяни мають «гачки» для Гілларі Кілтон, тисячі викрадених електронних листів. Ти радником був Джордж Пападопулос, що недавно зізнався, що співпрацює з ФБР, яке розслідує його контакти з росіянами. Коли медіа почали ретельніше приглядатися до мальтійського професора-дипломата, то з’ясували, що поміж частими зустрічами з американцем, він їздив до Москви, де контактував з високими представниками російської влади. Саме після таких подорожей Міфсуд постачав соратників Трампа важливою інформацією.

У розмовах з журналістами Міфсуд усіляко заперечував будь-які знайомства з людьми Кремля, але ЗМІ нагадали й ому, між іншим, зустріч з російським послом у Великій Британії, на якій обговорювалася участь професора у науковій конференції в Москві. З тверджень британської «Guardian» випливає, що після того, як слідство ФБР у справі російського втручання у вибори в США набрало темпу, діяльність академічного професора почала завмирати.

У дуже схожий спосіб КҐБ за радянських часів вишколювало власних агентів до діяльності за межами країни. З тією різницею, що на теренах Радянського Союзу вони зосереджувалися на пошуку іноземців, що приїжджали, а за кордоном, перш за все, - на тих, хто виїхав з СРСР і обрали долю еміґрантів. Декого з емігрантів, зрештою, «створювали» самі радянські товариші, а відтак – спецслужби РФ. Тих, очевидно, не треба було вербувати.

Це випадок відомої Анни Чапман, або ж 36-річної Анни Кущенко, дочки агента КҐБ, що працював, до слова, під дипломатичним прикриттям у Посольстві СРСР в Найробі, а відтак – у центральному апараті МЗС у Москві. Кущенко 2001 року виїхала до Великої Британії, де дуже хутко вийшла заміж за Алекса Чапмана, осіла там і отримала громадянство. Відтак, через кілька років поміняла Острів на Америку, де взялася за шпигунство під прикриттям ріелторської діяльності.

Її викрили 2010 року і оскаржили з підривній діяльності, а згодом депортували разом з дев’ятьма земляками у рамках найбільшого з часів «холодної війни» обміну шпигунами між Росією та США. Двома роками пізніше ФБР з’ясувало, що одна з російських агенток – Сінтія Мерфі або ж Лідія Гурьєва – яку депортували разом з Чапман, була близькою до одного з важливих співробітників президента Барака Обами.

До рекрутування шпигунів і пошуків інформації за кордоном досконало надавалися і, можливо, надаються й зараз, спецслужби так званих «братніх» країн і їхні бази персональних даних. З цих баз, виявляється, російські служби можуть користати досі. Серед інших – і базою Польської служби безпеки. Контакти обидвох служб описав д-р Збіґнєв Навроцький у малознаній, виданій 2013 року Центральним осередком вишколу ABW (Агентства внутрішньої безпеки Польщі – «ВЗ») брошурі «Співпраця Служби безпеки МВС ПНР з КҐБ СРСР у 1970-1990 роках».

Джерело: Polityka