Лід не тільки під ногами. Тепло не тільки від мотора… Післямова до однієї дорожньої історії

З травматичними наслідками, які з цього випливають. Кореспонденту «Високого Замку» випало бути очевидцем, учасником одного з таких трафунків…

На Високій Горі великі проблеми

Отже, 4 лютого, 13.55. Автобусом за маршрутом «Львів — Бучач» з двома десятками інших пасажирів їду до рідних Бережан. У салоні люди старшого віку і кілька юнаків, серед них — семеро учнів Бучацького ліцею імені Святого Йосафата, які у майбутньому хочуть стати священниками. Попереду мене чекає десь 95 км шляху, майже дві години добирання. Для частини моїх сусідів в автобусі ця дорога удвічі більша. За сприятливих погодних умов. Сьогодні вони не такі.

Десь о 12 годині, вперше посеред зими вперіщив дощ — і проїжджа частина стала важко прохідною. Як ковзанка, як скло. Наш водій (пізніше дізнався, що звати його Михайло П‘янківський) стурбований: ще годинку, коли курсуватиме центральною трасою з інтенсивним рухом на ній, за їзду можна буде не переживати. Але коли випаде добиратися «сільськими» дорогами, до того ж, коли під вечір температура повітря опуститься і під колесами зледеніє, можуть бути серйозні проблеми.

Так воно і сталося. У Болотні, крайньому селі Львівської області, наш «Еталон» з його новими зимовими шинами подекуди вже почало заносити. Але шофер із 40-річним стажем раду собі дає. Зумів видряпатися на крутий підйом до села Шайбівки, звідки починається Тернопільська область. Проїхали «без нюансів» і через Нараїв. А за три кілометри, коли спробували вибратися на вершину лісистого урочища Висока Гора, потрапили у льодяну пастку. Автобус на слизькому підйомі знесло вліво і, попри всі потуги водія, «Еталон» забуксував на ковзкій обочині, вперся у метровий сніговий замет. Кілька маневрів бажаного результату не дали — авто ризикувало застрягнути у рихлому снігу.
Пасажири-чоловіки допомагають водієві - пробують виштовхнути автобус на правий бік, щоб колеса зачепилися на тамтешній обочині за вмерзлі камінці. Нічого не виходить. Машину і далі зносить вліво, є ризик, що її може розвернути поперек дороги…

Поліцейських обізвала «поліцаями»…

На годиннику 15.46. Стало зрозуміло, що самим нам із надзвичайною ситуацією не впоратися. Телефонуємо на 112. Хоча ми вже на Тернопільщині, але мобільна мережа з‘єднує нас із львівськими рятувальниками. Запитують, чим можуть допомогти. Найперше цікавляться, чи бува немає постраждалих, скільки у нас пасажирів, уточнюють місце пригоди. І тут же перемикають зв‘язок на Тернопіль, щоб там скоординували подальші дії. За жіночим голосом у трубці відчувається впевненість, вболівання за наші справи. Заспокоюють, щоб не переживали. За кілька секунд нам повідомляють, що дали знати про «НП» поліцейським у Бережанах, а також — дорожним службам. Що ті й інші вже їдуть нам на підмогу.

Стоїмо, чекаємо. Хтось перечікує тривожну подію у теплому салоні, телефонує рідним про несподівану затримку, а хтось вийшов подихати свіжим повітрям, розглянутися довкола. На сніговій кучугурі неподалік нашого «вкляклого» автобуса помічаємо крапельки замерзлої… крові. І здогадуємося, що сталося: у цьому місці недавно пробігали козулі і до гострого, як ніж, насту (твердої льодяної кірки на снігу) порізали свої ноги. Ще одні сумні реалії завальної зими…

На вершині гори, на яку так і не вибралися, помічаємо сині «маячки» всюдихода поліцейських. То — перша підмога. Машина не ризикує спускатися по слизькій дорозі, щоб і самій не потрапити у льодяну пастку. Двоє стражів порядку з раціями спускаються до нас і найперше цікавляться, чи з нами все гаразд, чи в автобусі немає дітей. Заспокоюють пасажирів, кажуть, що до нас вже виїхали автодорожні служби.

Віримо і чекаємо. Великої тривоги немає. Але коли через годину стало темніти, а ситуація не змінилася, доносяться незадоволені репліки деяких пасажирів. А коли ще через годину сподіваної допомоги було не видати, почався такий собі «бунт на кораблі». На диво, запанікували дорослі. Жіночка середніх років зривалася на крик, почала підвищувати голос до поліцейських, які разом з нами на холоді чекали підмоги, «шикувала» їх, одного разу назвала «поліцаями». Хлопці (всі чотири години вони були з нами на дорозі, не ходили грітися) зберігають витримку, заспокоюють громадянку. Повідомляють останні новини: машина з піском (а їх у регіоні мало) працювала на паралельній трасі, національного значення, і зараз вже добирається до нас. Це ще більше розлютило жінку. Обурюється, мовляв, ми теж — люди.
Згодом цю пані чомусь дратували молоді сусіди поруч, які розмовляли з кимось по телефону. Казала їм замовкнути…

Бублики і маківник від лісника Миколи Івановича

Мені неприємно було спостерігати за поведінкою старшої жінки з переднього сидіння, яка, судячи з її одягу, мала відношення до духовної сфери. Замість заспокоїти всіх, вселити впевненість, почала нагнітати обстановку. Хоча всі відповідні служби області знали про нашу «НП» і, судячи з того, що повідомляли нам диспетчери, намагалися добратися до нас по льоді, вона обдзвонювала кого тільки знала й істерично волала про поміч. Наводила приклад Європи, яку всю об‘їздила і «де все не так, як у нас». А потім дала «слушну пораду» іншим пасажирам: щоб всі разом телефонували рятувальникам, зчиняли шум — і тоді ті, мовляв, відреагують.

Послухавши цієї рекомендації, деякі пасажири так і робили. Та пані, що ображала поліцейських, імітувала приреченість, у трубку обманювала, що в салоні плачуть діти, що всі тут голодні-холодні…

Нічого такого не було. Ніхто не плакав і не просив їсти. Водій час від часу вмикав пічку, у салоні було комфортно. На цю подію нагодився місцевий лісник Микола Арєхов (він теж не міг своїм «авточеревичком» вибратися по слизькій дорозі). Микола Іванович заспокоював нервову пасажирку, побіг до своєї машини, приніс бубликів і став пригощати пасажирів. Згодом приніс ще маківника. Це трохи розрядило обстановку…

Щоб зайві емоції вляглися, один з пасажирів розказує, що за кілька кілометрів від нашого місця є церква, куди минулої неділі при -23 градусах з Тернополя приїжджали незрячі артисти — співали, щоб зібрати гроші для ЗСУ.

Чоловік вмикає відеозапис їхнього щемливого піснеспіву «Який великий Бог!» Знервовані люди стихають, заспокоюються. Почувши історію про незрячих і їхню благородну місію, здається, соромляться своєї недавньої слабкодухості…

Цікаво було спостерігати за майбутніми священниками. Ні грама розгубленості. Ці майже ще діти жартують і цим додають духу тим, кому хтось щойно посіяв зневіру.

А щодо пані, яка згадувала Європу, то вона знайшла вихід. Зателефонувала комусь впливовому з надійними «колесами», і той виїхав по неї. Пані сіла у ту автівку і поїхала собі. Доля інших пасажирів, які залишалися серед лісу, її вже не цікавила…

Доводилося допомагати і автодорожникам

Тези про байдужість, які вряди-годи звучали у салоні, були несправедливими. Крім поліції, автодорожників, намагалася допомогти місцева влада. Голова Нараївської територіальної громади Євген Здебський зателефонував автору цих рядків і повідомив, що з Козови (колишнього райцентру за 18 км від Бережан) до нас їде машина з піском. Згодом пан Євген уточнив, що та машина вже зовсім недалеко від нас, але на протилежному боці гори її знесло, пробує тепер вибратися. Попросив підійти до тієї машини і чимось допомогти.

Тут же на вказане місце вирушає наряд поліцейських, щоб координувати дії «швидкої автодорожньої допомоги», яка не могла добратися до нас.

Голова тергромади знову телефонує: може, вислати із села до вас трактора? Відмовляємо, бо на горизонті з‘являється машина автодорожників із сигнальними вогнями. Та ба, метрів за сто від нас її розвертає на льоді, масивна автівка перегороджує дорогу, її зад впирається у замет. Туди поспішає наш водій, поліцейські. Орудують шуфлями, врешті визволяють «полонянку». І ось вона — з масивною лопатою для відгортання снігу і з повним кузовом піску, який розкидає позаду себе — вже біля нас. Звільняє обочину від снігу, вкриває проїжджу частину піскосумішшю.
Наш автобус пробує рушити з місця — даремно! Дає задній хід, а потім, тиснучи педаль газу до підлоги, намагається розігнати «Еталон» і вибратися догори.

Нічого не виходить, слизько. Лише третя спроба, коли від‘їхали дальше і набрали більшого розгону, виявилася вдалою…
На цьому наші дорожні поневіряння закінчилися. Але на серці залишився неприємний осад.

Від того, як у не найтяжчій ситуації дехто з тих, хто має високий соціальний статус, на очах розкис, запанікував і, сам не усвідомлюючи того, цей вірус страху передав іншим. З такими у розвідку точно йти не можна…

Але більше все-таки залишилося у цій історії приємних вражень. Від холоднокровності водія, старань людей у погонах, людей за диспетчерським пультом, за кермом піскорозкидача. І від лісника з його бубликами…