У Рік Коня будьмо всі ми, українці, на коні!

Із кіньми пов‘язане дитинство багатьох українців, народжених у селі, їхні хлопчачі і парубоцькі забави, дорога до шлюбу, до праці. І, на жаль, дорога остання… Скільки пісень наш народ склав про них — «Розпрягайте, хлопці, коней!», «Ой чий то кінь стоїть, що сива гривонька?», «Їхав-їхав козак містом, під копитом камінь тріснув…». А згадайте Білозірове-Стельмахове — «Перед брамою дня осідлаю коня…».

Крилата фраза «бути на коні» означає володіти ситуацією, бути впевненим, успішним, таким, що перемагає. Дуже хочеться, щоб всі ми з вами були на коні, а не під ним…

А я пригадую дві зворушливі історії про коней, які у різні часи своєї журналістської праці доводилося розповідати. Обидві записав на Тернопільщині.

Без язика, але з добрим серцем

Бувальщина перша. Перед Другою світовою галицький ґазда Михайло мав на власному хазяйстві «нетипового» коника. Працював той як віл, але потерпав через одну ваду — у нього (вже й не пам‘ятаю з якої причини) не було язика. Через це без сторонньої помочі не міг наїстися. Щоб корм не випадав коневі із зубів, господар одягав йому під голову баламут — великий брезентовий мішок-сумку, в яку клав сіно, овес, буряк, кукурудзу. Завдяки такому пристосуванню Карому було легше наїстися…

У час війни німецькі зайди забрали у пана Михайла на роботу до свого «фатерлянду» його коня. А через кілька місяців етапували і його самого. Гарував українець у кількох бауерів. Врешті-решт перевели його до великого землевласника з норовистим характером. Він нещадно лупцював одного зі своїх коней, бо той, бачте, не хотів їсти — а звідки тоді у голодного візьметься тяглова сила?
Михайло приглянувся до тієї виснаженої роботою і голодом шкапини — і впізнав у ній домашнього коника. А той — свого колишнього господаря.

Від радості заіржав. Михайло пояснив бауерові причину поведінки коня, попросив більше його не кривдити. І взявся майструвати йому підвіску для їжі…

Фронт наближався. Боячись наслідків співпраці з нацистами, бауер накивав п‘ятами, переїхав жити в іншу країну. А пан Михайло зі своїм коником пішки подалися в Україну. Через кілька тижнів були вдома. Карий ще довго служив Михайлові вірою і правдою. Не раз виручав його. Допомагали один одному, як і колись…

Заплакав за господарем на цвинтарі

Бувальщина друга. За радянських часів з колгоспної конюшні вирішили вибракувати хворих лошат. За вказівкою голови артілі опинитися на м’ясокомбінаті мав і гнідий жеребець з ушкодженим оком і облізлою шкірою. Місцевий агроном не дав йому загинути. Викупив тварину, віддавши за неї сімейні заощадження. І взявся самотужки її лікувати. Дещо з мікстур брав у ветаптеці, дещо за народними рецептами готував з трав сам. Агроном впрягав коника у тачанку і їздив з ним по полях. Моціон по росяних травах зцілював коня. Господар купав свого підопічного у річці, змащував саморобними мазями, від переохолодження вкривав його. І той «доходяга», на якому у колгоспі поставили хрест, ожив, одужав, став справжнім красенем. Відзивався з одного слова, батога до нього брати не треба було. Куди ґазда, туди і його коник…

Коли, підточений хворобою, агроном зліг, Гнідий не знаходив собі місця. Як тільки виводили на пасовище, він через відчинене вікно заглядав у кімнату, де лежав господар, і тихеньким іржанням підтримував його. Почувши знайомий оклик, заспокоювався — і чвалав на вигін…

А одного ранку Карий через вікно подав знак — а звичної відповіді не почув. Ліжко, де звик бачити свого опікуна, було порожнім. І зрозумівши, що сталося, кінь заіржав так несамовито, що його почуло все село.

Наступного дня Карий примчав на цвинтар, де зібралося багато людей. З його очей котилися великі, як квасолини, сльози. Ридали і односельці. Вони виливали свій жаль за добрим сусідом і водночас ділили горе з його нерозлучним другом Карим…