Для нащадків встигніть задокументувати добрі справи своїх предків!

На папері, на диктофоні, відео, на флешках, у домашньому чи у громадському музеях. Це так важливо, це так потрібно. Особливо тепер, коли ворог так ненавидить нас, заперечує нашу минувшину, відмовляє нам в існуванні, так люто знищує все українське…

Особливо великого труду для благородної роботи увічнення дорогих нашому серцю людей не треба. Озбройтеся блокнотом, диктофоном, смартфоном, фотоапаратом, відеокамерою — і якомога швидше ідіть (поки ще вони з нами) до сивочолих своїх родаків, близьких, односельців, до сусідів у під‘їзді міської багатоповерхівки. До кожної цікавої людини. До тих, на чиїх очах творилась велика і локальна, героїчна і драматична українська історія. Нехай вони виговоряться з вами. Про те, що і як колись воно було…

Запитуйте про все. Як звали їхніх батька-матір, дідуся-бабусю, прародичів. Попросіть згадати, де вони жили, які, з якого матеріалу, мали помешкання, що у свої часи їли-пили, де спали, що мали на господарстві і чого їм бракувало. Чим займалися, де брали інструменти для праці, як сіяли, збирали і зберігали урожай. У що одягалися-взувалися на будень і у свято. Ба, навіть, чим прали і милися. У що вірили і чого боялися. Як і чим лікувалися. Яка в їхні часи була погода, як її передбачали. Як знайомилися з хлопцями і дівчатами. Дізнайтеся, які весілля справляли, що під час них подавали до столу, що дарували молодятам. Як хрестили своїх дітей, як і чому підбирали їм саме такі, а не інші імена. Як проводжали померлих в останню дорогу. Зрештою, як будували свої храми…

Цікаво буде знати, які пісні співали у колишні часи, які мали повір'я, обряди. Зрештою — які у наших пращурів були забобони і способи порятунку від всякої нечисті.

Дуже важливо розпитати про історичні події - як вони відбувалися, їх сприймали, чи брали ваші співрозмовники у них участь.
Перегляньте старі знимки і розпитайте про тих, чиї лики на них зображено. Погортайте пожовклі книжки і зошити, календарі, напівзотлілі документи, відкрийте старі сумки, креденси. Загляньте на горища, зайдіть у старенькі стодоли — і віднайдіть замасковані павутинням, прикидані сіном жорна, старі скрині, зніміть із цвяшка ціп чи решето, збережіть напівзогнилу ступу, підточений шашелем ткацький верстат, цеберку, підніміть із землі кований цвях, дзвіночок на шию волові, корові чи овечці.

Знайдіть у шафі прадавню вишиванку, сувої старого домотканого полотна, що пахне борошном. Переберіть пальцями потьмянілі від часу коралі. Все це не повинно зникнути! Дайте цим пожиткам друге життя. Для початку — просто доторкніться до них, щоб відчути подих минулого часу, збережену енергію тих, що дали нам життя.

Я не пам‘ятаю своїх діда-бабу, бо з‘явився на світ, коли вони вже відійшли у засвіти. Багато почув про них від мами, двоюрідних сестри, брата. А ще чимало «оповіла» мені про них припорошена пилюкою скриня, яка зберігалася у близького родича. Якось відкрив її віко — а на внутрішньому боці нашкрябано точні дати народження і смерті діда Івана та баби Євдокії. Була там навіть така «дрібниця», як день/місяць, коли корову-годувальницю водили до бика і коли, за хазяйськими підрахунками, вона мала привести до хліва телятко…

Якось працівниця сільради показала мені знімок із польських архівів, а на ньому — краєвиди дідового села Гайок на початку минулого століття. А саме — ошатний будинок колишнього фільварку, яким, за розповідями моєї мами, управляла пані Сядловська. Трохи вище — полукіпки на жнивному полі. Трохи нижче — кам’яна дорога, по якій їдуть на підводах якісь бородаті дядьки. А обабіч цього цього гостинця — тоненькі, як прутики, липки.

Фільварку давно вже немає - неподалік цього місця нині збудовано церкву. На полі, де колись жнивували, об‘їзна дорога для Бережан, яку почали, але так і не збудували. А от липки залишилися! Тепер це вікові липи, окраса села. Урочище так і називають — Липи.

Одного разу мені передали підточену міллю родинну світлину. На ній — моя мама, тоді ще трирічна дитина на руках своєї неньки Євдокії. Наскільки все це цікаве! — хата під стріхою, вимощений із цегли хідник, колоритне тогочасне вбрання і прикраси. Я вдивлявся в обличчя моєї «фамілії» (так на рідній Бережанщині кажуть про рідню) — і ніби розмовляв з нею…

Не запізнімося кожен з нас піти на цю важливу, персональну розмову з нашою історією!