«Здається, у полоні я вижив лише заради того, щоб тепер бути щасливим із Христиною»

Але через кілька років повернувся зі служби додому. Та коли уранці 24 лютого 2022-го росія пішла на нас великою війною, одним з перших прибіг у ТЦК. Разом з іншими побратимами Володимира скерували на захист Маріуполя.

Провоював Володя Запорожець 40 днів, а у квітні 2022-го потрапив у російський полон. У ворожій неволі провів три роки і два місяці.

— Спочатку нас повезли в Оленівку Донецької області, — розповідає Володимир. — Потім був Таганрог, далі - Бєлгородська область, село Валуйки. А потім нас повезли в Кінєшму, що за 400 кілометрів від Москви. Ось там було найважче. Нас там дуже били. Не дозволяли підіймати голову, і очі у жодному разі не можна було розплющувати, коли у камеру забігали ті тварини. Вони були постійно у масках, бо страшенно боялися, що побачимо їхні обличчя. І ніколи не називали своїх імен. Нас змушували звертатися до них «гражданін начальнік».

— Багато полонених було у камері?

— Шестеро. А розмір камери — 4 на 4 метри. Навіть не було де присісти. Нас постійно слухали — на стіні висіли диктофон і камери. Хотіли чути кожне слово нашої розмови. Якщо їм не подобалося, про що ми тихенько говоримо, відчиняли двері, і в хід ішли шокери. На нас навіть нацьковували собак… А найбільше їх дратувала наша українська мова. Нехай ніхто не каже, що мова не має значення. Має! Ще й яке! Коли наглядачі щось нас запитували, треба було відповідати, не дивлячись їм у вічі, чистою російською мовою. І мав бути відповідний акцент — російське «акання». Не дай Боже, якщо проскочив українізм чи навіть наголос, неправильно поставлений на слові, — били дуже сильно. Щоранку ми були змушені співати їхній гімн, і рука мала бути на серці. За усім цим стежили по камерах. Якщо у когось не рухалися губи, вони розуміли — «хахол нє пайот». Забігали в камеру і знову били усіх.

— Що вам допомогло вижити у тому пеклі?

— Один час навіть хотів накласти на себе руки. Продумував, яким чином це зробити. Бо і фізично, і психологічно витримувати ці знущання було дуже важко… Я знав, що мої друзі-співкамерники не дадуть мені звести порахунки з життям, але у мене визрів план. Нас щонеділі водили у баню, давали бритви для гоління, то думав перерізати собі вени. Але одного разу мені з’явилося марево: моя молодша сестричка ніби махала ручками і казала: «Вовчику, не роби цього. Не треба». Я зрозумів — треба й далі боротися за життя.

— Вас хоч якось годували?

— Це неможливо було назвати їжею. Замість картоплі у першій страві плавали шкірки від картоплі. І паростки. А ще нам давали рибу — з хробаками. За 5 місяців полону у Кінєшмі я схуд на 50 кілограмів.

— Ви вірили, що вас обміняють?

— Звісно. Ми всі на це сподівалися. Одного разу нас переодягнули у нашу форму, ми так зраділи, бо сподівалися, що їдемо в Україну. Нас везли майже добу, але… в інший бік. Не додому. Це було ще тоді, коли ми сиділи у Таганрозі.

— Це була суто чоловіча колонія?

— Не можу сказати. Ми навіть не знали, яке сьогодні число, і котра година. Де мене тримають, я довідався за пів місяця перед обміном.

— А коли все ж таки вас повезли на обмін, тоді повірили? Чи боялися знову розчаруватися?

— З Кiнєшми довго нікого не обмінювали. А потім потроху почали виводити людей. Якось супроводжуючий, що вів у баню, обмовився, що нас скоро поміняють. Одного дня мені сказали виходити з речами. Я вийшов, переодягнувся у форму українського військового, мене перевели в іншу камеру, а ввечері зав’язали очі і кудись повезли. Тоді я вже зрозумів: найімовірніше, буде обмін.

— Перед обміном уже не били?

— На щастя, ні. Мене обміняли за станом здоров’я. Нас привезли в аеропорт із зав’язаними очима, дали сухпайки, і ми навпомацки це їли. Я трішечки відтягнув пов’язку і бачив, що звозять багато полонених. Тоді вже сумніву не було — нас везуть на обмін. Ми прилетіли в білорусь, а звідти автобусами повезли у Чернігів.

— Кому ви першому зателефонували, коли опинилися в Україні?

— Батькові. Знав напам’ять його номер телефону. За час мого полону тато переніс два інсульти, йому важко говорити, але мене впізнав і сказав кілька слів.

Хлопців, яких обміняли, повезли на реабілітацію. Володя Запорожець потрапив у центр «Галичина», що у Великому Любені на Львівщині. Члени благодійного фонду «Із янголом на плечі» віддавна опікуються колишніми полоненими, часто навідуються у гості, багато спілкуються, привозять артистів… Христина Хлопіцька — членкиня правління БФ «Із янголом на плечі», має свою ділянку у роботі фонду — опікується хлопцями з ампутацією кінцівок.

Христина — худенька, тендітна як порцелянова статуетка, але сама навчилася складати і розкладати колісні крісла, вантажити їх у машину. Одного разу Христина приїхала у «Галичину» забирати хлопців з інвалідністю у чергову поїздку, а навпроти неї йдуть чотири чоловіки.

— Я ще тоді здивувалася — четверо здорових хлопів у реабілітаційному центрі, — усміхається Христина. — Запитую: «Хлопці, ви — реабілітологи?». Ні, кажуть, ми пацієнти. Я знизала плечима і почала складати візки. Володя це побачив і каже: «Відійди. Ми самі повантажимо». Таким було наше перше знайомство. Ми поїхали у басейн.

— Вам тоді сердечко «затьохкало»?

— Та ні. Я тоді була дуже зла. Чотири здоровані за наш рахунок їдуть у басейн… У нас є хлопець з високою ампутацією — Євген. Кажу, його візок треба завантажити у машину. Володя взяв той візок разом з Євгеном і поставив у машину. Я аж рота роззявила, кажу, де ж ти був раніше? Володя відповів: «У полоні». А потім додав: «Запам'ятай моє прізвище — Запорожець».

Потім між Володею і Христиною зав’язалася переписка у телефоні, що тривала щодня мало не до світанку. Христина не приховувала, що має 16-річного сина від першого шлюбу. І є певна різниця у віці. За словами Христини, її син обожнює Володю, і вони обидва «дружать проти неї».

— Христинка страшенно переживала, чи знайду я з її сином спільну мову, — усміхається Володя. — Але ми ще не такі бар'єри долали. У Христини — чудовий син. Попри те, що Павло — ревнива дитина, не хотів «ділити» мамину любов, ми знайшли підхід один до одного. І тепер я його називаю сином.

— Вас не лякала 12-річна різниця у віці?

— Це хіба велика різниця, — сміється Володя. — Та ви подивіться на неї, яка вона молода і красива! Я зробив їй пропозицію на її день народження, а розписалися ми 6 жовтня. Мені здається, що я вижив у полоні лише заради того, щоб тепер бути щасливим з Христиною.

— Не знала, як сприймуть мої друзі з фонду «З янголом на плечі» мого коханого. Привела на свій день народження, і його відразу ж прийняли. А тепер усі мені кажуть: «Не ображай нашого Володю», він став улюбленою дитиною фонду (сміється. — Г. Я.).

— Володю, як сприйняли батьки новину, що ви одружуєтеся з жінкою, старшою від вас, та ще й з дорослою дитиною?

— Чудово. Ми от недавно повернулися з мого дому. Мамі моя Христина дуже сподобалася.