«Лише з гарним настроєм сідаю за роботу, бо у ляльку треба вкласти душу»

Ольга Новосад народилася у Стрию. Випускниця Львівського торгово-економічного інституту, все життя працювала у торгівлі. 46 років тому вийшла заміж і перебралася до Ужгорода. Пані Оля — мама двох дітей і бабуся трьох онуків.

— Усе почалося 2013-го, коли на Різдво додому приїхала з Києва донечка, — розповідає пані Оля. — Подарувала мені книжку «М'яка іграшка своїми руками», що і стало початком моєї творчої біографії. Власне, я тоді вже вийшла на заслужений відпочинок, тож донька Іруся побажала, щоб я шила ляльки й м’які іграшки онукам. Знаєте, я завжди займалася рукоділлям. Попри те, що моя мама — лікар, вона чудово шила, тож і я навчилася непогано шити.

Також від мами навчилася в’язати, хоча й не дуже люблю плести. Але, пригадую, у студентські роки навіть светри собі плела. Моя бабуся дуже гарно вишивала, і у нас залишилося після неї багато вишивок. Я також непогано вишиваю, тож у моєї доньки, зятя, сина і чоловіка є мої авторські вишиванки. Ну і, звісно, внукам також подарувала вишиванки, в які вклала серце і душу.

— Але паралельно були і ляльки?

— Спочатку робила ангелів. Зайчиків пасхальних — це все були іграшки до свят. А у 2018-му почала робити великі ляльки. Як правило, усі іграшки роздаровувала друзям, знайомим і родині. Попередні ляльки були «театральні» — герої вистав.

— Робите ляльку — від початку і до кінця усе власними руками. І підставку, і одяг, і вишиваєте?..

— Є на підставці, є і без. Але, починаючи від ручок-ніжок, закінчуючи вишивкою того регіону, яку представляє та лялька, усе роблю сама. Дотримуюся кожної деталі, до прикладу, на кептарику чи запасці.

— Скільки коштують ваші вироби?

— Від 3 до 5 тисяч гривень. Це копітка робота, відповідальна. Іноді доводиться працювати над однією лялькою понад тиждень. Ще ж має бути і гарний настрій, коли сідаєш за роботу… У ляльку треба вкласти душу.

— Берете участь у виставках?

— Беру. Але за останні п’ять років взяла участь вперше. Перед тим був ковід, потім почалася велика війна. Було не до ляльок. Винесла усі коробки на горище, і навіть слухати про них не хотіла… А перед Різдвом донька поцікавилася, чому я перестала робити ляльки? Кажу, що не можу, не маю настрою. Не можу вкласти у ляльку погану енергетику. Але минуло ще трохи часу, і я почала стягувати з горища одну коробку за іншою, усміхатися до «напівфабрикатів», розмовляти з ними. І почала робити пари — хлопця і дівчину з різних регіонів України. Ось так, маленькими кроками, готуюся до виставки.

— А скільки загалом вже зробили таких «українців»?

— Складно порахувати. Думаю, близько тисячі вже є.