«Коли я надто завзято кошу траву у селі, сусідка гукає: «Михайле! Подивися в паспорт!»

Народний депутат України п’яти скликань, науковець, музейник, письменник, учасник опозиційного руху «шестидесятників», громадський діяч, колишній політв'язень, заслужений діяч мистецтв України Михайло Косів відзначив 90-річний ювілей невеличким звітом.

​В актовій залі Львівського палацу мистецтв зібралося поважне товариство: письменники, громадські діячі, політики, серед яких були Богдан Стельмах, Андрій Содомора, Ніна Бічуя, Святослав Максимчук, Софія Федина, Олег Синютка… А розпочалася зустріч з ювіляром звуком трембіт і виступом колядників з Криворівні.

​Потім на сцену вийшов Михайло Косів і без жодних «шпаргалок» розповів присутнім про свій життєвий шлях. Почуття гумору не покинуло пана Михайла, що стало зрозуміло з перших його слів: «Я не знаю, що сказав би кожен з вас на своєму 90-річному ювілеї, тому скажу про себе. Коли я надто завзято кошу траву у селі Недільна Старосамбірського району, то моя сусідка Дзвінка Остафійчук гукає: „Михайле! Подивися в паспорт!“, маючи на увазі мою дату народження. Я подумав: що означає ота цифра — 90? Це багато чи мало? Якщо взяти нас 90-літніх і так поскладати, то я порахував, що моє покоління 22-ге від початку нашої ери. Це ж так мало! У Києві Ліна Костенко відзначила дев’яносто, Юрій Щербак відзначив стільки ж, у Львові - Микола Ільницький, а оце тепер я стою перед вами. Ці 90 років, якщо вкласти в контекст історії, яку прожив наш народ, то це три епохи. Перша почалася перед 1934 роком — втрата української держави, але це не розпач і не зневіра, але туга».

​Далі Михайло Косів розповів про боротьбу за відновлення української держави у 40−60-х роках минулого століття. І коли на початку 1960-х відбувся останній бій вояків УПА з московськими кадебістами, то боротьба українських націоналістів перейшла в іншу площину — вогнепальну зброю замінила боротьба словом. Почалася епоха шістдесятництва, яка тривала 30 років. Після закінчення Львівського університет у 1960 році пан Михайло працював у Музеї Івана Франка, був завідувачем кабінету франкознавства Львівського університету, а також очолював клуб творчої молоді «Пролісок», підготував кандидатську дисертацію «Наука, публіцистика і белетристика у творчій практиці Івана Франка», яку не захистив через арешт 27 серпня 1965 — за звинуваченням у антирадянськійагітації та пропаганді. 6 березня 1966 року через хворобу і брак доказів його звільнили. Брав участь у виданні нелегального журналу «Український вісник» за редакцією В’ячеслава Чорновола (1970−1972); протягом 15-ти років був позбавлений права публікувати власні твори.

​На екрані демонстрували документальні кадри з Революції на граніті у жовтні 1990 року і уривки виступів Михайла Косіва у Верховній Раді на початку 1990-х.

— Якби мене запитали, — продовжив розповідати Михайло Косів, — про найвизначніший день у моєму житті і про найважчий, то я відповів би: 18 серпня 1966 року, коли я зустрів свою майбутню дружину Марію, був найщасливішим. Одружилися ми 14 жовтня 1971-го. А найважчим днем в особистому житті була смерть нашої донечки Ганнусі - дуже талановитої, творчої і працьовитої. Вона знала, що може померти кожної миті, але продовжувала писати, навіть захопилася писанкарством. А найважчим днем в політичному сенсі вважаю 1 грудня 1991 року, коли Президентом України не обрали В’ячеслава Чорновола. Впевнений, якби українці тоді зробили правильний вибір, ми б зараз жили в іншій державі.

​Розповідаючи про свою нову книжку «Я знав: я мушу це зробити» (наразі є тільки сигнальний примірник), Михайло Косів сказав, що вже пише наступну про те, на що відгукується його душа. Хіба це не диво — у 90 років мріяти, творити і будувати плани на майбутнє? Дай Боже вам многих літ у творчості й любові, пане Михайле!