«Перший ефір — це був жах. Лише на третьому шоу наша „хімія“ зробила прорив і зашкалила рейтинги»

16 листопада радійники, телевізійники та зв’язківці святкуюсь професійне свято. Напередодні я завітала в гості на радіо «Львівська хвиля».

Я домовилась про зустріч з легендами радіо, найпопулярнішими радіоведучими західного регіону Влодком Лучишиним та Андрієм Великим. (Йдучи до ефірної, вздовж всього коридору розміщені гуманітарні пакунки, як я згодом дізналась, на радіо організували своєрідний волонтерський пункт прийому допомоги для ЗСУ). Про «легенди» я не перебільшила. Найперше, офіційні дані кажуть, що 25% львів'ян слухає «Львівську хвилю», це красномовна цифра, яка дозволяє цьому радіо тримати першість на заході країни. Друге — цей дует відсвяткував повноліття. 18 років поспіль щобудня Влодко та Великий разом ведуть ранкове шоу. Такий термін став рекордним для радіо по всій Україні. І оскільки вони нерозлучні в ефірі, не розлучні були й під час розмови, доповнюючи, а й то й перебиваючи один одного.

«Мені потрібно було років десять, щоб у війти у ранковий графік»

— О котрій ви прокидаєтесь? Чи вдалось налаштувати режим життя під ранкові ефіри?

Андрій Великий:

— Будильник дзвонить о 5:15, о 5:30 я встаю. Мені потрібно було років десять, щоб у війти у цей графік. Для людини не природно так рано прокидатися. Всі казали, що за кілька місяців виробиться звичка, але я без будильника прокинутись не можу.

Влодко Лучишин:

— Це один з мінусів цієї професії. І водночас з плюсів. Бо в 11-тій годині, по суті, робочий день закінчився. І маєш цілий день в своєму розпорядженні.

А.В.

— Так, але ми люди компанійські і часом бувають вечірні посиденьки і доводиться себе обмежувати, бо зранку прямий ефір. Спробуй нормально погостися звечора, а зранку вимов перший прогноз погоди о 7:05 з усіма цифрами, ртутним стовпчиком. Це не так легко.

В.Л.

— Крім того, ще настрій мусиш мати, енергію, бо це відчувається в ефірі. Взагалі не зрозуміло, де та енергія береться. Мені здається, ми підключені до повзунка студійного пульта: можемо прийти ще заспані, а коли виїжджає фейдер (орган керування параметрами фізичного чи віртуального пристрою, під фейдером мають на увазі регулятор повзункового типу, — ред.) вмикаємось автоматично, організм мобілізується, навичка, яка вироблена з часом.

А.В.

— Ще один момент, який допомагає тримати настрій. Коли ти у відпустці, і зранку бачиш скільки людей слухають «Львівську хвилю», розумієш наскільки робиш велику роботу. Тим сонним людям даєш енергію, легкість навіть у найважчий понеділковий ранок.

«Ми знаємо один про одного більше, ніж найближчі люди»

— Андрію, ти розповідав, що ваша «хімія» з Влодком не одразу з’явилась.

А.В.

— Влодко працював у ранковому шоу і так сталось, що опинився сам. Я тоді працював на вечірньому, тому для мене, людини, яка завершує роботу о 21:00 перейти на ранкове шоу — це переворот всього. Мене вмовили пропрацювати три місяці, поки будуть шукати заміну. «Який файний світ» — таку назву мало шоу.

Перший ефір — це був жах. Я вийшов зі студії, навіть не говорив з Влодком, біг за мною по вулиці. Він працював багато років в парі, а я був завжди сольним ведучим і звик до того, що коли хочу дати меседж, формулюю його початок, середину і закінчення, а тут ти не знаєш як твій напарник закінчить, або як почне.

Це було складно, але Лучишин як старший, мудріший, почав шукати точки дотику. Велику роль зіграло те, що ми різні: різні смаки, сімейні статуси, гобі, любимо різну музику. І ось ця «хімія» на третьому шоу зробила прорив, зашкалила рейтинги. Саме так 4 жовтня 2006 року з’явилась продумана нами концепція шоу «Все й одразу».

— 18 років разом — це виклик. Подружжя часом не витримують. Яка ваша формула «довготривалих стосунків»?

А.В.

— Були різні моменти, творчі кризи, але нам допомагає те, що ми цікаві одне одному, не маємо перенасиченого спілкування поза ефіром.

В.Л.

— Для мене це феномен. Це не означає, що ми не сваримось, не скандалимо. Такі творчі дуети називають «old marriage couple» (стара подружня пара, — ред.), бо ти не можеш надягати соціальну маску зранку, ми знаємо один про одного більше, ніж наші найближчі люди. Це типова ситуація. Ми були в США, де нас познайомили з парою ведучих, які разом працюють теж десятиліття.

— З 7-мої ранку до 11-тої, 4 години в прямому ефірі - це непросто. Щоб розповідати, формулювати думку, треба чимось наповнюватись…

В.Л.

— Ми живемо звичайне життя: читаємо книжки, дивимось фільми, читаємо новини, сидимо в соцмережах. Робота ведучого — це робота 24/7. Це вже теж професійна деформація — кожну інформацію, яку отримуєш, відфільтровуєш чи вона може бути для ефіру цікава, чи ні. У нас є спільний чат «Вйо. Все й одразу», куди впродовж дня надсилаємо інформацію, а ввечері переглядаємо і так готуємось до ефіру.

Ми не пішли шляхом звичайної FM-радіостанції, коли ведучий — це електрошокер, який має багато, швидко, весело говорити, але згрубша байдуже про що. У нас всі ведучі живі, персонажні, всі є самим собою. Нам ніхто не пише сценарій, не вигадує, що будемо говорити.

— Перший ранковий прямий ефір не лише про розваги, а й про оперативне повідомлення важливих новин. Пригадайте початок великої війни. Як тоді склався ефір?

В.Л.

— Щоб ви розуміли, наскільки радійники «хворі» люди… Про війну я довідався від товаришки з Києва, а в мене перша думка — «вже на радіо», в ефір і повідомити людям, знайти слова, щоб пояснити і заспокоїти. Коли ти в ефірі - ти передавач, шукаєш інформацію, відфільтровуєш і передаєш її. Коли ти сидиш перед мікрофоном вимикається паніка та страх…

А.В.

— Ми вийшли швидше в ефір, ніж зазвичай, і були шоковані, коли в 6-тій ранку побачили затори на дорогах…

«Зараз музичний ринок — це рай»

— Андрію, ти як музичний редактор, як підбирав доречну музику для ефіру?

А.В.

-На відчуттях, бо ніхто не був готовий до війни. Перші дні ми дістали плейлисти Майдану, бо треба було музику для підняття духу. Потім поодинокі артисти почали робити музику, ми забрали достатньо мажорно-веселі композиції. Якщо слухач, який міг в травні слухати «ваньку-встаньку», то на 8−9-тий місяць війни почав різко знижувати цікавість до мілітарного напрямку пісень. Це не тому, що вони зневірились в Україні, втратили патріотизм, а як нам пояснили психологи, людський мозок змучився і почав мимоволі відштовхувати. Відповідно, ми поступово почали відходити від 30% мілітарної музики. Безумовно, вона мусить бути і слухач має пам’ятати, але не так масово як було у перший рік війни.

— Тобі, як музичному продюсеру, подобається теперішня ситуація на музичному ринку?

— Зараз це рай. Ще шість років тому інколи до пів ночі сидів, щоб знайти хоч якусь україномовну прем'єру. Топові зірки Макс Барських, Монатік, Дорофєєва, Алєксєєв, Могилевська, Білик — всі робили російськомовний контент. Знаєш, як нам треба було працювати? Ще більше, ще рафінованіше підбирати музику, щоб конкурувати з нашими колегами, які крутили ті затребувані російські пісні. У Львові російськомовна співачка Оля Полякова зібрала «Арену Львів» в 2019 році…

— В одному з досліджень йшлося, що 25% львів'ян слухає ваше радіо. Хто ваш слухач? Який його портрет?

В.Л.

— Як показує статистика, наш слухач має від 25 до 70 років. Маємо слухачів, які в школу ходили з ранковим шоу «Все й одразу», в університеті вчились і слухали, дітей народили і їх в школу повели. Покоління виросло на нашому шоу. Але цільова аудиторія наша — 30−35 років.

А.В.

— «Львівська хвиля» має унікального слухача, це феномен львів'ян. Наш слухач чи слухачка може в п’ятницю сходити на концерт «Океану Ельзи», в суботу на Ірину Федишин, а в неділю послухати «Дударик» в Костел Єзуїтів. Як це пояснити?

«Ми постійно йдемо в ногу з львів'янами»

В.Л.

— Дуже широкий спектр вподобань має наш слухач. Ми не говоримо, ще частина людей пішла туди, а інша — туди. Ні, це одна й та сама людина.
Ми говоримо з львів'янами їхньою мовою. Тому ми не прикидаємось, у нас нема вигаданих персонажів…

А.В.

4 вересня, приліт ракети до Львова, загинула ціла сім'я. Ми в секунду змінили ефір: інакша музика, інакша інформація. Ми це можемо скоригувати верстку ефіру, завдяки тому, що я керівник з одного боку (музичний редактор, — ред.), він керівник з іншого (програмний редактор, — ред.). В іншому випадку ми би це зробили з великою затримкою… Тому наша оперативність зранку працює і ми постійно йдемо в ногу з львів'янами, з їхніми настроями.

— Ваш дует перетворився на тріо. Чому?

А.В.

— Спочатку ми півтора року працювали зі співведучою Євгенією Науменко. Це вважалось супер правильно: два хлопці різного віку з різним баченням і з нами дівчина. І за законами жанру мало все скластись, але Женя змушена була переїхати в інше місце і ми знову залишились вдвох…

В.Л.

— Згодом, після поранення нашого ведучого Назара Гнатіва (24 лютого 2022 року не вийшов на роботу, а пішов у військкомат), ми зрозуміли, що його треба витягувати після реабілітації і соціалізувати. На той момент слоти (ефірні години, — ред.) заповненні, то ж ми вирішили його взяти до себе.

— Є «хімія»?

В.Л.

— Ми чуємо одне одного, це важливо. Він теж з характером і коли має що сказати, обов’язково скаже це у доступний йому спосіб. Звісно, у нас різні стартові точки, але нам треба таке для драйву, тому круто, що він з’явився.

— Що далі? Чи будете щось змінювати?

А.В.

— Не те, що ми сіли в ефір, зайняли і все — сидимо. Є затребуваність, любов слухачів і рейтинги, рекламні контракти, без яких ніяк.

В.Л.

— Не треба нічого міняти, бо є потреба і рекламодавців і, судячи з рейтингів, в слухачів, наче ми не набридли їм. Інша річ — ми не прогоряємо, бо кожен з нас має якесь інше діло: Великий продюсує, організовував концерти, в мене як не депутатство, то якісь проєкти. Ранкове шоу — це для нас якір, ознака стабільності.

— Депутатство не сковує? Не ловиш себе на думці «Тут промовчу, бо, може, мер слухає»? (Влодко Лучишин — депутат Львівської міської ради 8 скликання від партії «Самопоміч», — ред.)

В.Л.

— Не сковує. Я можу ляпнути, те що я думаю, меру і в очі, не лише по радіо.

Коли потрапляєш в процес, починаєш думати дуже багато про причини та наслідки і починаєш розуміти об'єктивність.

— Андрію, ти не задувався про політичну кар'єру?

В.Л.

— Та він вже в комісії транспорту.

А.В.

— Так склалось, що я вів прямий ефір з Андрієм Садовим. Говорили про організацію дорожнього руху у Львові. Андрій Іванович на емоціях сказав: «Тоді ходіть до нас в комісію з правом голосу». Зранку мені зателефонували, аби отримати документи, щоб включити в комісію…

— Чи вдалось покращити ситуацію у місті, завдяки посаді?

А.В.

— Вдалося не допустити безглузді рішення.

Опісля розмови з дуетом ведучих, я поспілкувалась зі їх співведучим Назаром Гнатівим, який розповів про свою «кінематографічну» появу на радіо.

Потрапив на радіо через… Інстаграм

— Коли розказую цю історію людям, мені здається, вони не вірять.

Я працював менеджером з продажів, зрозумів, що вигорів на цій роботі. Завжди хотів бути радіоведучим, тому після звільнення з роботи, написав пост в соціальних мережах про те, що мрію працювати на радіо, а мама і баба вважають мене ТОП. Я позначив всі львівські радіостанції. За три години мені приходить повідомлення від Влодка Лучишина: «Ну приходь…». Просто, два слова. Це була п’ятниця, а в понеділок я вже був на зустрічі, і після неї впродовж місяця приходив на радіо і дивився як твориться радіо.

За місяць мені довірили недільний ефір, тоді ранковий вихідний ефір. А коли був період ковіду, у кожній парі ведучих хтось хворів, тому я з 11-тої до 21-шої когось підміняв, нон-стоп.

Тоді почалась велика війна…

— Чому ти вирішив з першого дня йти на війну?

— 24 лютого 2022 року у мене мав бути ефір зі Шльомою (Радіоведучий Роман Гринишин, — ред.) на 13:00, але будучи у військкоматі, зрозумів, що не встигаю на ефір через черги, тому написав Влодкові, що не прийду сьогодні на роботу. Так я не прийшов і завтра, і після завтра. Я вже пішов на війну, правда, довго там не був, два місяці…

— Ти мав військовий досвід?

— Ні. Була історія в 2014 році, мені тоді будо 18 років, я тоді теж зібрався на війну… Мене батьки не пустили, але ми домовились, якщо буде серйозне загострення — я точно піду. Такий серйозний виток стався через 10 років, вже вдома нічого не казав, мамі вже подзвонив опісля і попросив не плакати.

Ми працювали на запорізькому напрямку, там же отримав осколкові поранення. Я не думав, що вони такі складні, гадав, що треба місяць до видужання, але все трохи затягнулось, на 12 операцій… На ранковий ефір приїжджав ще з АЗФом на ногах (один із методів остеосинтеза який полягає в застосуванні зовнішніх конструкцій, — ред.). Коли мене взяли третім в ефір, я все одно не знав наскільки це надовго, бо хотів одужати і вертатись назад… Але поки ще ефірю і проходжу реабілітацію.

— Хлопці поділились як працювати з «новеньким» у команді. А як тобі працюється з ними?

— Я взагалі не мав радійного чи журналістського досвіду, тому для мене було важко. Пригадую наші перші ефіри, я був мокрий. Я ж нічого не роблю, просто сиджу, а пітнію і чую як цівка поту по хребті тече. Мені було важко, треба було звикнути, зрозуміти як скласти наші шестерні. Більше як пів року треба було, щоби я перестав пітніти і говорити те, що відчую не підлаштовуючись під те, що подумає Влодко чи Андрій.

— Відчуваєш, що мрія здійснилась?

— Так, я приходжу на ефір і вже не переживаю.

У мене були певні проблеми з вимовою, брав заняття, сам тренувався. Коли я виправив одне, Влодко мені сказав про наступну помилку, я вже потім зрозумів, що у нього така система.

Ще два правила, які треба було засвоїти. Перше — ти маєш бути собою, не треба тут штучного ведучого. А друге: якщо не знаєш, що сказати — краще змовчати.