«Коли Андріана сідає перед мольбертом, ще не знає, що буде малювати»

Андріані Чухній незабаром виповниться 20 років. Засновниця галереї «Зелена канапа» Олеся Домарадзька вирішила дівчині зробити подарунок до ювілею і влаштувати її персональну виставку. Художниця зі синдромом Дауна представила у «Зеленій канапі» майже 20 полотен.

За словами Олесі Домарадзької, Андріана вже чотири роки співпрацює з першим в Україні інклюзивним ательє Lady Di Atelier. Андріана любила малювати завжди. Інклюзивне ательє під керівництвом Ярини Янчак допомогло їй, як і іншим митцям з інклюзією, реалізувати свою любов до малювання на професійному рівні. Андріана почала малювати олійними фарбами з наставником — львівським художником Ігорем Степаником.

Разом з ним, а також з іншими вчителями Андріана створила вже близько 150 робіт. Переважно в стилі експресивної абстракції. Власне, її абстрактний живопис став основою для створення колекції хустин, які виготовляє Lady Di atelier.

— Цей проєкт цікавий, насамперед, з погляду інклюзії, — сказала журналістці «ВЗ» Олеся Домарадзька. — У «Зеленій канапі» ми даємо можливість виставити свої роботи не лише знаним митцям, а й студентам-початківцям. У мене нема ніякого снобізму стосовно того, що бачу «Зелену канапу» обвішану картинами знаних художників. Мені подобається і наївне мистецтво, бо люблю мистецтво у всіх його проявах. Тому мені було цікаво для себе дослідити тему інклюзивного мистецтва і подивитися, як реагують на нього люди.

За словами пані Олесі, інклюзія — це процес і називати художника інклюзивним — неправильно. Інклюзія передбачає, що ми включаємо людину з певними особливостями у процес. Коли Олеся Домарадзька познайомилася з засновницею фірми Lady Di, що заснована на принципах інклюзивності, була вражена, що малюнки там пишуть люди з інвалідністю чи з нейровідмінностями (аутизм, синдром Дауна).

— Якось я прийшла до них і побачила роботи Андріани, — каже пані Олеся. — Вони мені здалися найбільш високохудожніми з-поміж інших. Тому й вирішила зробити їй виставку. Мені цікаво дослідити це питання — як суспільство сприйматиме роботи дівчини зі синдромом Дауна. Бо ж людям з інвалідністю чи нейровідмінностями хочеться, щоб люди їх сприймали — як рівних собі, щоб їх не хвалили лише тому, що треба похвалити «з жалості» чи з почуття сорому, а щоб сприймали їх як повноцінних митців. Андріана не малює з причин інтелектуальних, не вибудовує складні сюжети. Її роботи дуже прості - квіти чи птахи, чи абстракція. Вона мені розповіла, що малює «по настрою». Тобто, коли сідає перед мольбертом, вона ще не знає, що буде малювати. У неї з’являється настрій до якогось кольору — вона змішує один колір, потім другий, тоді третій… Для людей зі синдромом Дауна — це гарна можливість проявити себе і професійно себе залучити. Якщо у таких людей є талант, їх треба підтримати, щоб вони могли реалізувати себе у цьому суспільстві. Я би хотіла, щоб люди, які приходять на виставку, оцінили якість малярства, а не жаліли її. Щоб сприймали її - як митця.