«Тепер я живу тими спогадами»

Не раз їздила з засновницею Благодійного фонду «Здійснити мрію» Уляною Флишко у сиротинці та соціальні заклади, де доживають віку старенькі люди. Уляна разом зі співзасновником фонду Андрієм Витрикушем везе натарований аж під стелю бус продуктів і одягу туди, де на них завжди чекають. Цього разу ми поїхали у Дім для людей похилого віку, що за 100 кілометрів від Львова — у село Міженець.

Відвідувати будинки для людей похилого віку — складно. Морально дуже тяжко. Бо у таких закладах здебільшого немічні і обділені долею жінки та чоловіки. У кожного своя історія: хтось залишився віч-на-віч зі злиднями, бо, окрім мізерної пенсії, нема ні другої половинки, ні дітей. В інших, можливо, рідні є, але раптом стали «чужиною»… Держава, на жаль, не особливо про них дбає, бо виділяє мізер на проживання-харчування для таких людей. Богу дякувати, є добрі люди, які привезуть і одяг, і смаколики, і навіть памперси та пелюшки для «лежачих».

Цього разу Уляна Флишко та Андрій Витрикуш памперсів не везли — тільки продуктові набори, які для стареньких передав Київський Благодійний фонд Food Bank Ukraine (фонд допомагає сиротинцям, самотнім і немічним. — Г.Я.). А це величезні коробки з шоколадом, печивом, медом, цукром, чаєм, «згущонкою», тушкованою куркою… Зібрали і передали у Львів ці коробки київські благодійники у подарунок стареньким до Міжнародного дня захисту людей похилого віку, який відзначають на початку жовтня.

Міженецький Дім для людей похилого віку (повна назва — відділення стаціонарного догляду центру надання соціальних послуг Добромильської міської ради) — «оселився» 2008 року у Міженецькій лікарні за ініціативи тодішнього голови районної ради Володимира Горбового. Зробили ремонт, встановили душ і пральню.

З першого дня керівником закладу став колишній голова села Михайло Гавриляк. За словами Михайла Івановича, стареньких годують чотири рази на добу. Окрім сніданку, обіду і вечері, ще є підвечірок. Звісно, є дні зі святковими обідами-вечерями, як-от, на Великдень, Різдво чи інші великі свята.

— У нашому Будинку для людей похилого віку ще до сьогоднішнього ранку було 16 осіб, — каже Михайло Іванович. — Один чоловік вранці помер. Більшість жінок і чоловіків не ходять, потребують цілодобового догляду. Але є пані Галина, якій ми на Великдень збираємо святковий кошик, і вона несе його на освячення до церкви. Оскільки людей небагато, то живуть усі дружною родиною. Діти Міженецької школи приходять на великі свята — з колядою, концертами.

Бідкається Михайло Іванович через малу кількість обслуговуючого персоналу. Тяжко знайти людину, яка за мінімальну зарплату буде мити і переодягати лежачу людину. На 15 осіб у штаті чотири санітарки, медсестра, технічний працівник, сестра-господиня і два кухарі.

— Ми тут не ділимо роботу на «твоя-моя», — каже пан Михайло. — Якщо треба підняти «лежачого», то і медсестра, і я, і сестра-господиня йдемо допомагати. У мене серце обливається кров’ю від жалю, що наші підопічні не можуть вийти на вулицю. Навіть ті, хто може сидіти. Літо було таке спекотне, а вони в кімнатах, бо я зі санітарками з другого поверху не знесемо нікого. Пандусів нема, а про ліфт годі й говорити. Будівля стара. Розумію, що не на часі до ремонтів, бо війна, і кошти йдуть на інші потреби.

— Чи вистачає памперсів на лежачих?

— Нам дуже допомагають волонтери. Попри те, що на кожного треба по 2−3 підгузки на добу, у нас їх не бракує. І Уляна привозить, й інші волонтери про нас дбають.

— Сьогодні помер чоловік. Хто його буде ховати?

— За 16 років, відколи тут працюю, були різні випадки. Якщо у людини не було рідних, то я сам і ховав за власний кошт. Купував труну, хрест, віз у те село, звідки до нас приїхала людина, яка ще при житті просила: «Поховайте мене у рідному селі». Декого ховаємо тут, у Міженці. Якщо у померлого є рідні, вони забирають і ховають.

Переживає Михайло Іванович, що то буде взимку. Так, котел у них є, обігріти будинок зможуть. А що буде зі світлом? Генератор є, але нема людини, яка би відповідала за його роботу. Санітарка не зможе цього робити. Згорів «перетворювач», коли не було світла. Бажано би у будинку замінити двері. Пральна машина поламана. Римо-католицький священник привіз «пральку» з Польщі. Правда, нею вже користувалися, але вона ще працює.

Заходжу у палату, де живуть пані Люба з Добромиля і пані Галя зі Старосамбірського району. У кімнаті - багато фотографій і образів. На підвіконні - квіти. У пані Люби сім'ї не було ніколи. Дякує Богові, що може з візком-милицями вийти на вулицю. Годують непогано, каже, що вистачає. Є у кімнаті телевізор, то можна і серіал подивитися.

— Скоро буде 14 років, як я тут живу, — усміхається пані Галя. — Мій чоловік помер. Дітей у нас не було. Я виходжу на вулицю, сама ще зайду до церкви.

Розмову довелося перервати, бо Уляна принесла коробку зі смаколиками. Жінки почали витягали шоколадки. Пані Люба тішиться, як мала дитина. Каже, що її найулюбленіша страва — шоколад.

— Я вас заведу до Христини Андріївни Дмитерко, — усміхається Михайло Іванович. — Це вчителька української мови і літератури, ще мене вчила. Але попереджаю: вам доведеться вислухати цілий урок.

Христина Андріївна усе життя пропрацювала у Нижанковицькій середній школі. Її чоловік був директором цієї школи і викладав історію. Подружжя дітей не мало.

— То я не мала дітей? Михайле, що таке кажеш? — пані Христина підняла очі на колишнього учня. — До мене приходить стільки дітей, яких я вчила. А як багато телефонують! Знаєте, коли мої випускники святкували 50-річчя закінчення школи, прийшли до мене з квітами. Та ми не могли наговоритися! А як ви думаєте, скільки мені років? — запитує у мене.

— Думаю, 78, — кажу, щоб зробити людині комплімент, хоча знаю, що Христині Андріївні 92. Але вчителька має світлу голову і чудову пам’ять. А яка у неї гарна вимова… Одне слово, вчителька!

— Я народилася у 1932 році, 7 липня, — продовжує Христина Андріївна. — Якраз на Івана. Мама хотіла мене Іванкою назвати. Але назвала Христиною, я була єдиною з таким іменем на всю околицю. Один з моїх учнів — відомий у Львові юрист, назвав свою донечку також Христиною. Питаю, чому дав їй таке ім'я, а він каже: «А як я мав віддячити своїй улюбленій вчительці». Я вам скажу: у мене за все життя не було жодного конфлікту з учнями. А тепер я живу тими спогадами.

— Як ви сюди потрапили?

— Я потрапила до лікарні два роки тому. Мої учні зв’язалися з Михайлом і попросили, щоб він мене взяв до себе. Михайло був чемним учнем. Добре вчився. Тоді учні були мудрі і спокійні. Знаєте, лунав на перерву дзвінок, а вони не хотіли розходитися!

З пані Христиною ми ще довго говорили. Нас уважно слухала Ірина Горбова з Жовкви, вчителька співів. Пані Ірині важко говорити. Про неї розповідав Михайло Іванович: «Відразу видно, яка то була вчителька — до неї приїжджають досі її учні. Зібрали гроші і дзвонять мені: що треба купити? Привезли підгузки, бо пані Ірина багато років лежить».

— Людям похилого віку дуже потрібна увага, — каже Уляна Флишко. — Не так, можливо, ті продуктові набори, які ми привезли, а спілкування. Ці люди хочуть бачити, що хтось про них дбає. Я цьогоріч обрала хоспіси у Міженці і в Угневі, куди не так часто приїжджають волонтери через два фактори — через віддаленість і жахливу дорогу. Ще ми допомагаємо хоспісу у Гайсині, що на Вінниччині. Добре, що до колишніх вчителів приїжджають іноді учні. А до решти — ніхто. Цим стареньким так бракує спілкування. А це колишні лікарі, медсестри, вчителі, які колись обслуговували і дбали про інших, а тепер потребують допомоги самі. Утримання, яке держава виділяє на них, не таке вже й велике. Навіть на свої 25 відсотків, які їм залишаються від тої мізерної пенсії, яку колись нарахувала держава (75 відсотків пенсії йде на утримання стареньких. — Г.Я.), не зможуть придбати собі стільки смаколиків, які ми з Андрієм привезли сьогодні. Ви бачили: вони радіють, коли хтось заходить у кімнату, як маленькі діти. Бо прийшли гості з подарунками, та найголовніше — є можливість поспілкуватися…