Відновлюють забуті могили

Химерною змійкою серед осіннього лісу в'ється асфальтівка з Бережан до Львова, навіюючи мандрівникам романтичний настрій. Однак мало хто знає, що на сьомому кілометрі цієї траси, біля підніжжя гори Лисиці (наголос на першому складі), вони минають старий, зарослий деревами і чагарниками цвинтар. Знайшлися ентузіасти, які почали розчищати це кладовище — щоб нагадати сучасникам про упокоєних тут людей…

Розчищати занедбану терито­рію взялися пенсіонери з хутора Малинівки Ігор Білан (попри свої сімдесят з гаком, ще підпрацьовує ав­токранівником) та Микола Арєхов, вчо­рашній військовий-прапорщик. Мають вдосталь своєї роботи вдома, але зна­йшли час, щоби бодай трохи навести лад на місці вічного спочинку невідомих. Ви­корчували кілька висохлих ясенів, кленів, прибрали гілля, покосили бур’яни, ви­зволили з них кілька тріснутих, присипа­них землею надгробних плит. На видно­му місці поставили кам’яний хрест і квіти, запалили лампадки. Тепер з дороги ви­дно, що тут — святе місце…

— Роботи маємо ще багато, — розпо­вів кореспонденту «Високого Замку» Ми­кола Іванович. — Взялися за неї, бо хоче­мо, щоб люди знали, що тут спочивають вічним сном наші попередники. Це якось не по-людськи, щоб про них забути. Тре­ба все це досліджувати…

Скільки могил на закинутому цвинта­рі і кого саме там поховано, не може ска­зати ніхто. Але відома історія його появи: похованих тут людей понад століття тому звела зі світу епідемія. Очевидно, є тут і давніші «пандемійні» поховання, бо це кладовище позначено на картах ХІХ сто­ліття.

Уродженець Малинівки Микола Лещук пояснює:

— Під час Першої світової війни у наших місця лютував тиф (старші люди казали — тифус). За тодішніми законами, помер­лих від цієї страшної хвороби ховали да­леко від села. Наших хуторян тут нема, інакше за могилами доглядали б. Очевид­но, всі померлі - зі села Лапшина, що за чотири кілометри звідси. Коли був дити­ною, пам’ятаю, тут ще стояли хрести…

За санітарно-епідеміологічними об­меженнями, землю біля «тифозних» мо­гил не можна чіпати щонайменше 100 років — щоб не розповсюдився смер­тельний вірус. Однак у радянські часи ці застереження ігнорували. Пам’ятаю, як на початку 80-х на кам’яну дорогу-гос­тинець біля цвинтаря вкладали асфальт. Щоб спростити собі завдання, проєктан­ти наказали трохи вирівняти крутий по­ворот — і бульдозерами зрізали частину кладовища…

Минулі війни вносили свої корективи у життя місцевих селян. Під час боїв навіть не було змоги схоронити своїх рідних на лапшинському цвинтарі. Тому дехто хо­вав їх прямо на власному подвір'ї.

— Мого прадіда у серпні 1915-го похо­вали у садку, — згадує Микола Григоро­вич. — Саме тоді йшов російський наступ, до села на цвинтар не могли відвезти по­кійного. Бабуся Меланка розповідала: «Канони так гатили, що ми всі повтікали до лісу…».

Прадідову могилу на обійсті Лещуків доглянуто. Вона нагадує про страшні ли­холіття, які пережили наші предки. До­бре, що цю пам’ять їхні нащадки і навіть зовсім не рідні люди бережуть.