93-річна переселенка щодня читає «Кобзаря», якого вивезла з окупації

…Євдокія Сорокіна прокидається рано. Починає свій день з молитов, потім читає Святе Письмо, після нього розгортає Шевченкового «Кобзаря». Попри поважний вік і слабкий зір, читання — улюблене заняття бабусі. Зізнається, що за ним всі сумні думки і тривоги відступають. І навіть самотня старість вже не здається таким тяжким хрестом.

Багатим до науки — зась!

Євдокія Федорівна — переселенка з Луганщини. Нині вона мешкає у місті Кам’янському на Дніпропетровщині. За своє життя жінці довелось випити повну гірку чашу лиха. Її родина постраждала і від перших «визволителів», і від других.

«Я родом з села Яблунівка, що під Білою Церквою, — розповідає моя співрозмовниця. — Нас у батьків було дев’ятеро, двоє хлопців і семеро дівчат. Дід вважався міцним господарем, мав 35 гектарів землі та цукровий завод. Коли прийшли совєти, його вбили, родичів вислали на Сибір, все відібрали. Нас, дітей, вигнали зі школи, сказали, що багатим наука не потрібна. Бідували ми потім сильно. Особливо тяжко довелось після війни з фашистами. Не було що їсти. Мусили разом зі старшою сестрою Катериною, яка повернулась з Німеччини, їхати на захід України просити милостиню».

Десять картоплин — дітям на тиждень

Коли товарняк, на якому подорожували дівчата, зупинився під Рівним, сестра виштовхала Явдошку з потяга і наказала йти до людей у село. Дівчинка постукала одразу в першу хату і попросила хліба. Побачивши худу й голодну дитину, одягнену в солдатську шинелю на виріст і биті валянки, що спадали з ніг, господиня аж руки заламала. А коли дізналась, що та приїхала аж з Київщини і не їла вже кілька днів, сказала лізти на піч і там сидіти.

Цілу зиму Явдошка провела на печі, їла і спала. Зміцнівши, пішла до іншої господині глядіти дитину за харчі. Коли ж зібралась додому, бо дуже скучила за родиною, добра жінка дала їй у дорогу десять картоплин. Тією картоплею Явдошка тиждень годувала двох молодших сестер. Мами вдома не виявилось — теж поїхала у світ шукати дітям хліба.

«Легше виживати стало, коли одна з сестер влаштувалась на ферму доглядати худобу, — згадує жінка. — Якось корова привела мертвонароджене теля. То ветеринар порадив сестрі його забрати додому. Він переконав нашу маму, що м’ясо з цього теляти можна їсти. Тільки треба його добряче виварити. Так вона й і зробила. На цьому м’ясі родина й вижила».

Постріляли, та ще й проїхались танками

Свою долю Євдокія зустріла на Донбасі. Поїхала в гості до сестри Тоні і там познайомилась з молодим шахтарем Олександром. Гарна і скромна дівчина одразу впала йому в око. Два роки молоді люди переписувались, потім одружились. За якийсь час у подружжя народився син, потім донька. Чоловік Євдокії до пенсії пропрацював на шахті, вона сама — у місцевому лісовому господарстві.
«Ми все нажили, був у нас будинок, хліб і до хліба, — згадує жінка. — Дітей виростили, внуків дочекались. Потім чоловік помер, а мені на старість довелось усе покинути. Я не могла там більше залишатися під кацапщиною. Несила. Пам’ятаю, як був бій під нашим селом. Оточили наших солдатиків. Кричали їм, щоб здавались. А вони у відповідь: Україна не здається! Постріляли їх усіх. Вирили яму, загребли. Та ще й танками зверху про них проїхались».

Вороги згинуть, а слово Кобзаря — вічне!

Ось уже кілька років Євдокія Федорівна живе на Дніпропетровщині. З окупованої території бабусю забирала внучка. Залишатись на Донбасі тоді було вже небезпечно — село, в якому вона жила, постійно обстрілювали. Під час однієї з ракетних атак осколками віконного скла жінці поранило обличчя. Та й про сина, який на той час був у війську, підозріло часто питали сусіди. Як розповідає Євдокія Федорівна, виїжджала вона з однією сумкою. У ній помістилась зміна одягу, світлини рідних, Біблія і «Кобзар».

"Тарасове слово мені ще змалку близьке, — розповідає Євдокія Сорокіна. — Тому й на Донбасі я замолоду постійно брала участь у відзначенні шевченківських днів. Коли читаю його вірші, на душі стає сонячно. Я з його словами город саджу і чорнобривці сію біля хати. Нині мрію дожити до перемоги, побачити доньку та внуків, що зараз за кордоном. Дочекатись сина з війни і поїхати з ним у Канів, по шевченківських місцях. Вірю, що кацапи згинуть, а слово Тараса вічне!"

Людмила Приймачук