«Попри те, що на фронт їжджу з 2014-го, на військову тематику не можу малювати»

Лева Скопа знають не лише шанувальники малярського мистецтва. На цього талановитого художника з нетерпінням чекають на фронті українські захисники. Для них він не просто гість, пан Левко — друг, підтримка, товариш і навіть свого роду духовний наставник. Бо хлопці і дівчата, які боронять нашу землю, люблять поспілкуватися з цим мудрим чоловіком, отримати у подарунок ікону, послухати гарну пісню, яку заспіває митець під власний акомпанемент на гітарі. А якщо довго митець не приїжджає, люблять просто зателефонувати, щоб почути добре слово і «свіжий» анекдот.

З перших днів війни Лев Скоп присвятив себе волонтерству: свої роботи виставляє на аукціони, а гроші перераховує на потреби важкохворих і бійців. Після початку повномасштабної агресії росії Лев Скоп почав малювати ще більше — свої неймовірні роботи віддає на аукціони.

За виручені кошти волонтери купують усе необхідне для ЗСУ. А 1 березня у Львівському палаці мистецтв художник відкрив персональну виставку, присвячену 70-річному ювілею.

— Левко настільки широкомасштабна у творчості людина, бо пише поезію, а як науковець зробив видатні відкриття, про які мало хто знає, — розповів журналістці «ВЗ» куратор виставки та рідний брат митця — художник Орест Скоп. — Левко дослідив Пересопницьке Євангеліє і встановив, хто намалював малюнки. І все це робив, так би мовити, на криміналістичному рівні. Тобто домовлявся з криміналістами, які вивчали мазки і підтвердили, що Пересопницьке Євангеліє намалював Федуско зі Самбора. Левко на цю тему написав книжку. І дослідив ще багато інших мистецькознавських творів. А поезій написав так багато — я іноді жартую, що написав більше від Франка, але ще просто їх не видав. А в іконописі його роботи знають багато людей, бо стільки ікон він подарував воїнам — вже й не злічити, мабуть. І що треба визнати: у творчості Лев є вільною людиною. Багато художників кажуть, до прикладу, «мушу зберегти своє лице, свої відтінки, композицію, щоб мене впізнавали», натомість Левко працює вільно, незалежно. А для цього треба мати величезну фантазію, уяву. Але його творчість ще треба дослідити. Мистецтвознавці іноді губляться, бо не знають, на яку його «поличку покласти», бо Левко ні на кого не подібний і не вкладається у їхні полички. Він є просто Лев Скоп, і нема на то ради!

На відкритті виставки у Палаці мистецтв було багато друзів, знайомих, священників, з якими Лев Скоп їздить на передову. Привітати свого друга приїхали і наші захисники. А Олег Синютка подарував митцеві прапор з підписом генерала Валерія Залужного. Цей прапор пан Лев віддасть у Пантеон пам’яті загиблих у російсько-українській війні, що у колишньому закинутому костелі у Дрогобицькому районі (ще донедавна руїні), який відновлюють за власний кошт Лев Скоп зі священником і кількома волонтерами.

Яка за рахунком ця персональна виставка, митець вже й не пригадує. Але, за його словами, багато виставок у нього були тематичними. До прикладу, готувався до виставки за творами Василя Стефаника, то перечитував твори цього великого письменника.

— Вірите, що процес малювання не був таким довгим, як підготовка до нього, — жартує Лев Скоп. — Так само готувався до виставки Бруно Шульца, навіть видав книжечки про Бруно Шульца з моїми ілюстраціями. Попри те, що такий шлях творчості є трудомістким, я обожнюю те, чим займаюся.

— Але у вас були і виставки-продажі ікон на підтримку армії…

— О, ще на Майдані робив такі виставки. Машини — побиті, хлопцям треба було допомогти. Я ж пройшов Майдан від початку і до кінця. Коли почалася війна, малював ікони, продавав їх, а за виручені гроші купували бронежилети, тепловізори.

— А сьогоднішня виставка, бачу, складається не лише з ікон?

— Так, вона складається з двох частин. Перша, присвячена Тарасові Шевченкові. Я вкотре почав перечитувати «Кобзар». Щомісяця їжджу на передову, де проводжу по два тижні. Були під Авдіївкою — провідували хлопців легендарної 110-ї бригади. Хлопці мені назбирали дошок з-під набоїв. Коли повертаюся з фронту, бус наш аж до стелі навантажений тими дошками і тубусами. Та у мене вся хата в тих дошках (сміється. — Г.Я.). Між графічними полотнами, присвяченими Шевченкові, ми розвісили роботи святих — покровителів родини Кобзаря, намальовані на тих дошках з фронту. Це і свята Катерина, Тарасій, Ярема, Іван, Григорій — імена, якими хрестили родину Тараса Шевченка.

— Я звернула увагу, що до жодної картини нема підпису. Чому?

— Я не даю підписів. Мої роботи сюрреалістичні, їх народжує підсвідомість. Це асоціативний ряд, який не має назви. Але це має бути щось світле. Знаєте, попри те, що я на фронт їжджу з 2014-го, на військову тематику не можу малювати. Я там вже стільки наслухався і набачився… Але не можу того викласти у своїй роботі. Так само і з музикою, яку пишу. У мене нема патетики.

— Усі роботи, представлені на виставці, нові?

— Так, усі нові. Зранку до ночі малюю ікони — можу навіть 10−15 ікон за день намалювати. Особливо, коли збираюся на фронт — там потребують моїх ікон. Іноді мені дзвонять волонтери, кажуть, що їдуть на фронт, просять ікону. Не завжди можу дати, бо ікони ще не намальовані, а вони вже «їдуть» на аукціон. Везу на фронт 50−100 ікон, але і там малюю. Бо хлопці забирають мої ікони — як обереги.

— Тобто фарба ще добре не висохла, а роботу вже забирають?

— Ні. Я малюю середньовічною технологією — порошками-пігментами. Деякі митці стогнуть, що фарби дорогі, а їм кажу, чим треба малювати. Я — автор першої в Україні книжки «Технологія українського середньовічного малярства». Там все описано. Купую сурік і охру в будівельних магазинах. Такими порошкоподібними фарбами робили перші розписи. Кращої фарби нема — вона не вигоряє на сонці, не змивається на дощі. У мене мінімальний набір фарб, і всі - натуральні, які створила природа. І та фарба дуже швидко сохне. Тож на передовій, як намалюю ікону на ящику з-під набоїв, вона швидко сохне.

— Ви — частий гість на фронті. Може, і не гість, а людина, на яку чекають, щоб поговорити… Вам не страшно?

— Це не їм потрібна моя розрада — це мені потрібно. Мене тягне на фронт, бо там дуже щирі і чесні люди. І дуже добрі. Це велике скупчення прекрасних українців. От спілкуєшся з людиною, вона така іноді сором’язлива, скромна, а виявляється, що це дуже крутий снайпер. Мені добре з такими людьми. Так, стріляють, бо це війна. Так, небезпечно. Але ж і їм там небезпечно…