«Коли приїхали до Львова, взяли з дитячого будинку Мар’янчика. З нами ще живуть його рідні сестри — 12-річна Марічка і 16-річна Таня»

На Львівщину багатодітна родина Ірини та Сергія Самарцевих переїхала 2021 року з Луганщини. Окрім трьох рідних дітей, у подружжя восьмеро прийомних. Найменшому Максимчику — півтора рочку. Живе велика родина у селі Наварії, що неподалік Львова. У будинку аж 17 кімнат! Тривалий час чиновники не могли знайти батьків-вихователів, які би жили там з прийомними дітьми. І ось знайшлася родина переселенців Самарцевих. Журналістка «ВЗ» побувала у них у гостях.

Неподалік траси мене зу­стрічає 15-річний Віталик. Він родом з Луганщини. Розповідає, зокрема, про своїх біологічних батьків, яких позба­вили батьківських прав.

— Які б не були мама і тато, вони мої батьки, — розмірковує по-дорослому хлопець. — Стало­ся, то сталося… З батьками спіл­куюся телефоном. Старша се­стра живе в росії, у неї двоє дітей. Ще одна сестра, Юля, їй 18, ра­ніше з нами жила у Наварії, тепер живе у Києві з тіткою.

Підходимо з Віталиком до бу­динку. Він величезний! Пані Іри­на пригощає мене кавою і розпо­відає про життя великої родини.

— Із Луганська ми переїхали у село неподалік міста Щастя ще до війни 2014 року, — розповідає Ірина Самарцева. — Купили буди­нок. У нас було господарство — чотири корови, дванадцять сви­ней, вісім биків… Великий город. Возили на ринок м’ясо, сир, мо­локо.

Коли почалась війна, я була волонтеркою від Благодійного фонду — розвозила людям про­дукти. На сайті цього фонду по­бачила інформацію про дітей-си­ріт. Перейнялася їхніми долями. Моя мрія була — стати вихова­телькою. Але вчитися не пішла, бо навчальний заклад був у Ли­сичанську, їздити туди було да­леко. Я розповіла чоловікові про цих дітей-сиріт, запитала, чи мо­жемо їх взяти у родину? Він не­сподівано відповів: «Можна по­думати».

Два роки ми жили з цією дум­кою, десь щось почитали, якийсь фільм подивилися. Думали-ду­мали. Іноді я казала: «Боженьку, дай нам якийсь знак. Треба — не треба? Впораємося — не впорає­мося? Натякни…» (усміхається. — Авт.).

Наш син Сергійко часто хво­рів. Щоб не було астми, лікарі по­радили звозити його на море. По­їхали до Маріуполя. Уже майже під'їхали до тих будиночків, а мені телефонує господиня й каже: «А в мене місць вже немає!».

…Поки розмовляємо з мамою, біля мене вмощується 6-річ­на Марічка. Розглядає фотогра­фії. Дівчинка каже, у неї болить зубчик. Хворі зуби — одна з про­блем, з якою стикаються батьки-вихователі, коли забирають ді­тей з дитячих будинків. 5-річний Мар’янчик намагається схопити мій диктофон… Мама, як може, його заспокоює.

Після паузи продовжуємо роз­мову.

— Водій запропонував нам по­їхати до його знайомої, у неї пе­реночувати. «Не сподобаються умови, — казав, — знайдете собі щось краще!». Привіз нас до цієї знайомої. А біля її хати — церква. У церкві познайомилися зі священ­ником. Розповів, що у нього чет­веро дітей, одна донечка — при­йомна. Я розпитувала отця про її виховання. Сказала, що теж мрію мати прийомних дітей.

Коли ми повернулися додому, я пішла у службу у справах дітей. Нам запропонували стати патро­натною сім'єю (у таких сім'ях діти живуть тимчасово, 3−6 місяців, поки для них не знайдуть постій­не місце проживання. — Авт.), але ми відмовились. Я кажу чоловіко­ві: «Я так не зможу. Я хочу взяти дитину і виховувати її».

Маленьких дітей у нашому ра­йоні не було, і ми взяли двох під­літків — брата та сестру. Тоді якраз почався карантин (Мар'янчик сі­дає мамі на руки, усміхається. Вона ніжно його обіймає. — Авт.). Ми довго відмовлялися від під­літків. Але у службі у справах ді­тей сказали: якщо їх не забере­мо, діти потраплять до інтернату. Чоловік сказав, щоб я сама вирі­шувала, але спершу, щоб поїха­ла познайомитись з дітьми. Так я познайомилась з Віталиком та Юлею. Дзвоню чоловікові, а він каже: «Чую по твоєму голосу, що ми їх вже беремо». Віталику тоді було 12, Юлі - 15.

Але не усі люди в селі були цьому раді… Директорка школи — «в штики»: «Нам ці діти в селі не потрібні». Дітей у школі булили… У травні 2021 року ми виріши­ли поїхати з села. На це рішен­ня у першу чергу вплинула війна. Що таке лінія розмежування? Це — немає роботи, немає гуртків для дітей, немає інфраструкту­ри, зокрема немає нормальних доріг… Життя там зупинилося. (На той час територія, де мешка­ла родина, не була окупованою, їхній населений пункт окупували 2022-го, коли почалося повно­масштабне вторгнення. — Авт.).

— Ми дізналися, що родинам, які беруть прийомних дітей на ви­ховання, надають будинки сімей­ного типу. Я завжди мріяла жити біля моря, — продовжує розмо­ву Ірина Самарцева. — Зателефо­нувала у службу у справах дітей в Одесі. Нам сказали, що у них є бу­динок, але він потребує ремонту. У мене є знайома, яка переїхала до Львова з будинком сімейного типу з Дніпра. Порадила нам теж їхати до Львова. На сході, здаєть­ся, такі родини, як наша, не дуже люблять. А тут — навпаки. Казала, ти сюди приїдеш, до тебе будуть добре ставитися. На сході один з десяти скаже «які ви молодці». Тут лише один з десяти може ска­зати «навіщо вам це треба?».

Я все життя хотіла побачити старовинне місто Львів, але ніяк не виходило. Знайома мене все ж переконала їхати до Львова. Не те щоб я боялася, але знайо­мі з Луганська казали «Ти не роз­мовляєш українською, куди ти поїдеш?» (Зараз пані Ірина непо­гано говорить українською, і спо­нукали їх з чоловіком Сергієм до цього у першу чергу україномовні діти, яких родина взяла на вихо­вання уже на Львівщині. — Авт.). Я спершу маму відправила до Львова — у розвідку (усміхаєть­ся. — Авт.). Кажу їй: «Повернеш­ся, поїдемо ми!».

2021 року я дізналася у службі у справах дітей, що недалеко від Львова є будинок для нашої ро­дини. Поруч — школа. І я поїхала на нього подивитися. Пустоми­тівська міська рада гарно мене зустріла!

Поки розмовляю з бать­ками, Марічка цілує паль­чики своєму молодшому братику Максимчику. Не бачи­лись півроку, а зустрілися чоти­ри дні тому…

— Коли ми приїхали до Льво­ва, взяли з дитячого будинку Мар’янчика. В їхній родині - се­меро дітей. З нами ще живуть його рідні сестри — 12-річна Ма­річка і 16-річна Таня. Наші інтер­нати неохоче віддають дітей у бу­динки сімейного типу, бо тоді їх закривають. Мар’янчика ми за­бирали через патронат з Офісу президента. Сестер Мар’янчика налаштували так, що вони спер­шу не хотіли йти у нашу родину. Дітей залякували… Потім дівча­та зрозуміли, що керівництво ін­тернату їх обманює, вони бачили фотографії з Мар’янчиком, тому дали згоду жити у нашій родині.

— Чула, що коли дітей заби­рають з дитячих будинків, час­то вони навіть пити толком не вміють…

— Ми Мар’янчика забрали у три рочки. Він казав слів зо двадцять. Боявся машин, не знав, що таке дитяча гірка… Зазвичай дітей ви­водили на вулицю і закривали у павільйоні з ґратами на замок. Не вмів добре жувати. Вкусить яблучко, два-три рази пожує, си­дить, відпочиває. Ми могли банан чи яблуко годину їсти!

Коли Самарцеви забрали Мар’яна, почалося повномасш­табне вторгнення, і родина поїха­ла до Італії. Там прожили 1,5 року, але повернулися на Львівщину. Сестри Мар’янчика погодились жити у прийомній родині. Після цього батьки-вихователі взяли ще трьох дітей з однієї родини — Марічку, Дмитрика (інвалід з ди­тинства) і Максимчика.

— А якщо рідні батьки отям­ляться і захочуть забрати дітей та поновити свої права? — запи­тую у подружжя.

— Будемо раді, якщо дітям вдасться повернутися до рід­ної родини, — каже пан Сергій. — Але таке буває у 5% усіх ви­падків, коли батьки беруться за розум. Діти завжди люблять сво­їх біологічних батьків. Навіть якщо прив’язуються до прийомних батьків, перервати той зв’язок неможливо…

— Діти згадують про своє життя у дитячих будинках?

— Згадують… Як їх били прута­ми, що пальці аж не згиналися, — каже пані Ірина. — Таню змушува­ли їсти папір — за якусь провину (Таня, коли мене проводжала, розповіла про цей жахливий ви­падок. Скаржилася, що дирек­торка дитячого будинку забра­ла у неї закордонний паспорт і не віддає. Таня займається вока­лом, мріє стати співачкою, хоче поїхати за кордон. — Авт.).

— У Марічки, Дмитрика і Мак­симчика є тато. Він ніби не п'є, там мама вживає алкоголь, — продовжує розмову пані Ірина. — Тато взяв свідоцтво багатодіт­ного батька і виїхав за кордон. Дітей знайшла поліція на вокза­лі біля Стрия… Максимчику тоді було вісім місяців. Усі служби по­чали шукати їхніх родичів. Зна­йшли бабу і діда, які працюють у Польщі. Але жодного разу ніхто з них навіть не подзвонив і не за­питав про дітей…

Розпитую про трудно­щі, з якими стикається ро­дина. Дізнаюся, зокрема, що їм потрібні психолог та патро­натна няня, яка у разі чого могла б підмінити батьків-вихователів. В одній з кімнат досить холод­но, схоже, у будинку проблеми з опаленням… Не усі діти мають гаджети, а школа вводить дис­танційне навчання. Бо багато ді­тей хворіє.

— А машина у вас є?

— Немає. Наша машина зали­шилась на окупованій території. Іноді без машини як без рук…

Із жовтня звертаємося з лис­тами у соціальну службу, аби нам поновили виплати як пере­селенцям (коли родина їде за кордон, то виплати припиняють­ся. — Авт.). Зараз ми з родиною, одинадцять осіб, живемо на 18 тисяч грн. П’ять дітей взяли з ди­тячих будинків — голими-босими. Усім дітям потрібен стоматолог.

Львівська районна держав­на адміністрація нам відмовляє. Хоча на «гарячій лінії» сказали, що є постанова Кабміну № 709 (пункт 3), тож нам повинні поно­вити виплати. Голова Львівської районної адміністрації Христи­на Замула до нас приїжджала. Управління соцзахисту нам від­мовляє, а вона, мабуть, не вни­кає…