«Кохання лікує душу, а музика — тіло»

«ВЗ» уже писав про Благодійний фонд «Глобал Львів», з яким наша газета завдяки читачам організувала і доправила у лікарню Святого Луки бібліотеку для українських захисників. Марина Портусь, яка очолює фонд, постійно шукає нові стежки і шляхи для втілення своїх, на перший погляд, неймовірних мрій і планів. Але, як у народі кажуть, очі бояться, а руки роблять! Пані Марина то прийде просто поговорити з нашими захисниками, то концерт організує, то запросить захисників на виставку. А нещодавно (і, як з’ясувалося, це вже не вперше. — Г. Я.) організувала для наших поранених воїнів кінну прогулянку.

-Я давно виношувала цю ідею — посадити на­ших захисників у сідло, — каже пані Марина. — Перед тим я організовувала мініконцерти у шпиталях. Для мене це — розпові­сти про українську культуру, адже у реабілітаційних центрах і шпи­талях лікуються не лише вихідці із заходу України, а й люди з півдня і сходу. Хотілося популяризувати українську пісню, бо вона діє як фізична та психологічна терапія. І коли на вулиці було не зовсім по-осінньому зимно, я думала, як би ще наповнити дозвілля наших во­їнів, бо ж декому доводиться від­новлюватися у шпиталях по кілька місяців. Риболовлю «ми вже про­ходили». Її часто організовують інші волонтери.

Марині Портусь захотілося ви­гадати щось таке, чого досі не було. Мала можливість познайо­митися з людиною, яка утримува­ла коней. Але ті коні не дуже пасу­вали для реабілітації українських військових, бо ж дехто з наших хлопців після поранення не мають рук або ніг…

Коли пані Марина прийшла на радіо FM «Галичина» (саме тоді організовували фестиваль у пар­ку «Горіховий Гай»), одна з пра­цівниць розповіла про Валентину Банас і її «Каретний двір». Пані Ва­лентина завжди із задоволенням долучається до сеансів іпотера­пії (метод лікування, заснований на взаємодії людини зі спеціаль­но навченим конем, адаптованим до можливостей хворого в опану­ванні верхової їзди. — Г. Я.).

Так зародився новий проєкт. Першими гостями на сеансі іпо­терапії стали хлопці з реабіліта­ційного центру Superhumans (при лікарні у Винниках. — Г. Я.). Спо­чатку покататися верхи на ко­нях поїхали кілька поранених вій­ськових. Наступного разу участь у кінній прогулянці взяли інші за­хисники, але просилися також ті, хто вже випробував іпотерапію на собі.

Оскільки ця процедура відбу­валася з певним проміжком часу, до участі долучилося ще більше охочих. Загалом у «Каретному дворі» терапію на конях пройшли близько 40 осіб.

— На жаль, не маю можливос­ті зібрати для кінної прогулянки хлопців з багатьох реабілітацій­них центрів, — бідкається Мари­на Портусь. — Треба об'їхати ба­гато таких центрів, позбирати їх. Superhumans Center долучився до допомоги — збирають хлопців, привозять у «Каретний двір», че­кають на них там, а потім відво­зять у лікарню. Маю на меті тепер такі прогулянки організовувати і в інших реабілітаційних центрах. Річ у тім, що реабілітаційні центри, які є при стаціонарній лікарні, не мо­жуть чогось подібного влаштову­вати спільно з нами. Для них це — велика відповідальність. Не до­веди Боже, хтось би впав, чи ко­мусь стало погано… Тож не за­вжди охоче погоджуються брати участь у таких акціях.

Пані Марина має ще одну мрію: коли потепліє, організовувати на конях родинні виїзди. Вірить, що навесні, коли Україна переможе, такі кінні прогулянки стануть ре­гулярними. Марина пригадує, що під час однієї з таких поїздок на кінну терапію прийшла ціла роди­на. Дружина з трирічною дитиною приїхала провідати свого чолові­ка. І вони усією сім'єю каталися верхи на конях. «Якби ви бачили, які вони були щасливі! — каже пані Марина. — Вони зустрілися з рід­ною людиною, та ще й так цікаво провели час. А що ще треба для щастя?».

А ще військові мають можли­вість побувати у Музеї карет. Там є й карета, яка «знімалася» у філь­мі «Довбуш». Багато інвентарю кі­нематографісти випрошують у «Каретного двору», і пані Вален­тина завжди йде назустріч таким проханням. Та й не лише карети, а й самі коні давно стали «актора­ми». Зіграли у понад 20 фільмах, і вже навчені поводитися у кадрах, де йдуть зйомки зі стріляниною. Іншими словами, ці коні пристрі­ляні петардами, тому на звуко­ві ефекти реагують як «професі­онали»… Після зйомок «Довбуша» режисер подарував «Каретному двору» карету зі знімального май­данчика.

— За яким критерієм обираєте хлопців, які можуть поїхати на кінну прогулянку?

— Немає жодних критеріїв. По­їхати може будь-хто, хто чуєть­ся у силі і любить коней. Кожен, хто хоче, може взяти участь у та­кій прогулянці. У нас були на такій прогулянці хлопці без однієї і на­віть без двох ніг. Були й такі, у кого не було однієї руки. А був такий, якому ампутували обидві руки. Не мав можливості триматися за вуз­дечку. Його просто катали. Зрозу­міло, що з такими хлопцями пра­цюють люди, які супроводжують коней і допомагають. В останню нашу поїздку був хлопчина, який колись професійно займався кін­ним спортом. Але тепер у нього нема однієї ноги. Зрозуміло, що коня треба підганяти ногами. Але він не розгубився: підганяв коня палицею. І чудово впорався. Ка­зав, що після нашої Перемоги обов’язково продовжить займа­тися кінним спортом.

— Однак не лише на кінну прогулянку возите наших за­хисників. Знаю, що минулими вихідними організували кон­церт для наших захисників у лікарні…

— Цей захід відбувся у лікар­ні Святого Луки. Вадим Войто­вич (Вадос Манчестерський) — вчитель гри на гітарі у Музич­ному ліцеї імені Соломії Крушель­ницької, разом з професійними співачками Іриною Чікель та Мар­тою Мальською-Жарковою про­сто фонтанують ідеями. Разом збираються і волонтерять у шпи­талях. Усі артисти, які мають ба­жання бодай якось підтримати наших захисників, просто при­ходять і співають, грають на різ­них інструментах. Коли органі­зовую концерти, а це був формат лікарняних палат, розумію, що виконавцям доведеться витра­тити щонайменше три години, щоб «пройти» лише один поверх. У кожній палаті в середньому по дві-три пісні. Зазвичай хлопці не хочуть відпускати, і артистам до­водиться затримуватися значно довше.

Пані Марина організовує кон­церти у госпіталях, щоб залучити якомога більше наших захисни­ків і почути, та й навіть поспіва­ти разом з артистами. Тому й шу­кає невеликі «сцени» — чи то на території лікарняного парку, чи у фоє, їдальні, актовому залі. От, власне, Вадим, за словами Ма­рини Портусь, співав на вулиці, коли збирали на дрон. Це був ву­личний спів з артисткою Театру Лесі Українки Зоряною Домбров­ською.

— До речі, ініціаторкою цієї акції була Наталка Кузьма, — каже Ма­рина. — Саме тоді я довідалася, що Вадим волонтерить у шпита­лях, співає не лише українські піс­ні, а й свої власні композиції. Ви­рішили волонтерити «культурно» разом. Він співав, я дарувала фут­болки. Потім артисти йшли в іншу палату, а я продовжувала спілку­ватися з хлопцями. І от двоє хлоп­ців після одного з крайніх концер­тів сказали: «Музика лікує тіло». А інший додав: «Як кохання лі­кує душу, так музика лікує тіло». І обидва забули, що у них болять ноги…