Вже й камінь під майбутній монумент заклали

Розмовляємо про це з керівником Дрогобицької міської станиці братства ветеранів ОУН-УПА імені генерала Романа Шухевича, Заслуженим журналістом України, волонтером Тарасом Метиком.

Від початку агресії росії проти України наш співрозмовник, створивши разом із однодумцями фонд підтримки воїнів, спромігся придбати для них 25 автомобілів. Не вся ця техніка «дожила» до сьогодні. Частина вже спалена в боях. Замовлення, прохання з фронту не припиняються: автомобілі - це також свого роду боєкомплект. Без швидкого пересування на лінії зіткнення, швидких рейдів та маневрів, які, звісно ж, в основному «на чотирьох колесах» здійснюються, ворога не здивуєш, зненацька не застанеш. Волонтерська робота «кипить», збір пожертвувань не припиняється.

Зібрані на пам’ятник гроші швидко закінчились

— Як для вас особисто сьогоднішнє волонтерство розпочалось? Хотіти, мати бажання допомагати нашим захисникам — це одне. Всі ми цього хочемо. Зовсім інше — успішно давати собі раду із взятою на себе місією?

— Коли почалась війна, на банківському рахунку нашої станиці було 150 тис. грн. Це ті кошти, які були зібрані для спорудження пам’ятника «Борцям за волю України» на вулиці Грушевського в Дрогобичі. Ми не тільки з місцем спорудження визначились, вже й камінь під майбутній монумент заклали. Річ потрібна, але вона, як нами тоді було вирішено, почекає. Довго не задумуючись, швиденько зібрані кошти на потреби ЗСУ «мобілізували». Купляли та відправляли на фронт те, що наші воїни просили — ліки, одяг, взуття, каримати, засоби гігієни, бронежилети … Гроші швидко закінчились після придбання першого автомобіля, а прохань з фронту щораз більше надходило. Усі зрозуміли, що потрібно не просто збирати кошти, а робити це на системній основі.

Двічі клінічну смерть пережив

— У таких ситуаціях важко щось нове, своє вигадати…

— Як діяти, з чого почати? Довго над цим не думали. Відразу ж звернулись з ініціативою до члена нашого братства, Заслуженого майстра народної творчості України Степана Бориславського, жителя села Модричі. Це — людина дивовижної долі. У свої п’ятдесят три роки Степан двічі клінічну смерть пережив. Так от, коли перебував в одному з таких станів, йому приснилась Матір Божа. Із вишитим рушником в руках лагідно промовила: «І ти спробуй так робити». Найцікавіше у цій історії, що за фахом Степан — столяр. Свого часу закінчив у Дрогобичі професійно-технічне училище № 19. Вишивкою ніколи не цікавився і, зрозуміло, нічого про техніку роботи з голкою не знав. Але не прислухатись до отриманої уві сні поради не міг. На початку нова наука давалась важко. Але Степан не відступав. Прочитавши деякі підручники, спробував наслідувати стиль священника з Ватикану, доктора богослов’я Дмитра Блажейовського, відомого вишивальника. Отець, який 100 років прожив, мав багато талантів. Є своя закономірність у тому, що богословська тематика у вишивці Степана Бориславського після того, як він виробив свій власний стиль, стала домінуючою. Сьогодні він знаний майстер. Автор близько ста робіт на біблійну тематику. Одне з головних місць серед його «полотен» посідають 14 стацій страстей Ісуса Христа. У творчому доробку пана Степана — портрети Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Лесі Українки, Тараса Шевченка, Івана Франка, Степана Бандери, Романа Шухевича. Його робіт вистачить на проведення багатьох виставок. Що тут було думати? Ми прийняли рішення про проведення в краєзнавчому музеї Дрогобича благодійної виставки робіт Степана Бориславського.

Після благословення владики Григорія

— Ваші очікування відразу ж виправдалися? Як потенційний жертводавець на патріотичну ініціативу відгукнувся?

— Цілий місяць тривала виставка. Я, звісно ж, цікавився збором коштів. Висловлюсь дипломатично. Не дуже охоче відгукнулись відвідувачі на нашу ініціативу. За місяць, якщо не зважати на придбання одним добрим моїм приятелем вишитого портрета Степана Бандери за 30 тис. грн, лише 1,5 тис. грн вдалось зібрати. Ми зрозуміли, що виставка у музеї - не той шлях, яким слід йти. А яким, що далі робити? І тоді я на відчайдушний крок наважився. Звернувся по допомогу до єпископа-помічника Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ владики Григорія Комара. Після його дозволу та благословення на проведення наших виставок у церквах єпархії змінилось буквально все. Ми побачили зовсім інше ставлення. Парафіяни сердечно відгукнулись на нашу ініціативу, про що свідчать пожертвувані ними кошти. До кінця літа вдалося зібрати 247 тис. 248 грн, 165 доларів, 110 євро та 30 злотих.

Спочатку побували у всіх храмах Дрогобича

— У яких містах та селах виїжджали з виставкою, до яких саме парафій найперше апелювали з проханням про грошову підтримку?

— Спочатку побували у всіх храмах Дрогобича. Вдома — воно, знаєте, завжди легше. Маєш справу з людьми, які тебе знають, а ти їх. Це також має значення. Великою підмогою для нас стала співучасть священників. Їхнє слово, адресовані парафіянам прохання оглянути після Служби Божої розгорнуті в церквах виставки Степана Бориславського своє зробили. У людей з’явився інтерес. Парафіяни не тільки пожертвування робили. Побачене настільки великий вплив справляло, що в багатьох випадках відвідувачі відчували потребу поспілкуватись з автором робіт. Я можу із впевненістю стверджувати, що завжди знаходяться люди, які хочуть побачити того, хто настільки вправним та талановитим майстром виявився. Пан Степан нікому не відмовляє. Із задоволенням йде на контакт, розповідає історії вишитих ним образів — як задум народжувався, що його надихає під час вишивання, чи всі свої роботи виставляє на оглядини… Ні, звісно ж. Не всі картини на біблійну тематику, автором яких є Степан Бориславський, виставляються на оглядини в церквах, а лише деякі, найбільш значущі. Якби всі виставив — цілий стадіон треба було б винаймати. У нашому ж випадку про 34 біблійні образи-сюжети йдеться. Центральне місце посідають зображені на полотні 14 стацій страстей Ісуса Христа. Додайте до цього портрети всіх чотирьох євангелістів: Матея, Іоанна, Луки та Марка, а також вишиті притчі. Найбільше вишите полотно виставки — це картина «Тайна вечеря», яка зображена на тканині розміром 2 метри 40 сантиметрів на 1 метр 10 сантиметрів. Намагаючись зібрати якомога більше пожертвувань, ми з часом побували у храмах сусідніх з Дрогобичем міст, у Стебнику, Трускавці та Бориславі. Але чим більше коштів збирали, тим частіше прохання-замовлення з фронту надходили. Тому почали виїжджати і в інші райони. Щирим, цікавим спілкуванням з відвідувачами запам’ятались виставки у Львові та Жовкві. Степан Бориславський свої образи-картини не продає. Може це зробити як виняток, як це, наприклад, сталося у Дрогобичі, коли мій близький товариш, як я це вже згадував, портрет Степана Бандери придбав. Інша річ — подарунки. Образ Григорія Богослова подарував єпископу-помічнику Самбірсько-Дрогобицької єпархії Григорію Комару, а образ Матері Неустанної Помочі - єпископу Самбірсько-Дрогобицької єпархії Ярославу Прирізу. Третій подарунок, образ Матері Годувальниці залишив у митрополичому соборі Святого Юра у Львові.

У Польщі скрізь приймали сердечно

— Що можете сказати про поїздки до сусідньої Польщі, чим вони запам’ятались?

— Ніколи не забуду нашу першу виставку до Польщі. Відбулась вона в храмі Різдва Івана Хрестителя у Перемишлі. Це — не єдине польське місто, в яких побували з виставкою. Приємні спогади залишились після цих відвідин, під час яких спочатку із своїми родаками контактували, в українських церквах експонувались. Але й костели повз своєї уваги не залишали. Скрізь нас приймали сердечно. Сусіди нам не тільки співчувають, а й своє дружнє плече у всьому підставляють. Так вийшло і під час нашої поїздки. Не пам’ятаю де це точно сталося, але хтось з друзів-поляків висловив сумнів, що виставлені на оглядини роботи Степана Бориславського — насправді не ручна вишивка. Їм здалося, а деякі були упевнені, що запропоновані для огляду роботи українського майстра — машинного виготовлення. Пересвідчившись, що справді мають справу з ручною вишивкою, розсипались компліментами на адресу автора. Не один автомобіль для наших воїнів придбали за пожертвувані у Польщі кошти. Навіть більше скажу: ми налагодили гарний зв’язок, співпрацюємо з польськими волонтерами, які підбирають для нас вживані автомобілі з усієї Європи. Ми їх ремонтуємо, доводимо до ладу. Після цього відправляємо на фронт.

За покликом серця

— Хто входить до складу вашої волонтерської команди?

— Тісно співпрацюємо, об'єднали свої зусилля в одну команду з благодійним фондом «Національний волонтер», який очолює Тарас Гентош. Одним із найбільш активних та корисних членів нашої команди є Ігор Миськів. Офіцер, людина, яка перебувала на керівних посадах у правоохоронних органах, на засадах рядового бійця взяла участь у теперішніх боях з рашистами на лінії зіткнення. А що про, наприклад, Ростислава Лужецького можна сказати? Його позивний «Рос». Колишній командир взводу 67-го батальйону тероборони. Тимчасово виконував обов’язки командира роти. Інший приклад. Чого вартує ветеран війни, підприємець Юрій Королик? У всьому безвідмовний. Волонтерство для нього — свята річ. І транспортом допомагає, і коштами, і зв’язки свої задіює, коли необхідність в цьому виникає. Ярослав Гутнікевич до війни працював водієм у Вроцлаві. Відразу ж повернувся до України. Записавшись добровольцем на фронт, брав участь у бойових діях. Був поранений, контужений. Після комісування долучився до нас. Або, наприклад, Олег Яводчак. Це знана, шанована в Дрогобичі людина. Батько двох синів, які сьогодні у лавах ЗСУ перебувають.

Низький уклін всім, хто допомагає

— Для того, щоб швидко до України «доправити» придбаний за кордоном вживаний автомобіль цілий процедурний «ланцюжок» потрібно перейти. Як даєте собі раду з бюрократичними перепонами, які, звісно ж, нікуди не зникли!

— Маємо повне розуміння та підтримку Дрогобицької районної військової адміністрації. Із документальним супроводом проблем у нас зазвичай не виникає. Коли виникають якісь непорозуміння, апелюємо до фахівців. Гарна співпраця у багатьох компонентах волонтерства склалась і з «Благодійним фондом «Родина Веселих» та громадською активісткою Марією Головкевич. Важко переоцінити тут роль і значення зв’язків із закордонними волонтерами. Замовлені нами автомобілі до польсько-українського кордону переганяються не лише з території Польщі, а й з Німеччини, Англії, деяких інших країн. Низький уклін закордонним братам за духом.

Світ не без добрих людей. Але…

— Над виконанням яких замовлень працюєте зараз? Куди найближчим часом плануєте виїжджати з виставками?

— Зовсім недавно нам доставили з фронту придбаний ще в грудні минулого року автомобіль «Сітроєн-Берлінго». Хлопці-захисники просять якомога швидше поміняти двигун, щоб могли далі цією автівкою користуватись. Річ у тому, що автомобіль броньований. Ми його придбали в одному з банків, де це авто свого часу списали. Буквально кілька днів тому передали кошти для придбання двох дронів. Це вже інша історія. Із дронами одного разу попеклись. Після цього зробили для себе висновок: самі дрони не купляємо. Світ, звісно ж, не без добрих людей. Але й негідники, які нічим не гребують, також нікуди не ділися. Як свідчить досвід, підшуковувати, купляти дрони для хлопців на фронті мають правдиві спеціалісти, а не звичайні волонтери, які не володіють належними технічними знаннями — їм можуть неякісну річ підсунути. А дрон, до слова, 26 тис. грн коштує. Наші найближчі плани? Готуємо поїздку до Патріаршого Собору УГКЦ у Києві. Вона приурочена до десятиліття спорудження головного греко-католицького храму України. Крім робіт, які входять до стандартно укомплектованої виставки Степана Бориславського, повеземо фільм «Дрогобицька Голгофа».

Зло ніколи не переможе Добро

— Розкажіть про випадок з волонтерської роботи, який не вписується в те, що заведено вважати щоденним клопотом? Нехай це буде позитивна згадка про щось таке, до чого, шукаючи причин для натхнення, повертаєтесь у своїх споминах та надіях, що ми не просто переможемо рашистів, а раз і назавжди визволимось з їхніх «обіймів» та руйнівного впливу?

— Важко сказати. Крім жахів, які в наше життя війна принесла, відбуваються й історії та трапляються випадки, які додають сил, надихають. Часто собі пригадую телефонний дзвінок від жінки, сина якої після поранення лікарі від інфекції не уберегли. Йшлося про дуже дефіцитні ліки. Чекали на замовлений за лікарським рецептом препарат, який мали з Польщі привезти. Ціна — 13 тис. грн. Не такі вже й великі гроші, але так склалося, що того дня каса нашого фонду виявилась порожньою. Вже почав думати, «прикидати» собі, де позичити гроші. Аж раптом телефонує віцеректор Українського католицького університету Мирослав Маринович. Як виявилось, у нього залишились 5 тис. грн на благодійному рахунку, яким розпоряджається, і він допитується, чи знайде наш фонд цільове застосування цим грошам, чи потрібні вони нам. Ще через пів години, коли, вийшовши з власного помешкання, попрямував до продуктового ринку, зустрів свою куму. І що я чую? «Тарасе, я пообіцяла пожертвувати до вашого фонду 3 тис. грн. Дві вже зібрала. Передати тобі їх?». Хочете вірте, хочете ні. Але до обіду, сам не знаю, як все сталося, до нас таки «прийшли» ті 13 тис. грн, які пішли на придбання замовлених для порятунку нашого захисника ліків. Зло ніколи не переможе Добро.