«Ми своїх дітей до праці не заставляємо — вони самі до неї тягнуться…»

Праця у нього нелегка: разом із товаришем бурять людям свердловини на воду. Віддається справі сповна, як мовиться, без оглядки. На годинник не поглядає, раз за разом додому не телефонує. Знає, що там у нього надійні тили, тож хвилюватися нема чого. Найпершими помічниками у всьому для цих молодих батьків є їхні нащадки-козаки!

Мене дуже зворуши­ла така, побачена на власні очі, картина. Се­редній син, 14-річний Віктор, повернувшись зі школи, шви­денько поїв, переодягнувся і пішов провідати одиноку бабу­сю Ганю, яка мешкає від них за кілометр. При зустрічі обняв її, поцілував і відразу запитує: чим вам допомогти? Бабуся відма­хується, мовляв, яка там робо­та, внучку, присядь собі, відпо­чинь. А Віктор ніби не чує. Іде до сараю, дістає сокиру — і вже за хвилину чути характерний для колення дров звук. А день пе­ред тим онук приходив до бабу­сі, щоб допомогти зняти з кухні баняк з кормом для домашньої птиці…

Поки на подвір'ї Кайд я роз­мовляв із господарем, який саме рихтував свій мотоблок, його найстарший син Максим, який в Івано-Франківську вчить­ся на кухаря, під наглядом мами фарширував щуку. Не байдику­вали і два найменші сини — двій­нята-восьмилітки Михайлик та Андрійко. Робили задані у шко­лі завдання і чекали, поки тато покличе їх подавати потрібні при ремонті ключі. Прийде час — будуть мати і серйозніше за­няття…

У цій родині панує культ лю­бові, поваги, праці. Дорослі ви­рощують на продаж полуницю, часник — їх обробітком разом з мамою-татом займаються і старші діти. Вони також сапа­ють грядки, косять мотокосою траву і бур’яни, завантажують і возять мотоблоком дрова, працюють бензопилою, орють (їхній батько ходив за плугом уже в 11 років!). Старший син пече хліб. Що не кажіть, неаби­яка підмога батькам!

А ще Максим прислуговує священникові у церкві. Колись це робив їхній дідусь Ярослав. Відтоді, як його не стало, Мак­сим ходить до храму за палама­ря…

— Ми з Галею своїх дітей до роботи не силуємо, не приму­шуємо, не підганяємо криком, — розповідає Андрій Кайда. — Вони самі до неї тягнуться. Бу­вало, у хаті обговорюємо план дій на завтрашній день, а Мак­сим з Віктором тут же запиту­ють: коли саме, тату, підемо працювати? Аж очі у них заго­ряються. Наші сини — справ­жні молодчинки! Коли ввечері збираємося за одним столом, ніколи не забуваємо похвали­ти їх за допомогу. Вони у нас ростуть хазяйськими, до того ж ощадливими. Забаганок за­хмарних не мають. По дурницях гроші, які їм даємо, не розпус­кають: куплять щось потрібне, а решту приносять додому. Ра­зом працюємо — разом і відпо­чиваємо. Любимо порибалити, піти в ліс по гриби…