«Ототожнюю своїх героїв зі скульптурами — вони такі ж вразливі і крихкі»

Чи можна у понівеченому війною тілі побачити красу? Можна! Це доводить львівська майстриня фотографії Марта Сирко. Серію знімків об'єднала у два проєкти — «Скульптурний» та «Неопалимі». У першому — військові з втраченими кінцівками, у другому — люди з опіками і ранами. Фотографиня хоче, аби люди бачили та пам’ятали, скільки постраждалих від війни — вони є і будуть серед нас. «Хочу, щоб ми всі змінилися, стали добрішими і підтримували одне одного», — каже Марта Сирко.

— Марто, з чого усе поча­лося? Коли вперше взяли до рук камеру?

— Ще у школі мріяла мати ка­меру, щоб закарбовувати цікаві моменти. Здійснив мою мрію ді­дусь, повірив у мене і допоміг з придбанням першої камери.

— Якими були ваші перші знімки?

— Знімала подруг, одноклас­ників, усе, що мене оточувало, намагалася зрозуміти техніку фотографії і навчитися усе пе­редавати.

— З повномасштабним вторгненням росії в Україну ви змінили напрям своєї ро­боти. Почали працювати над створенням нового проєкту. Що надихнуло?

— На початку вторгнення не могла займатися творчістю вза­галі. Наче закам’яніла. Пізніше зрозуміла, що у мене не може бути така естетика фотографій, яка була до війни. Хотілося від­творити у фотографії те, що від­бувається у моїй країні.

— Ваша творчість суттєво відрізняється від творчості ін­ших фотомитців. Хтось дає світлини захисників у камуф­ляжі зі зброєю, на танку, а ви показуєте оголених захисни­ків, які повернулися з фронту і яких скалічила війна. Чому ви­рішили такими їх показати?

— Мої проєкти називають­ся «Скульптурний» і «Неопа­лимі». Вони не лише про вій­ськових, а про людське тіло, наскільки воно є крихким і лег­кознищеним. Під час війни усві­домлюєш: те, що тобі дано, може за секунду зникнути, ві­йна може скалічити твоє тіло за одну мить. Тому я ототожнюва­ла своїх героїв зі скульптура­ми, бо вони теж такі вразливі, крихкі, хотіла показати їхні тіла, шрами…

— Як довго шукали першо­го героя для свого проєкту?

— Це був Олександр Терен. Знайшла у соцмережах. Пояс­нила суть проєкту, і він погодив­ся.

— Знівечені війною люди — як знівечена Україна?

— У моєму проєкті беруть участь не лише чоловіки, а й жін­ки. Він про вразливість тіла, про те, як війна впливає на нас. По­при все, ці тіла красиві. Есте­тично милуюся кожним зі своїх героїв. Цей проєкт несе у собі різну інформативність, до при­кладу, герой з дитиною і про­тезом — уособлення погляду на майбутнє України, про те, як люди з протезами будуть вчи­тися інтегруватися в суспіль­ство. Розумію, у скаліченої лю­дини життя не буде таким, як до війни, але дуже хочу вмотиву­вати цих людей продовжувати жити далі.

— Часто відмовляються від зйомки?

— Часто. Багато людей на мою пропозицію навіть не від­писують.

Наживо спілкуватися з таки­ми людьми важко. Тому намага­юся домовлятися з майбутніми героями у соцмережах.

— Чи траплялися такі ви­падки: ви зробили фотосе­сію, а людина потім відмов­ляється виставляти ці фото?

Своїх героїв перед самою публікацією ще раз запитую, чи не заперечують. Якщо людині не подобається чи вона пере­думала, я все можу видалити. Цими проєктами я стала більш дотичною до війни, до зболеної історії нашої країни. Мені вда­ється разом зі своїми героями співпереживати.

— Чия історія вас найбіль­ше вразила?

— Історія кожного з моїх ге­роїв — особлива, по-своєму трагічна. У цих людей склад­ний процес заживання, реабілі­тації, вони терплять неймовір­ний біль. Чи той, хто лікує опіки, чи той, хто лікує ніжки-кінцівки — вони й досі проходять опера­ції. В одного з моїх героїв було 40 операцій, бо у нього і опіки, і втрата кінцівок. Кожного з них намагаюся підтримати. До при­кладу, боєць ЗСУ Ілля Пилипен­ко. Чоловік загорівся у танку під час виконання бойового за­вдання, внаслідок чого отримав безліч опіків та уражень шкіри. Його дуже турбує вигляд облич­чя, оскільки оточення звертає на це увагу та лякається. Або Станіслав, якого було поранено у Бахмуті влітку торік. Те, що він мені розповів, не можу описа­ти кількома реченнями. Враже­на його спокоєм, він продовжує реабілітацію та думає над тим, як повертатись до тренувань та нормального життя. Сергій втратив ногу (її буквально ві­дірвало) поблизу Ізюма. Вони тримали оборону 8 днів, коман­дир наказав брати РПГ — та в бій. Сергій спускався в рів і ба­чив, що танк був далеко, але цієї відстані вистачило, щоб влучити за декілька сантиметрів від на­шого героя. Снаряд здетонував осколками, і ударною хвилею Сергієві відірвало ногу. Коли по­чалася війна, його дружина була вагітна другим сином, якого ви бачите на фотографії.

Мій перший герой Сашко «Те­рен», відпрацювавши 24 серпня завдання, зі своєю мінометною групою вирішив перепочити. «Думаю, треба трохи подрімати, бо не висиплялися взагалі. Див­люся, моя команда вже влягла­ся під деревом. Мені там місця було мало, я озирнувся навкру­ги і вирішив лягти в окопі, все­редині якого, під стінкою, ми ще поставили двері. Це ж окоп, безпечно. І вже майже засинав, коли в один момент все обірва­лося — як у кадрі фільму. Я лежу засипаний», — розповідав Олек­сандр. Його врятували двері, які якраз перед цим поставили. Вони впали і утворили щілину, через яку до воїна потрапляло повітря. «Стояв страшенний за­пах спаленої землі, металу і кро­ві», — згадував Сашко. Йому зда­лося, що його ноги горять…

— Скільки героїв на сьогод­ні у вашому проєкті?

— Семеро. Це чоловіки і жін­ки, одна з яких військова, інша — цивільна.