«Ототожнюю своїх героїв зі скульптурами — вони такі ж вразливі і крихкі»
Фотомайстриня Марта Сирко хоче, аби люди пам’ятали, як калічить війна
Чи можна у понівеченому війною тілі побачити красу? Можна! Це доводить львівська майстриня фотографії Марта Сирко. Серію знімків об'єднала у два проєкти — «Скульптурний» та «Неопалимі». У першому — військові з втраченими кінцівками, у другому — люди з опіками і ранами. Фотографиня хоче, аби люди бачили та пам’ятали, скільки постраждалих від війни — вони є і будуть серед нас. «Хочу, щоб ми всі змінилися, стали добрішими і підтримували одне одного», — каже Марта Сирко.
— Марто, з чого усе почалося? Коли вперше взяли до рук камеру?
— Ще у школі мріяла мати камеру, щоб закарбовувати цікаві моменти. Здійснив мою мрію дідусь, повірив у мене і допоміг з придбанням першої камери.
— Якими були ваші перші знімки?
— Знімала подруг, однокласників, усе, що мене оточувало, намагалася зрозуміти техніку фотографії і навчитися усе передавати.
— З повномасштабним вторгненням росії в Україну ви змінили напрям своєї роботи. Почали працювати над створенням нового проєкту. Що надихнуло?
— На початку вторгнення не могла займатися творчістю взагалі. Наче закам’яніла. Пізніше зрозуміла, що у мене не може бути така естетика фотографій, яка була до війни. Хотілося відтворити у фотографії те, що відбувається у моїй країні.
— Ваша творчість суттєво відрізняється від творчості інших фотомитців. Хтось дає світлини захисників у камуфляжі зі зброєю, на танку, а ви показуєте оголених захисників, які повернулися з фронту і яких скалічила війна. Чому вирішили такими їх показати?
— Мої проєкти називаються «Скульптурний» і «Неопалимі». Вони не лише про військових, а про людське тіло, наскільки воно є крихким і легкознищеним. Під час війни усвідомлюєш: те, що тобі дано, може за секунду зникнути, війна може скалічити твоє тіло за одну мить. Тому я ототожнювала своїх героїв зі скульптурами, бо вони теж такі вразливі, крихкі, хотіла показати їхні тіла, шрами…
— Як довго шукали першого героя для свого проєкту?
— Це був Олександр Терен. Знайшла у соцмережах. Пояснила суть проєкту, і він погодився.
— Знівечені війною люди — як знівечена Україна?
— У моєму проєкті беруть участь не лише чоловіки, а й жінки. Він про вразливість тіла, про те, як війна впливає на нас. Попри все, ці тіла красиві. Естетично милуюся кожним зі своїх героїв. Цей проєкт несе у собі різну інформативність, до прикладу, герой з дитиною і протезом — уособлення погляду на майбутнє України, про те, як люди з протезами будуть вчитися інтегруватися в суспільство. Розумію, у скаліченої людини життя не буде таким, як до війни, але дуже хочу вмотивувати цих людей продовжувати жити далі.
— Часто відмовляються від зйомки?
— Часто. Багато людей на мою пропозицію навіть не відписують.
Наживо спілкуватися з такими людьми важко. Тому намагаюся домовлятися з майбутніми героями у соцмережах.
— Чи траплялися такі випадки: ви зробили фотосесію, а людина потім відмовляється виставляти ці фото?
Своїх героїв перед самою публікацією ще раз запитую, чи не заперечують. Якщо людині не подобається чи вона передумала, я все можу видалити. Цими проєктами я стала більш дотичною до війни, до зболеної історії нашої країни. Мені вдається разом зі своїми героями співпереживати.
— Чия історія вас найбільше вразила?
— Історія кожного з моїх героїв — особлива, по-своєму трагічна. У цих людей складний процес заживання, реабілітації, вони терплять неймовірний біль. Чи той, хто лікує опіки, чи той, хто лікує ніжки-кінцівки — вони й досі проходять операції. В одного з моїх героїв було 40 операцій, бо у нього і опіки, і втрата кінцівок. Кожного з них намагаюся підтримати. До прикладу, боєць ЗСУ Ілля Пилипенко. Чоловік загорівся у танку під час виконання бойового завдання, внаслідок чого отримав безліч опіків та уражень шкіри. Його дуже турбує вигляд обличчя, оскільки оточення звертає на це увагу та лякається. Або Станіслав, якого було поранено у Бахмуті влітку торік. Те, що він мені розповів, не можу описати кількома реченнями. Вражена його спокоєм, він продовжує реабілітацію та думає над тим, як повертатись до тренувань та нормального життя. Сергій втратив ногу (її буквально відірвало) поблизу Ізюма. Вони тримали оборону 8 днів, командир наказав брати РПГ — та в бій. Сергій спускався в рів і бачив, що танк був далеко, але цієї відстані вистачило, щоб влучити за декілька сантиметрів від нашого героя. Снаряд здетонував осколками, і ударною хвилею Сергієві відірвало ногу. Коли почалася війна, його дружина була вагітна другим сином, якого ви бачите на фотографії.
Мій перший герой Сашко «Терен», відпрацювавши 24 серпня завдання, зі своєю мінометною групою вирішив перепочити. «Думаю, треба трохи подрімати, бо не висиплялися взагалі. Дивлюся, моя команда вже вляглася під деревом. Мені там місця було мало, я озирнувся навкруги і вирішив лягти в окопі, всередині якого, під стінкою, ми ще поставили двері. Це ж окоп, безпечно. І вже майже засинав, коли в один момент все обірвалося — як у кадрі фільму. Я лежу засипаний», — розповідав Олександр. Його врятували двері, які якраз перед цим поставили. Вони впали і утворили щілину, через яку до воїна потрапляло повітря. «Стояв страшенний запах спаленої землі, металу і крові», — згадував Сашко. Йому здалося, що його ноги горять…
— Скільки героїв на сьогодні у вашому проєкті?
— Семеро. Це чоловіки і жінки, одна з яких військова, інша — цивільна.