«На сповіді поставив питання руба: „Визнаєш, що статеві стосунки поза шлюбом — смертний гріх?“. Це якесь Середньовіччя»

Як священники мають поводитись під час таїнства сповіді, щоб не відштовхнути прихожан?

Наталія Кузьма
Наталія Кузьма

Взятися за цю делікатну тему мене підштовхнув пост у соцмережах тренерки з підготовки до переговорів і вирішення конфліктів Наталії Кузьми. Пост починався фразою: «Це була моя остання сповідь». Це був крик душі. Я пригадала кілька подібних випадків, які мені розповідали знайомі, але про які жодним словом не обмовилися на власних сторінках у соцмережах. Бо чомусь вважається, що ця тема — табу…

«Перше, що зробив, вичитав мені»

— Розкажіть, що вас так бо­ляче вразило під час сповіді?

— Не мала на меті заявити, що священники — погані. Боже борони! Я — донька священ­ника. Знаю багато мудрих от­ців. Коли мій батько захворів на рак, справжньою опорою став митрополит Димитрій (Рудюк). Вдячна прогресивним священ­никам, які позбуваються плас­тику на цвинтарях чи організо­вують соціальні підприємства. Як на мене, важлива роль свя­щенників у сучасному світі - це прийняття. Ми вийшли зі століт­тя насилля, де в сім'ях, школах, медзакладах було багато домі­нування, оцінки і критики. Лише зараз вчимося розуміти свої по­треби. Сам факт, що тебе хтось приймає такою, як ти є, і є ці­лющим. Не кожен може піти до психотерапевта, а священни­ки — це розгалужена мережа по цілій країні. Як казав Ісус, «при­йдіть до мене усі струджені, і я заспокою вас». Тому мудрі отці стають місцем безумовної лю­бові. Напередодні Різдва дові­далася, що мого знайомого від­правляють на фронт — на «нуль». У мене з’явилося внутрішнє ба­жання висповідатись на Різдво, щоб отримати ближчий контакт з Богом. Пішла у свій улюблений храм до незнайомого мені отця. Там вони щонеділі змінюють­ся, але я, маючи великий кре­дит довіри до інституції, пішла. Нагадала собі 10 Заповідей Бо­жих, послухала своє серце — про що жалкую і що могла б зробити краще, прийняла піст звечора.

— Отець у вас щось питав чи чекав, що ви самі почнете говорити?

— Якось зразу не залади­лось. Це було не у сповідальни­ці, а в захристії. І сам факт, що священник у кімнаті сидить на кріслі, а я на колінах перед ним, мені був некомфортним. Я при­йшла до нього як до друга, по­середника між Богом і людьми, а стояла «як раба Божа». Але я відігнала ці думки. Чекала, що отець привітається і скаже пер­ше слово: «Що тебе болить, дитино?». Але перше, що він зробив, вичитав мені, що не по­чинаю, і це означає, що я недо­свідчена у сповідях. Відкрива­ти душу ставало дедалі важче, але я розповіла йому про ті речі, про які жалкую… Він бачив, як до сліз хвилювалася за тих рід­них, хто зараз на війні. Замість того, щоб зреагувати на те, що кажу, почав шукати у мені гріхи, які я могла «замовчати». За його логікою, через це я і «покарана» теперішніми хвилюваннями. За­питав, чи шлюбувала, чи маю церковне розлучення і чи були статеві стосунки після розлу­чення (Наталя розлучена понад 5 років. — Г. Я.). А потім сказав, які погані православні священ­ники, які давали мені шлюб, бо погано мене підготували.

— Розлучена жінка не має права на секс?

— Часу перед Літургією на сповідь залишалось мало, тож поставив питання руба: «Визна­єш, що статеві стосунки поза шлюбом — то смертний гріх?». Для мене це якесь Середньо­віччя.

— І ви не погодилися…

— Так. І тоді священник ска­зав, що я не можу отримати до­пуск до Причастя.

— Іншими словами, від­штовхнув вас у тяжкий мо­мент?

— Саме так. Я йому подякува­ла, встала з колін і пішла. Чому я про це публічно написала? Ри­зикувала, що релігійна частина суспільства «задзьобає», коли то прочитає… Але я, як і ми всі, за ці дев’ять років війни навчи­лися не боятися бути собою. Подумала, скільки людей мо­жуть потрапити на таку сповідь і сприйняти таку поведінку свя­щенника як норму. Насампе­ред, наскільки це етично (а про це розповіли інші жінки під моїм постом у коментарях!) — чи свя­щенник має право запитувати, чи мастурбуєш, у яких формах ти кохаєшся, про оральний чи інші види сексу, які церква вва­жає гріхом. Це грубе порушення особистих кордонів.

Є так звана екологія спілку­вання. Я навчаю конфліктології, в якій є поняття «насильниць­ка/ненасильницька комуніка­ція». Насильницька комунікація — це коли інша людина починає тебе критикувати, моралізува­ти, давати поради замість того, щоб досліджувати твої потре­би, чути тебе. Панотець опус­тив ту першу частину, про яку я йому розповідала, відштов­хнув мене у ту хвилину, коли прийшла зі своїм болем, нато­мість почав говорити про ста­теві стосунки. Біблія одна, а від Біблії є кілька гілок релігій — православні, католики, протес­танти, лютерани… І кожна з них має свої інтерпретації. У Біблії не написано, якщо ти любиш когось і з ним кохаєшся, то це — смертний гріх. Це інтерпре­тації священників. Подивимось правді у вічі: священники різних релігій — це століттями чолові­ки, які намагаються регламен­тувати життя, у тому числі жі­нок. У релігіях багато конфлікту з проявами тілесного. Наче тіло — це вже щось гріховне і пога­не, що псує душу. Що жінки мо­жуть бути «нечистими». Тому написано багато правил і при­думано залякувань. У той же день натрапила у соцмережах на відео, як представник РПЦ в інтерв'ю журналістці казав: «Всє бєди от того, что женщін нє б’ют розгамі. Напісано же в Біблії „муж — господін твой“. Тогда би порядок бил». Ось вам і ще одна інтерпретація.

Коли вийшла з цієї спові­ді, було таке відчуття, як у При­тчі про митаря і фарисея. Я була митарем, що вигнаним зі спові­ді стояв у кінці храму. Мені зали­шалось говорити з Богом пря­мо. Буває, що форма превалює над змістом, правила важливі­ші від суті віри. Можна кохатись з любові і без шлюбу, а можна в шлюбі кохатись, зневажаючи свого партнера. Треба дивитись глибше. Як-от, наприклад, з за­повіддю «не вбий». У час війни ми дивимося на неї глибше.

«Віра — це твій шлях до Бога, а релігія — часто політика»

— Коментарі під вашим по­стом були на вашу підтримку?

— Не лише. Були різні. Були і від радикально релігійних лю­дей. Мене такі люди лякають. Вони бачать тільки свою прав­ду. А якщо інші не думають так, як вони, то ця «любов до ближ­ніх» стає поблажливою: «І тебе Ісус врятує, бо ти помиляєшся». Дехто обурювався, мовляв, як я могла сперечатись зі священ­ником? Важливо зберігати кри­тичне мислення. Священники — такі ж люди, як і ми. І педофі­лійні скандали чи корупційні по селах, коли отці не хоронили, бо люди не дали на церкву, цьо­му доказ. Навіть Папа Римський помиляється, як ми побачили…

Церква має перестати про­пагувати віру через почуття вини, страху, сором і популяри­зацію терпіння. Пригадую, коли почалася війна, один священ­ник написав: «А що ви думаєте, ваші аборти і все решту Господь не бачить?». Тобто він хотів за­кріпити у нас — українців — від­чуття жертви, що все це заслу­жено, бо ми грішні, а значить, погані? На моїй сповіді це вигля­дало так: «Якщо ти не визнаєш, що це смертний гріх, то тобі не буде Божого благословення». І я мала вийти зі сповіді зі соромом за своє тіло?

Маємо бути усвідомлени­ми і обережно вибирати духів­ника. Серед них є такі, з якими морально зцілюєшся, отриму­єш підтримку. Але є й такі, до яких приходиш і почуваєшся не­достойною, що тебе треба ряту­вати, бо ти — суцільний смерт­ний гріх.

І треба розуміти — де є віра, а де — релігія. Бо віра — це твій шлях до Бога, а релігія — часто політика, сфери впливу, утри­мання парафії і бізнесу, свої пра­вила на різні аспекти життя. Шу­кайте тих, хто вірує, і пізнаєте їх по любові до ближнього, повазі і мудрості. А ще — простоті.

Коментар для «ВЗ»

"Таїнство сповіді можна порівняти з нейрохірургічною операцією"

Михайло Сивак, протоієрей, проректор Львівської православної богословської академії

— Досить хвилююча іс­торія, шкода всіх її учасни­ків. З одного боку — людина, яка має певний душевний тягар, яка прагне щиро і сердечно розділити свій біль, бажає, щоб її зрозумі­ли, вислухали та допомо­гли знайти правильні думки і рішення певних життєвих викликів. З іншого — свя­щенник, котрий у надто різ­кій формі висловив ті чи інші настанови… Хочу наголоси­ти, наскільки важливою та архівідповідальною є пра­ця священника, а особливо звершення сповіді. Це таїн­ство можна порівняти з нейрохірургічною операцією: будь-який неточний, необе­режний рух може призвес­ти до катастрофи. Сповідь вимагає від священника та­кої виваженості, делікат­ності та розуміння того, що будь-яке необережне сло­во може морально вбити людину. І людина, яка спо­відається, повинна бути максимально чесною та від­вертою, перш за все, перед самою собою. Щодо стате­вих стосунків — це великий дар Божий, даний чолові­кові та жінці для зростання у любові, досягнення абсо­лютної метафізичної Боже­ственної єдності в єдиній плоті, які не просто вико­ристовують тіло одне од­ного, а готові взяти на себе повну сімейну відповідаль­ність одне за одного.

Схожі новини