«Хочу на старості бути письменником-алкоголіком, а не волонтером, який ганяє машини»

Пригадую, у жовтні 2022 року в книгарні натрапила на свіжу книгу Андрія Любки. Захоплююсь його есе, які автор публікує у Фейсбуці, але мати друкований примірник — особливе задоволення. Часто ловила себе на тому, що в компанії, замість обговорення новин, переказувала есе улюбленого письменника. Примірник дала прочитати батькові, який любить читати «мою літературу», але часто критикує за вибір автора. Тато взяв книгу і на перше есе дав прісний відгук. Його враження змінилися, коли дочитав збірку до кінця, і в Андрія Любки додався ще один «фанат». Побачивши, що письменник анонсує тур Україною і буде презентувати книгу «Щось зі мною не так», додала цю подію у свій ґуґл-календар.

Коли прийшла на презентацію, спочатку дуже засмутилась, бо у залі лише де-не-де сиділи читачі. Але все змінилося перед початком події - зал Театру ім. Лесі Українки був заповнений вщерть. Серед гостей як молоді люди, так і старші пани та пані у вишуканих костюмах.

Говорили про збірку лише побічно, бо презентація книги, як каже сам письменник, була лише приводом зібратися разом.

Під час презентації письменник розповів про волонтерство, роль у ньому словацьких циганів та майбутнє України.

«Книжка для мене є містком у попереднє життя»

— Для мене книжка «Щось зі мною не так» особлива тим, що на ній написано 2022. Сформував її наприкінці літа 2021 року, до війни. Надіслав у редактуру, у листопаді затвердив правки і віддав видавництву. Це було за три місяці до війни. Планували, що книжка вийде у квітні, у травні на Книжковому Арсеналі будемо її презентувати. В один момент усі плани було зруйновано. І думати забув про цю книжку аж до літа, поки Євгенія Лопата (відповідальна редакторка видавництва Meridian Czernowitz. — Ред.) не сказала мені, що є ідея до фестивалю її видати.

Коли книжка була надрукована, уявляв людей, які її робили, які залишились в Україні, виконують свою роботу… Це диво, що люди можуть друкувати українську книгу під час війни, коли багато хто не вірив, що Україна, як така, існуватиме.

Коли ми говорили про можливість туру в Україні, відкидав цю ідею, бо є купа більш важливих справ. Та коли тур почався, побачив людей, яким це важливо. Для мене це стало відкриттям. Книжка лише привід зустрітися, побути разом. У цьому сенсі вона особлива. Не дописав до неї жодного тексту про війну, тому вона для мене є своєрідним містком у попереднє нормальне життя, яке ми втратили, за яким сумуємо і у різний спосіб імітуємо його, в тому числі витискаючи зі своєї свідомості тему війни.

Зараз ми в епіцентрі цього «не так». Ця презентація була нагодою себе вщипнути і сказати: «Це диво, що ми є».

«А я ж казав!»

— У тексті «Передчуття війни», опублікованому 13 квітня 2021 року, ти пишеш про передчуття війни не тільки в Україні, а й загалом у світі. Як можеш описати свої відчуття до 24 лютого?

— 24 лютого мені хотілось сказати сакраментальну фразу, яку люблять використовувати у подружньому житті: «А я ж казав!».

Був впевнений, що буде війна. Частково до неї готувався. Я мав вилітати з Києва 24 лютого у Вільнюс на презентацію литовського «Карбіда» (пригодницький роман українського письменника Андрія Любки. — Ред.) і виїздив з Ужгорода 22 лютого ввечері. Поїзд їде 14 годин, цілу ніч. 23 лютого мав якісь справи. 22 лютого купив квиток на поїзд, коли вже їхав у таксі. Цілий день свідомо не купував квитка, бо думав, що почнеться війна, і я нікуди не поїду. Коли приїхав у Київ, 23 лютого, це відчуття загострилось. Думав, вилечу у Вільнюс, почнеться війна, то як тоді повертатись додому.

Хоч був певен, що буде війна, але ніколи не подумав би, що бомби впадуть на Луцьк, Івано-Франківськ, що почнеться наступ на Київ, ворог буде так близько і так швидко. Здавалось, що буде повторення з Гданського коридору, за який воював Гітлер, що буде атака на Донбас, за воду з Дніпра. Не думав, що буде тотальна війна.

З одного боку, хочеться сказати «Я знав», але я і помилявся. І це нормально. Нормально не вірити у війну, вірити у краще.

— Як розпочалось волонтерство?

— У мене була ідея: купити 100 машин для армії до нового року. Після них — шампанське випили і розійшлись. А потім 101-ша, 102-га. Нині 107-ма стоїть на кордоні.

Чому я це роблю і де черпаю сили? Сил нема. Є втома, вигоряння, роздратування, але є і велике почуття провини. Здається, що роблю замало, що треба робити більше, бо якщо зараз не дотиснути, наслідки будуть довготривалими, на все життя.

Я би не хотів бути українським письменником в еміграції, який згадує про життя в Україні. Тому скільки треба, стільки будемо це робити.

Ми передали куті меду з цим 2023 роком: «рік перемоги», «ми обов’язково переможемо», — бравада якась. Треба налаштуватись на довгу дистанцію. І бути дорослими, а не інфантильним суспільством, яке голосує за будь-кого і думає, що завтра наше життя автоматично зміниться на краще. З цього і почалося фактично моє волонтерство, з шокуючого усвідомлення.

Ми говорили з моїм другом у березні, і він каже: «Нам дуже треба машину. Ти знаєш багатьох людей, може, „порішав“ би нам машину». Думаю, зараз передзвоню, і ми швидко це вирішимо. А потім зрозумів, що немає когось іншого, до кого треба звернутися — і він це зробить. Якщо хочеш щось зробити, мусиш зробити сам. Це стосується і країни загалом.

«З Англії машини нам возять словацькі цигани»

— Хто у твоїй волонтерській команді?

— Різні люди. Мені подобається визначення «компанія». Бо «команда» — це трошки інше. Команда — це лише троє людей.

Це Ваня, він записаний у мене «Ваня-автомайстер». Якщо заходити в телефонні контакти, там є кнопка «обрані». Мобільний сам пропонує, хто має бути «обраним», то там двоє людей: моя дружина і «Ваня-автомайстер».

Юра — колишній будівельник, який тепер допомагає. Він працює супервайзером у цьому процесі.

Займаємось волонтерством нон-стоп. Звісно, це багато людей, які шукають машини, пропонують їх і потім привозять до кордону. Я виїжджаю у Словаччину і забираю машини. Машини приїжджають з Англії. З Англії їх нам возять словацькі цигани. Я кажу, що після Сполучених Штатів Америки на другому місці у темі допомоги українській армії - словацькі цигани. А потім уже Литва.

Це була дивна історія. Після якогось там п’ятого автомобіля більш-менш почав розуміти, що відбувається, зрозумів, що машин гостро бракує. Пікапи, джипи дуже швидко розкуповували і у нас, в прикордонні, вони позникали. Побачив на сайті, який моніторив, що продається дуже дешевий пікап, але на англійських номерах. Це дивно, у Східній Словаччині машина з правим кермом і на англійських номерах, але був напис: «Продає пан Францішек». Я вийшов на зв’язок, ми поговорили. Коли приїхав, побачив, що це ром. Але він не любить слова «ром», каже, що «ми цигани». Мовляв, роми — це ті, що сидять в кабінетах, а ми — порядні цигани.

Виявляється, 20 років тому, коли Словаччина вступила до ЄС, вони почали їздити на заробітки в Англію. Жили в Англії, відтак Францішек має документи, страховку на машину.

В Англії виставляють непотрібні речі з будинків на тротуар: диван, телевізор, пралку… Якщо хтось хоче, забирає, якщо ні, їх згодом вивозять на смітник. Словацькі цигани побачили, що зазвичай це класні речі, у хорошому стані, і почали це все збирати та возити у Словаччину. Але диван не повезеш у літаку. Треба його чимось перевезти. Цигани почали купувати вантажні буси і пікапи, які в Англії дешеві, і на них возити ці речі додому, у Східну Словаччину. В Кошице є аеропорт, звідки квиток у Лондон коштує 10 євро. Нащо назад їхати пікапом, платити купу грошей за соляру. Той пікап можна продати! І так я знайшов Францішка. Більшість машин, штук з п’ятдесят, купив у словацьких циганів. Ці цигани також є частиною моєї команди. Вони дуже порядні люди. Ніколи не було такого, щоби хтось забрав магнітофон з автомобіля чи запаску, домкрат…

«Ключ від нашої перемоги — у москві»

— Як бачиш нашу перемогу і що буде перемогою особисто для тебе?

— Вихід на кордони 24 серпня 1991 року не буде перемогою. Це день звільнення українських територій.

Ключ від нашої перемоги — у москві. Цей ключ не просто у зміні влади у кремлі, а у болісному уроці російського суспільства. Як дітей вчать, що це гаряче, торкнешся і обпечешся, щоб більше туди не лізли. Треба дати по зубах, щоб в них не було більше ідеї до нас лізти. Бо вихід на кордони означає, що ми візьмемо якусь оперативну паузу, будемо переозброюватись. Я б не хотів жити в світі, в якому левову частку нашого ВВП будемо давати не на освіту, культуру, навіть не на дороги, а на озброєння.
Я б не хотів, щоб в такому світі жили мої діти. Я би хотів жити в такій країні, як Норвегія, яка має великий ВВП, але ці гроші витрачає на цивільні справи, а не штовхає все виключно на оборонку.

Логіка історії як великого процесу на нашому боці. Потягом останніх 100 років, бачимо все потужнішу деградацію росії. Вона ще сильна, але не є привабливою.

Цей процес тривалий, довгий, але в наших силах його прискорювати. Щоб у нашому житті ще було кілька десятиліть безтурботного життя, і можна було б на старості бути письменником-алкоголіком, а не волонтером, який ганяє машини. Я свій телефон викину, номер поміняю — і це для мене буде перемога.

Довідка:

Андрій Любка — український письменник, перекладач. Лауреат премії Фонду Ковалевих та відзнаки імені Юрія Шевельова (2017) за есеїстику. Член Українського PEN-клубу. Окремі його твори перекладено 15 мовами світу. Від початку повномасштабного вторгнення — волонтер. Його волонтерська команда вже закупила та передала ЗСУ 108 автомобілів.

Замовити книгу з автографом можна на сайті письменника.