«Хочу на старості бути письменником-алкоголіком, а не волонтером, який ганяє машини»

Письменник Андрій Любка у літературному турі Україною презентував книгу «Щось зі мною не так»

Андрій Любка. Фото Місяць авторських читань у Львові
Андрій Любка. Фото Місяць авторських читань у Львові

Пригадую, у жовтні 2022 року в книгарні натрапила на свіжу книгу Андрія Любки. Захоплююсь його есе, які автор публікує у Фейсбуці, але мати друкований примірник — особливе задоволення. Часто ловила себе на тому, що в компанії, замість обговорення новин, переказувала есе улюбленого письменника. Примірник дала прочитати батькові, який любить читати «мою літературу», але часто критикує за вибір автора. Тато взяв книгу і на перше есе дав прісний відгук. Його враження змінилися, коли дочитав збірку до кінця, і в Андрія Любки додався ще один «фанат». Побачивши, що письменник анонсує тур Україною і буде презентувати книгу «Щось зі мною не так», додала цю подію у свій ґуґл-календар.

Коли прийшла на презентацію, спочатку дуже засмутилась, бо у залі лише де-не-де сиділи читачі. Але все змінилося перед початком події - зал Театру ім. Лесі Українки був заповнений вщерть. Серед гостей як молоді люди, так і старші пани та пані у вишуканих костюмах.

Книга "Щось зі мною не так"
Книга "Щось зі мною не так"

Говорили про збірку лише побічно, бо презентація книги, як каже сам письменник, була лише приводом зібратися разом.

Під час презентації письменник розповів про волонтерство, роль у ньому словацьких циганів та майбутнє України.

«Книжка для мене є містком у попереднє життя»

— Для мене книжка «Щось зі мною не так» особлива тим, що на ній написано 2022. Сформував її наприкінці літа 2021 року, до війни. Надіслав у редактуру, у листопаді затвердив правки і віддав видавництву. Це було за три місяці до війни. Планували, що книжка вийде у квітні, у травні на Книжковому Арсеналі будемо її презентувати. В один момент усі плани було зруйновано. І думати забув про цю книжку аж до літа, поки Євгенія Лопата (відповідальна редакторка видавництва Meridian Czernowitz. — Ред.) не сказала мені, що є ідея до фестивалю її видати.

Коли книжка була надрукована, уявляв людей, які її робили, які залишились в Україні, виконують свою роботу… Це диво, що люди можуть друкувати українську книгу під час війни, коли багато хто не вірив, що Україна, як така, існуватиме.

Коли ми говорили про можливість туру в Україні, відкидав цю ідею, бо є купа більш важливих справ. Та коли тур почався, побачив людей, яким це важливо. Для мене це стало відкриттям. Книжка лише привід зустрітися, побути разом. У цьому сенсі вона особлива. Не дописав до неї жодного тексту про війну, тому вона для мене є своєрідним містком у попереднє нормальне життя, яке ми втратили, за яким сумуємо і у різний спосіб імітуємо його, в тому числі витискаючи зі своєї свідомості тему війни.

Зараз ми в епіцентрі цього «не так». Ця презентація була нагодою себе вщипнути і сказати: «Це диво, що ми є».

«А я ж казав!»

— У тексті «Передчуття війни», опублікованому 13 квітня 2021 року, ти пишеш про передчуття війни не тільки в Україні, а й загалом у світі. Як можеш описати свої відчуття до 24 лютого?

— 24 лютого мені хотілось сказати сакраментальну фразу, яку люблять використовувати у подружньому житті: «А я ж казав!».

Був впевнений, що буде війна. Частково до неї готувався. Я мав вилітати з Києва 24 лютого у Вільнюс на презентацію литовського «Карбіда» (пригодницький роман українського письменника Андрія Любки. — Ред.) і виїздив з Ужгорода 22 лютого ввечері. Поїзд їде 14 годин, цілу ніч. 23 лютого мав якісь справи. 22 лютого купив квиток на поїзд, коли вже їхав у таксі. Цілий день свідомо не купував квитка, бо думав, що почнеться війна, і я нікуди не поїду. Коли приїхав у Київ, 23 лютого, це відчуття загострилось. Думав, вилечу у Вільнюс, почнеться війна, то як тоді повертатись додому.

Хоч був певен, що буде війна, але ніколи не подумав би, що бомби впадуть на Луцьк, Івано-Франківськ, що почнеться наступ на Київ, ворог буде так близько і так швидко. Здавалось, що буде повторення з Гданського коридору, за який воював Гітлер, що буде атака на Донбас, за воду з Дніпра. Не думав, що буде тотальна війна.

З одного боку, хочеться сказати «Я знав», але я і помилявся. І це нормально. Нормально не вірити у війну, вірити у краще.

Презентація книги "Щось зі мною не так"
Презентація книги "Щось зі мною не так"

— Як розпочалось волонтерство?

— У мене була ідея: купити 100 машин для армії до нового року. Після них — шампанське випили і розійшлись. А потім 101-ша, 102-га. Нині 107-ма стоїть на кордоні.

Чому я це роблю і де черпаю сили? Сил нема. Є втома, вигоряння, роздратування, але є і велике почуття провини. Здається, що роблю замало, що треба робити більше, бо якщо зараз не дотиснути, наслідки будуть довготривалими, на все життя.

Я би не хотів бути українським письменником в еміграції, який згадує про життя в Україні. Тому скільки треба, стільки будемо це робити.

Ми передали куті меду з цим 2023 роком: «рік перемоги», «ми обов’язково переможемо», — бравада якась. Треба налаштуватись на довгу дистанцію. І бути дорослими, а не інфантильним суспільством, яке голосує за будь-кого і думає, що завтра наше життя автоматично зміниться на краще. З цього і почалося фактично моє волонтерство, з шокуючого усвідомлення.

Ми говорили з моїм другом у березні, і він каже: «Нам дуже треба машину. Ти знаєш багатьох людей, може, „порішав“ би нам машину». Думаю, зараз передзвоню, і ми швидко це вирішимо. А потім зрозумів, що немає когось іншого, до кого треба звернутися — і він це зробить. Якщо хочеш щось зробити, мусиш зробити сам. Це стосується і країни загалом.

«З Англії машини нам возять словацькі цигани»

— Хто у твоїй волонтерській команді?

— Різні люди. Мені подобається визначення «компанія». Бо «команда» — це трошки інше. Команда — це лише троє людей.

Це Ваня, він записаний у мене «Ваня-автомайстер». Якщо заходити в телефонні контакти, там є кнопка «обрані». Мобільний сам пропонує, хто має бути «обраним», то там двоє людей: моя дружина і «Ваня-автомайстер».

Юра — колишній будівельник, який тепер допомагає. Він працює супервайзером у цьому процесі.

Займаємось волонтерством нон-стоп. Звісно, це багато людей, які шукають машини, пропонують їх і потім привозять до кордону. Я виїжджаю у Словаччину і забираю машини. Машини приїжджають з Англії. З Англії їх нам возять словацькі цигани. Я кажу, що після Сполучених Штатів Америки на другому місці у темі допомоги українській армії - словацькі цигани. А потім уже Литва.

Це була дивна історія. Після якогось там п’ятого автомобіля більш-менш почав розуміти, що відбувається, зрозумів, що машин гостро бракує. Пікапи, джипи дуже швидко розкуповували і у нас, в прикордонні, вони позникали. Побачив на сайті, який моніторив, що продається дуже дешевий пікап, але на англійських номерах. Це дивно, у Східній Словаччині машина з правим кермом і на англійських номерах, але був напис: «Продає пан Францішек». Я вийшов на зв’язок, ми поговорили. Коли приїхав, побачив, що це ром. Але він не любить слова «ром», каже, що «ми цигани». Мовляв, роми — це ті, що сидять в кабінетах, а ми — порядні цигани.

Виявляється, 20 років тому, коли Словаччина вступила до ЄС, вони почали їздити на заробітки в Англію. Жили в Англії, відтак Францішек має документи, страховку на машину.

В Англії виставляють непотрібні речі з будинків на тротуар: диван, телевізор, пралку… Якщо хтось хоче, забирає, якщо ні, їх згодом вивозять на смітник. Словацькі цигани побачили, що зазвичай це класні речі, у хорошому стані, і почали це все збирати та возити у Словаччину. Але диван не повезеш у літаку. Треба його чимось перевезти. Цигани почали купувати вантажні буси і пікапи, які в Англії дешеві, і на них возити ці речі додому, у Східну Словаччину. В Кошице є аеропорт, звідки квиток у Лондон коштує 10 євро. Нащо назад їхати пікапом, платити купу грошей за соляру. Той пікап можна продати! І так я знайшов Францішка. Більшість машин, штук з п’ятдесят, купив у словацьких циганів. Ці цигани також є частиною моєї команди. Вони дуже порядні люди. Ніколи не було такого, щоби хтось забрав магнітофон з автомобіля чи запаску, домкрат…

«Ключ від нашої перемоги — у москві»

— Як бачиш нашу перемогу і що буде перемогою особисто для тебе?

— Вихід на кордони 24 серпня 1991 року не буде перемогою. Це день звільнення українських територій.

Ключ від нашої перемоги — у москві. Цей ключ не просто у зміні влади у кремлі, а у болісному уроці російського суспільства. Як дітей вчать, що це гаряче, торкнешся і обпечешся, щоб більше туди не лізли. Треба дати по зубах, щоб в них не було більше ідеї до нас лізти. Бо вихід на кордони означає, що ми візьмемо якусь оперативну паузу, будемо переозброюватись. Я б не хотів жити в світі, в якому левову частку нашого ВВП будемо давати не на освіту, культуру, навіть не на дороги, а на озброєння.
Я б не хотів, щоб в такому світі жили мої діти. Я би хотів жити в такій країні, як Норвегія, яка має великий ВВП, але ці гроші витрачає на цивільні справи, а не штовхає все виключно на оборонку.

Логіка історії як великого процесу на нашому боці. Потягом останніх 100 років, бачимо все потужнішу деградацію росії. Вона ще сильна, але не є привабливою.

Цей процес тривалий, довгий, але в наших силах його прискорювати. Щоб у нашому житті ще було кілька десятиліть безтурботного життя, і можна було б на старості бути письменником-алкоголіком, а не волонтером, який ганяє машини. Я свій телефон викину, номер поміняю — і це для мене буде перемога.

Довідка:

Андрій Любка — український письменник, перекладач. Лауреат премії Фонду Ковалевих та відзнаки імені Юрія Шевельова (2017) за есеїстику. Член Українського PEN-клубу. Окремі його твори перекладено 15 мовами світу. Від початку повномасштабного вторгнення — волонтер. Його волонтерська команда вже закупила та передала ЗСУ 108 автомобілів.

Замовити книгу з автографом можна на сайті письменника.

Схожі новини