«Я себе бачив математиком. Але одного разу сусід у селі заграв на баяні…»

Академічний ансамбль «Високий Замок» наприкінці цього року мав би святкувати 25-річний ювілей. Не кожному колективу, а це семеро чоловіків, вдається втриматися на сцені чверть століття. І не просто втриматися, а бути бажаними гостями на великих сценах України та за кордоном, а також у маленьких Народних домах у найвіддаленіших селах. А ще, знаю, на «високозамківців» завжди чекають діти у сиротинцях і українські захисники. Не раз була свідком, як щиро аплодують слухачі цьому колективу…

— У нас були великі плани на гастролі Європою, а в Україні хотіли зробити тур філармонія­ми, — каже керівник Академіч­ного ансамблю Андрій Яцків. — Але війна перекроїла наші пла­ни, і ми прийняли колективне рі­шення, що будемо святкувати після Перемоги. А свої мистець­кі зусилля вирішили скерувати у просвітницьке русло.

— Що маєте на увазі?

— У Львові та області з почат­ком повномасштабного втор­гнення рф оселилося багато вимушених переселенців. При­близно з квітня ми почали кон­цертувати місцями, де живуть ті, кому довелося покинути рідну домівку. Проєкт називався «Му­зика об'єднує». Ми сконцентру­вали свою увагу на українській класичній музиці, українських народних та авторських піснях і сучасних творах українських композиторів. Ці виступи роби­мо як концерти-лекції. Люди, які нас слухали, можливо, не знали і десятої частини того, про що ми їм розповідали. Їм було ціка­во слухати про українське мис­тецтво і про таку багату, але, на жаль, не відому для них україн­ську музичну культуру.

— За ті понад десять років відтоді, що я вас вперше по­чула, ви російської музики не грали…

— І не тільки останні десять років. російської музики ми не грали протягом останніх 25 ро­ків. У нас у програмі є твори за­рубіжних композиторів, але українська музика у нашій твор­чості завжди була пріоритетом — і в Україні, і на гастролях за кордоном. Зараз відкриваємо для себе й для світу багатьох українських композиторів. До прикладу, Василя Барвінсько­го, твори якого, спалені радян­ським режимом, композитор по пам’яті відновлював після заслання. Тепер багато людей, які перед тим або сумнівалися, або були під впливом пропаган­ди, чітко зрозуміли, що такий самий етноцид, що твориться зараз, був на початку минулого століття — у 30-х роках на схо­ді України, у час після ІІ Світової війни — по всій країні. Цей ра­шистський режим не дасть спо­кою ніколи й нікому. Він мусить згинути, в іншому випадку вою­ватимуть ще й наші правнуки. Тож мусимо перемогти! Тому й робимо на культурному фронті потужні акції, які би приводили людей, які не до кінця знають і розуміють, хто є хто, до чіткого розуміння, як казав великий Та­рас, «хто ми і чиї ми діти».

— Усі ваші концерти-лек­ції безоплатні. А з концертів у філармонії також переказу­єте частину коштів на потре­би ЗСУ?

— Однозначно. До речі, від­разу після 24 лютого про жодні концерти не йшлося. Усі члени ансамблю волонтерили на всіх фронтах. У кого є транспорт, во­зили все, що могли. Я на своє­му бусі, хлопці на своїх маши­нах їздили мало не цілодобово. Так тривало аж до квітня, поки не вирішили мистецькими засо­бами «опритомнювати» тих, хто тікав від бомбардувань. І при­їжджали не лише дорослі люди. У Львові й області багато сиро­тинців, які прийняли дітей зі схо­ду. А це також «неорана нивка»… А ще цьогоріч ми продовжи­ли свій проєкт «Рідними шляха­ми-2022», і дали 14 концертів у Львівській області. Побували у таких селах, де нога музиканта ступає зрідка. У цьому нас під­тримали філармонія і департа­мент з питань культури, націо­нальностей та релігій ЛОВА. У серпні нас запросили на одну з київських кіностудій на зйомки фільму «Герої», які відбувалися у замку у Свіржі. Ми зіграли роль музикантів.

— Здається, тільки недав­но «ВЗ» розповідав, як Акаде­мічний ансамбль відсвятку­вав 20-річний ювілей…

— Так, ми тоді мали шанс ви­йти на сцену. Це був 2017-й. За ті п’ять років відбулося багато цікавих проєктів, концертів, ми пережили ковід, концерти про­водили в режимі онлайн. Гра­ли концерти на сцені філармо­нії - без присутності глядачів у залі. Філармонія одна з пер­ших почала онлайн-трансляції. Саме у цей час відбулася ціка­ва співпраця ансамблю «Висо­кий Замок», провідного соліста Львівської опери Петра Радей­ка, сопілкового квартету «Ду­даліс» і нашого філармонічно­го симфонічного оркестру. Ми записали у моєму аранжуван­ні трек «Ти між єдиних одна». А минулого Різдва наш ансамбль ініціював дуже «родинний» про­єкт «Колядуймо разом», у якому взяли участь хлопці-сироти «Ро­динного дому «Покрова», з яким ми давно приятелюємо, а також дівчата вокального ансамблю «Квіти» Лапаївського ліцею.

Ансамбль «Високий Замок» грав на багатьох престижних сценах, виступав на урочис­тостях відкриття українсько­го посольства у Берліні (січень 2001 р.), співпрацював з дипло­матичними корпусами багатьох країн Європи, виступав з ба­гатьма відомими солістами. Але часом зупиняєшся і думаєш: а що ти зробив справді вагомо­го, вартісного? Є відома теза: «Якщо щось плануєш на рік — засівай поле пшеницею, якщо на десятиліття — сади дерева, якщо на століття, то виховуй ді­тей». Такі роздуми наштовхнули нас на співпрацю з дитячими ко­лективами. Виступаємо з ними на різних сценах, вони беруть участь разом з нами у радіо- чи телепередачах, де мають шанс отримати отой мистецький ім­пульс. Хтось матиме гарний спогад, а багато хто, можливо, й запалиться, як свого часу запа­лився музикою і я.

Моя родина — математики. І я себе також бачив математиком. Але одного разу сусід у селі за­грав на баяні. Мене це так про­йняло, що мама не мала іншого вибору, як посеред року, у січні, записати мене на музику. І коли ми тепер їздимо з ансамблем у села чи співпрацюємо з дітьми у місті, вірю, що не в одній дити­ні загориться мистецький вог­ник, і вона стане у майбутньому музикантом. До прикладу, мій студент Богдан Федина з «Ро­динного дому «Покрова», який зараз навчається у Словаччині, свого часу захопився сопілкою. Розкажу ще один цікавий випа­док. Якось діти писали до Свя­того Миколая листи. Один хлоп­чина, Миколка Сивулич, також з «Родинного дому «Покрова», написав, що хоче від Миколая контрабас… Він тоді його таки отримав. Як ми шукали і зна­йшли той інструмент, не буду розповідати. А вже на 20-річ­чі нашого ансамблю він грав на тому контрабасі разом з нами на сцені Львівської філармонії. Тепер той хлопчина є студентом Львівської державної музичної академії імені Лисенка.

— 25 років тому ансамбль «Високий Замок» створили саме ви, пане Андрію. Як це було?

— Наш ансамбль виник у рам­ках українсько-німецького про­єкту. Це була співпраця з дер­жавним театром міста Кассель у Німеччині. Ми брали участь у виставі Ральфа Бенацького — за сюжетом це така собі «Наталка-Полтавка» на австрійський лад. Контракт передбачав співпрацю на два місяці. Але вистава мала такий успіх, що контракт було продовжено на пів року, а потім ще на цілий рік. А коли поверну­лися 1999 року до Львова, нас прослухала художня рада Львів­ської філармонії, і 17 серпня за­рахувала у штат. А вже 22 серпня 1999 року, до Дня незалежності України, на сцені Львівської фі­лармонії відбувся наш перший великий сольний концерт.

— Пригадую, коли їхала з вами до Німеччини, нас на польському кордоні так тряс­ли… Під час гастролей часто трапляються смішні випадки?

— О, вони не могли зрозу­міти, як то — везуть музичні ін­струменти, і не мають у футля­рах ані сигарет, ані горілки. У контрабасі шукали «контрабас» (сміється). Розкручували цілий бус. Добре, що встигли на кон­церт… Пригадую, також під час гастролей у Німеччині, в Гам­бурзі, забули ніжки від цимба­лів. Приїхали на інший виступ, у Бад Кіссінґен, вийняли усі ін­струменти, почали збирати… А ніжок від цимбалів нема. Куди покласти інструмент? Зметику­вали: поставили кілька стільців, а на них поклали цимбали. Німці ніяк не могли зрозуміти, що ж це за такий диво-інструмент?

— Знаю, що склад ансамб­лю за чверть століття майже не змінився…

— Багато музикантів справ­ді працює 25 років. Віднедав­на в ансамблі знову грає контрабасист Олег Наумчук, який з нами починав. Розумієте, коли людина грає з нами, потім пе­реходить, до прикладу, у сим­фонічний оркестр, і з часом по­вертається знову до нас, це означає, що дух колективізму нікуди не дівся. А життєві обста­вини складаються по-різному… Мабуть, основоположним пра­вилом існування нашого колек­тиву є здорова чоловіча етика у стосунках, де дозволяємо один одному робити такі кроки, які усім зрозумілі. Такі поняття, як образа чи спілкування на підви­щених тонах, намагаємося ви­креслити з нашого щодення.

— Власне, ніколи у вас не запитувала: чоловіки з різ­ними характерами, уподо­баннями, але всі однаково люблять музику… Чи часто сваряться між собою і як по­тім іде примирення?

— У колективі ми плекаємо свободу думки. Тобто, якщо ти думку висловив, її можуть при­йняти або не прийняти. Бо якщо ти не маєш права думки висло­вити — це погано, бо тоді не по­чуваєшся повноцінним членом колективу… 25 років тримаємо­ся разом, бо розуміємо, що ми — зрілі люди, маємо плекати зрі­лі стосунки та ініціативність. На цьому ансамблі й тримаються.

— Ваші музиканти не вжива­ють алкоголю. Це ваша вимо­га? Чи вони такі підібралися?

— Це світоглядне, жодної ви­моги нема. Якби були несуміс­ності керівника з кимось, то, зрозуміло, було би не до роботи. За 25 років ми навіть поріднили­ся. Хтось став комусь кумом, «братом-сватом»… У нас нема диктатури, нема ніяких заборон. Кожен — відповідальна дорос­ла людина, кожен — зріла творча особистість. Це нас і об'єднує.