«Коли ми бігли пероном із інструментами, весь поїзд дивився на нас як на диво. І аплодував стоячи»

Про наших «тезок», Академічний інструментальний ансамбль солістів «Високий Замок», я розповідала на сторінках «ВЗ» не один раз. У Львові цей колектив давно став улюбленцем публіки. Чекають на виступи талановитих музикантів також у сільських клубах, у сиротинцях і будинках для людей похилого віку, на імпровізованих сценах сходу і півдня України, де українські захисники із задоволенням слухають чудову музику у виконанні цього колективу. Два роки тому «Високий Замок» планував з нагоди 25-річного ювілею створення колективу грандіозні концерти в Україні та далеко за її межами, але велика війна перекреслила їхні плани. Ще тоді керівник ансамблю, володар голлівудської премії «Ґреммі» Андрій Яцків казав, що чвертьвіковий ювілей відзначатимуть після нашої Перемоги.

Нещодавно колектив від­значив ще одну солідну дату — 25 років тому, а саме 17 вересня 1999 року, в трудо­вих книжках хлопців з «Високого Замку» з’явився запис про те, що вони офіційно прийняті на робо­ту у Львівську обласну філармо­нію. У стінах рідної альма-матер, тепер уже Львівської національної філармонії ім. М. Скорика, «висо­козамківці» відкрили цьогоріч юві­лейний, 25-ий сезон двома ан­шлаговими концертами.

Про виступи і творчі плани з незмінним художнім керівником колективу Андрієм Яцківим ми за­писали не одне інтерв'ю, не раз особисто бачила, як тепло і щиро приймають колектив у Польщі, Сербії чи Німеччині, — і про це розповідала у репортажах. А цьо­го разу пан Андрій «привідкрив закулісся» і розповів про форс-мажори, які трапляються у поїзд­ках.

— Пане Андрію, пригадай­те, як увесь колектив одномо­ментно прийняли у Львівську філармонію…

— Ансамбль «Високий Замок» був сформований у рамках ні­мецько-української співпраці. Це була робота у державному ні­мецькому театрі Staatstheater Kassel (земля Гессен) — ми супро­воджували виставу Ральфа Бе­нацького. Перший контракт був коротенький — лише на два мі­сяці, але, оскільки вистава мала неабиякий успіх, дирекція про­довжила наш контракт ще на пів року. Шість місяців швидко про­летіли, а інтерес публіки до ви­стави не зменшився, і дирекція сказала, що контракт варто про­довжити ще на рік. Тож замість двох запланованих нами міся­ців ми пропрацювали у Німеччи­ні півтора року. От тримаю у ру­ках свій щоденник (від давності він сильно пожовк. — Г. Я.), в яко­му написано, що 10 липня 1999 року ми виїхали з міста Ґьоттін­ґена, де пробули півтора року. Це був унікальний досвід, ми пізна­ли Німеччину зсередини, як ка­жуть, на ментальному рівні. Окрім виступів у театрі, мали ще й бага­то концертів на різних сценах, ба­гато мистецьких зустрічей, бага­то спілкування, ходили навіть до німецької школи — вивчали мову.

Але ми всі вже дуже сумували за домом. Як опинилися у філар­монії? Винуватцями цього стали наші аудіозаписи. У травні 1999 року, маючи перерву між виста­вами, впродовж десяти днів за­писали у Львові на студії «Мелос» два компакти — «Перлини класич­ної музики» і «Весела мандрівка». Звукорежисером був Богдан Сте­фура. Один з тих дисків потрапив до рук тодішнього директора фі­лармонії Ореста Барана. Він по­слухав і запитав нашого скрипа­ля Юрія Бішка: «Це ви насправді так граєте?». «Так!». І вже 21 лип­ня ми мали прослуховування у фі­лармонії, хоча мріяли про відпуст­ку і відпочинок. 17 серпня нас усіх було прийнято у штат Львівської філармонії, а вже 20 серпня ми грали перший концерт як артис­ти філармонії у Львівській опері. 22 серпня дали перший великий сольний концерт у стінах, які за 25 років стали нам рідними.

— За 25 років ансамбль пе­режив не лише шалений успіх у рідних стінах і на різних сце­нах. Мабуть, були і курйози, і форс-мажори, і кумедні ви­падки?

— Стосовно курйозних випад­ків, то їх розповідати — не пе­рерозповісти. Але оповім про «страшилки» (сміється. — Г. Я.). Оскільки ми мали чималий до­свід роботи у Німеччині, де кон­церти починаються секунда в се­кунду, то одноголосно вирішили: наш виступ до 10-річного юві­лею створення колективу почне­мо у Львівській філармонії вчас­но. І от 27 листопада 2007 року у нас великий сольний концерт. До початку нашого виступу залиша­лося якихось сім хвилин, я сиджу у диригентській — роздумую, що маю ще зі сцени сказати. І раптом заходить Олег Настюк зі слова­ми: «Андрію, проблема!». На моє запитання, що трапилося, від­повідає: «Я щойно розбив свою скрипку».

— А це як?

— Олег вперше грав з мікро­фоном, причепленим до скрип­ки і до передавача, закріпленого у нього на поясі. Поклав скрипку на столик і пішов, потягнувши ін­струмент за собою. Скрипка впа­ла — відлетів гриф. Уявляєте? За сім хвилин шоста! І я подумав: для чого ми озвучували, що почнемо концерт вчасно? А коли ми його тепер взагалі почнемо, а чи він взагалі відбудеться, коли нема скрипки? Олег сказав, що біля фі­лармонії живе його товариш, а він — майстер, ремонтує музичні ін­струменти. Богу дякувати, що вже були мобільні телефони. Зателе­фонували йому, він каже: «Та тут якась „фабричка“ висить у мене. Така собі скрипочка». Олег каже: «Та мені хоч якась!».

— А що, у філармонії немає скрипок?

— Скрипки є, але кожен має свій особистий інструмент. Ва­силь Іванишин був на машині, і три хвилини по шостій Олег уже був зі скрипкою. Знаєте, аком­панувати можна на інструментах різної якості. А у нашій концертній програмі був віртуозний сольний твір для скрипки — Пабло Сараса­те, «Циганські наспіви». А скрипка в Олега у руках чужа, явно не май­строва… Я так переживав, як же ж він буде витягувати ті складню­щі пасажі? Це було велике випро­бування, але Олег його достойно витримав.

— А пригадуєте, пане Ан­дрію, як я з вами їхала на кон­церт до Перемишля, що був у Народному домі, і ваш кларне­тист пожартував: «Подивіться, чи всі взяли паспорти?». Всі ще раз переконалися, а коли ми виїхали за місто, він схопив­ся: «Боже, я вдома паспорт за­був!», і ми поверталися…

— Це один із випадків. Не можу сказати, що таке траплялося час­то, але коли хтось щось забував, бувало…

— Тобто не можна казати «гоп…».

— Таки не можна. Хоч наші хлопці - серйозні та організовані, але від форс-мажорів ніхто не за­страхований. Розкажу про випа­док, який трапився з нами, коли ми мали тур Вінницькою облас­тю у лютому 2008 року. Їхали туди і назад поїздом, квитки взяли за­здалегідь, щоб не було якихось проблем. Після виступів у Гайсині та Ладижині мали великий соль­ний концерт у Вінницькій обласній філармонії. Людей море, овації, емоції… Час повертатися додому. Поїзд з Вінниці вирушає майже опівночі, а ще він — прохідний. Нас привезли на вокзал, вивантажили усі інструменти, і ми залишилися на пероні. У нас інструментів — як у симфонічного оркестру. Аж рап­том почав накрапати дощик. На пероні холодно, бо ж на календа­рі - лютий. Ми сховалися під на­криття. Квитки у нас у 2-ий вагон. Цікавлюся: з якого боку нумера­ція, скільки хвилин стоїть. Кажуть: виїхав вчасно, з якого боку нуме­рація, скажемо, коли він уже буде прибувати на вокзал. Аж раптом оголошують: «Нумерація — з голо­ви поїзда!». А ми стоїмо біля 18-го вагона. Наш другий вагон — в іншому кінці. Кажу хлопцям: да­вайте усе дрібне занесемо шви­денько, бо у нас лише 5−7 хвилин. Хтось має залишитися у вагоні, решта біжить по інші інструменти, біля яких також хтось має чергува­ти. Ми бігали як мурашки. Соліст­ка Оля Фенюк стояла, пильнувала і мерзла. Це були такі несамови­ті марш-кидки: хтось до вагона, я з Олегом Настюком вже у вагоні… Усі вже мокрі, обидва наші купе закидані інструментами, і… по­їзд рушає. «Ой, — кажу до Олега. — Як то добре. Ми встигли. Слу­хай, Олеже, а де решта хлопців і Оля?». — «А що, нема нікого?!». — «Є. Я і ти». Нема ні решти хлопців, ні Олі, ні контрабаса, ні цимбалів — найбільших інструментів, які ми мали забрати в останню чергу… Я до вікна — нічого не видно. Біжу до провідника, а він у тамбурі вже ту шуфригу підняв. Виглядаю: а мої хлопці з цимбалами біжать по пе­рону. Поїзд набирає швидкість. Прошу провідника, мовляв, тре­ба зупинити, бо не всі сіли. Каже: не в його компетенції зупиняти поїзд. Побіг до начальника поїз­да, пояснюю, що хлопці без гро­шей і без документів, з інструмен­тами залишилися там — на пероні. Каже: не можу. То кримінал. Я ро­зумів, що навіть якщо я сам зірву той стоп-кран, хлопці нас не на­здоженуть, бо ми вже від'їхали щонайменше два кілометри.

Заходжу в купе, Олег запитує: «Ну, що?». — «Та нічого. П’ять чо­ловік, контрабас і цимбали — на пероні, їхні сумки з документа­ми, квитками на поїзд і грошима — у нас». Поїзд собі їде… Хлоп­ці почали нам дзвонити, де ми. А чим далі від Вінниці, тим гірший зв’язок. Запитую у провідника, коли наступна станція. Каже — у Жмеринці, а це 60 км від Вінниці. Телефоную майже о 12-й ночі до водія, який нас у Вінниці мікро­автобусом привіз з філармонії на вокзал. Зрозуміло, що о та­кій порі слухавку ніхто не бере. Телефоную нашим і кажу, що не можу знайти мікроавтобус, який би їх довіз до Жмеринки. А вони мені: «Ми вже їдемо». — «То ви знайшли мікроавтобус?». — «Ні, ми їдемо легковою машиною». Запитую, чи довелося десь у ка­мері схову залишити цимбали і контрабас? «Та ні, ми всі п’ятеро у машині, цимбали і контрабас — з нами».

— Тобто? Що, на даху прив’язали контрабас?

— (Сміється. — Г. Я.). Як з’ясувалося, Василь Іванишин не встиг нам віддати свої особис­ті речі на вокзалі. Він єдиний мав гроші. Тому найняли таксі. Василь — біля водія, Оля у нього на колі­нах з трьома розкішними букета­ми квітів. Троє хлопців — ззаду ра­зом з цимбалами, контрабас на цимбалах — грифом аж до водія.

— І так 60 кілометрів?

— Так. Я знову побіг до началь­ника поїзда, кажу, вони от-от ма­ють бути. Телефоную хлопцям, а вони кажуть, щоб я їх зустрів, але я перший раз у Жмеринці, зо­всім не орієнтуюся, не знаю, де би я мав їх зустрічати, тут заліз­ничний вокзал — 5 км туди, 5 км — сюди. Одне слово, вони приїхали за хвилину до відправлення поїз­да. Коли ми бігли по перону, весь поїзд дивився на нас як на диво. І аплодував стоячи! Люди бачи­ли, як ми там бігли з інструмента­ми — у Вінниці. І тепер знову ті самі люди, але вже у Жмеринці…

— Але все закінчилося до­бре…

— Звісно, до Львова ніхто з нас вже не заснув. Радості було стіль­ки, ніби ми виграли джек-пот. Усе-таки добре те, що добре закінчу­ється…