«Рукопис вичитував професійний психолог…»

Щойно вийшла друком нова книжка відомого українського письменника Андрія Кокотюхи «Врятувати березень». Це вже 88-ма за рахунком творча робота. За словами автора, вона «варилася» у голові протягом цьогорічного березня, а писав пан Андрій її у квітні-травні. Це — перший художній твір про російську окупацію. Я ще не читала роману, що складається з 240 сторінок, але не маю жодного сумніву, що наприкінці твору все закінчиться «хепі-ендом», тобто Перемогою України. Про історію написання художнього роману журналістка «ВЗ» запитала у письменника.

— Перша книжка, написана піс­ля повномасштабного вторгнення росії в Україну, — каже Андрій Ко­котюха.

— Чому книга називається «Врятувати березень»?

— Бо події відбуваються у лю­тому-березні 2022 року на оку­пованій Київщині, хоча Київщина — досить умовна назва, оскільки люблю локалізувати події. Осо­бисто їздив у Бучу, Гостомель, Ір­пінь, спілкувався там з людьми, бачив на власні очі, як виглядає деокупована територія. Але хоті­лося узагальнити, бо мав на увазі не лише окуповану Київщину, Чер­нігівщину, Сумщину — усі регіони, які відкрилися після звільнення на початку квітня цього року. Я пере­глянув багато відео. Моя дружина — волонтер, вона досі їздить і запи­сує на відео історії людей, що по­страждали від окупації. Тож інфор­мації для роздумів і узагальнень мав більш ніж треба. Я відразу ска­зав, що не буде жорстокості, сцен катувань, пострілів і насильства — усього того, про що розповідають у новинах, щоб не викликати трав­матичного досвіду. Але все одно боявся, щоб не зачепити особливо вразливих читачів. Тому рукопис вичитував професійний психолог, доктор наук. Він також вибирався «зеленими» коридорами, тож усе пережив особисто.

— Яка сюжетна лінія?

— Київська родина у перші дні виїхала за межі столиці, думала, у селі буде безпечніше. Насправ­ді опинилася у пастці - у це село зайшла російська армія. Мої герої намагаються вибратися з окупова­ної території. Як вони це зробили — можна прочитати у моїй книжці.

— Як виникла ідея написати цю книгу?

— Мене особисто нікуди не взя­ли — ні у військкомат, ні у територі­альну оборону за станом здоров’я, я нікому не потрібний, бо не маю жодної спеціальності чи навичок, які б знадобилися у воєнний час. У себе на районі ми створили не­величку самооборону, чергували ночами. Тим часом редактор Хар­ківського видавництва «Ранок» Катерина Новак між обстрілами сказала мені: «Давайте щось напи­шемо. Це треба зафіксувати у ху­дожньому творі». Особливу увагу я приділив тому, що у найстрашніші моменти цієї окупації мама розпо­відає дітям казку, щоб їх відволік­ти. І діти це все сприймають так, ніби опинилися у страшній каз­ці. І ця казка обов’язково матиме переможний і щасливий кінець. У мене так є у кожній моїй книжці, і у цій — також щасливий фінал.

— Роман написаний на основі історії однієї родини чи це збір­ний образ?

— На основі десятка, якщо не трьох десятків історій. Тут — реаль­ні прототипи, де кожен українець опинився на окупованій території, пережив окупацію і вижив. Коли звільнили Бучу, за три дні після її відвідин у мене був готовий сюжет.

— А що це за кіт, який у со­цмережах «представляє» вашу книжку?

— Це — врятована від війни киць­ка, прижилася у нас вдома, а у книж­ці - повноцінний персонаж, який грає важливу роль у моєму романі.