..Ой, летіли дикі гуси…

Ще під час моїх перших відвідин Канади захотілося мені побувати і в США, щоб побачити, як живуть люди в цій найщасливішій країні світу. Такбагатьом уявлялось, тому казали: життя, як в Америці! Отже, Америка — це найвища оцінка життя, за найвищими показниками та уявленнями простолюду. Коли постала наша незалежність, в Україні виник фонд «Відродження», який своєю фінансовою підтримкою сприяв добрим задумам у гуманітарній сфері і фінансово допомагав громадянам України відвідувати інші держави, зокрема й США.

Познайомившись під час круїзу «Від серця Європи до серця України», тобто до Канева (ми пливли від Одеси, принаймні я, по Дніпру) з тодішнім директором українського інституту в Гарварді Джоджем Грабовичем, звернувся до нього, як уже до знайомої для мене людини, з проханням дати мені письмове запрошення з творчою метою на поїздку до США. Він довго мудрував, щоб обійти будь-які зобов’язання, але запрошення все-таки скомпонував так, що фонд профінансував мою поїздку з дружиною. Нас в аеропорті Кеннеді зустріла (Царство їй Небесне!) Надійка Світлична, рідна сестра мого приятеля із 60-х років Івана Світличного. (Забігаючи наперед, скажу, що це була свята у своїй безкорисливости людина, і меж її добродійству не існувало). Ми перебували кілька діб на утриманні у Надійки Світличної та її чоловіка Павла, теж людини добросердечної, який працював у друкарні редакції газети «Свобода».

Мене запросили взяти участь у концерті, власне, на відкритті літнього табору для української молоді «Союзівка». Все це виглядало загалом шумно та весело, адже з’їхалася молодь із багатьох частин Америки, більшість із яких тут мали змогу познайомилися зі своїми майбутніми вибранцем чи обраницею.

Нам було надано окремий будиночок, здається, він називався «Чернігів». Увечері відбувся гала-концерт, у якому й для мого виступу відведено відповідний час. У програмі цього концерту переважали українські народні танці, а пісень було значно менше. Рецитацію мав тільки я. Якогось особливого успіху після цього концерту не відчув. Мені здалося, що до такого дійства моя програма не зовсім пасувала, тому мало кого й цікавила. Мені було дико спостерігати, як публіка впродовж концерту попивала пиво та каву. До речі, в концерті брав участь і Павло Дворський, з яким ми тоді й познайомилися.

Після концерту публіка пачкувалася, розважалася за їством і питвом, але ж до нас ніхто навіть не підійшов, не подякував і не запросив до вечері. Ми, стоячи осторонь із Дворським, спостерігали за якимсь загадковим явищем у небі. П’ять чи шість світил колом висіли в небі, не рухаючись, ніби інопланетяни, і так тривало 40–50 хв., а потім видиво почало віддалятися на північ угору й незабаром зникло. Що це було за явище, нам тоді пояснити ніхто не зміг.

Інші розваги нас мало цікавили, тому ми й розійшлися до сну без вечері, але славний чоловік Микола Турецький із Нью-Йорка залишив нам кілька канапок, якими ми й перекусили перед сном. Уранці покликали нас до сніданку й попросили підійти до віконечка за гонораром. Поснідавши, підходжу до того віконця, називаю своє прізвище, і мені (не вимагаючи жодного документа, що підтверджує мою особу) подають конверт. Я дякую і, відійшовши набік, розкриваю його. Що це? 100 доларів і розгорнутий на нас із жінкою рахунок витрат за нічліг та за сніданок. Усього 200 доларів. Ого! Моя мати, коли заробіток був мізерним, полюбляла приказувати: «Заробив як Мошко на воскобоїнах».

Настав момент великого розчарування від такого зачину. За які гроші ми повернемося додому!? Ми, похнюплені, бродили поміж автами, і тут, ніби впав із неба мені на голову не хто інший, а Максим Полотнюк, молодший син письменниці Ірини Вільде, яка мене дуже любила за роль доктора Безбородька у виставі «Сестри Річинські». Він дуже радо з нами привітався і після нетривалої розмови запросив нас до міста Трентона, де він жив у своєї тітки по батькові з обіцянкою організувати мені виступи. (Його декілька років перед тим видворили з України, тобто розуміється із СРСР, оскільки постійно мав проблеми зі зброєю. Спочатку спробував через Одеський порт виїхати за кордон, але ж тоді його завернули. Мати була народним депутатом й, очевидно, багато приклалась до того, щоб сина повернули без суду. Певна річ — материнські страждання переживала Ірина Вільде чималі, як і кожна матір у подібних випадках).

Ще перед тим, як ми зустрілися з Максимом, у Нью-Йорку, де ми з Іриною проживали у Надійки Світличної, зовсім випадково познайомилися із Роксоляною Сірою, дуже привабливою зовні і не менше привабливою за своїми внутрішніми якостями жінкою. Їй, гадаю, тоді було за п’ятдесят. Вона була жителькою Філядельфії, і в якійсь справі завітала на розмову до Надійки. От вона й запросила нас до свого дому на декілька днів. «Як схоче Бог дати — принесе до хати», — стверджує українська приповідка. Ми з радістю погоджуємось.

Після невдалого виступу в «Союзівці» Роксоляна нас підібрала та відвезла до себе у Філядельфію. Вона проживала вдвох із своїм досить-таки симпатичним, міцно збудованим чоловіком, але який постійно сидів за інтернетом і в наші розмови втручався нечасто. Для нас тоді інтернет був річчю незрозумілою та загадковою. На третій день нашого перебування у Сірих я отримав повідомлення від Максима, що українська громада Трентона чекає мене з концертною програмою. Завтра. Слава Богу! Роксоляна відвозить нас до Трентона, а це — година їзди від Філядельфії. Там зібралася майже сотня слухачів. На відміну від «Союзі՛вки», мій виступ зустріли гаряче і з великим зацікавленням. Я спостерігав, як світились людські очі, а після літературного концерту цікавилися тогочасним життям в Україні, раділи, що нарешті здобуто Незалежність; хоч і проривалися нотки тривоги від можливих московських вилазок. Перекуска з вином. Люди купували мої аудіоальбоми в касетах за творами Т. Шевченка та І. Франка. Просили залишити на згадку автограф.

Після гарного завершення усього дійства мені вручають конверт у сумі понад 700 доларів. Такого разового гонорару я у своєму житті ще не мав. Відтак, мій смуток, породжений «Союзі՛вкою», розвіявся. Загорівся надією і щодо майбутніх успішних концертів.

Дивні наголО́си Максима Полотнюка

Коли в 1996 році я прилетів до Нью-Йорка, на летовищі Кеннеді мене зустрів Максим. Він винайняв, як я зрозумів, у польського заробітчанина авто, й вони з ним приїхали мене зустрічати. Я зрадів, побачивши його, бо в таких ситуаціях підступає трем до людини. А чи зустрінуть? Але слава Богу, все добре. Приїхали до Трентона і Максим каже:

– Давайте заїдемо в супермаркет, бо вдома я не маю нічого їстівного.

Так і зробили. Заходимо, йдемо продуктовим рядом. Мені в очі потрапила під пластиковим ковпаком гарна зарум’янена курка. Кажу:

– Яка гарна курка.

– Хочеш курки?

– Та вона так апетитно виглядає… Хотів би…

– Тоді беремо до кошика.

Щось там іще він добрав і ми поїхали до нього додому. Будиночок невеликий, розташований недалеко від ріки. Я назвав би його півтораповерховим, бо на піддашші розташовувалися дві спальні, й усім, хто заходив в одну з них, треба було пригинатися. На першому поверсі більша кімната й невелика спальня. Малогабаритна кухня, в якій стояв якийсь металообробний верстат і, здається, семеро котів, які віддавали свій природний запах, до якого мені потім довелося звикати.

– Мої ко́ти, — казав Максим, — маю з ким поговорити.

Я його питаю:

– Чому ти такий дивний наголос ставиш? Ко́ти, а не коти́.

– Хіба? Не певен, чи це правильно... У мене вдома вимовлялося саме ко́ти.

Мені було запропоновано «світлицю», яка мала може двадцять, двадцять п’ять квадратів. При стіні стояло моє ліжко, де я мав спати, а майже посередині кімнати стояв куб, наповнений якоюсь рідиною. Адже сам Максим за фахом був хіміком. Він свого часу працював із письменником Романом Гораком у Львівському медичному інституті в хімічній лабораторії. Вони з Романом приятелювали, і мені доводилось не раз бачити Романа в домі Ірини Вільде, де бував і я.

Після огляду дому, посідали вечеряти. Я відразу кинувся на курку, відламавши стегно й тут же був розчарований — це не куряче м'ясо, а якесь порохно. Але господареві сказав, що курка смачна, хоч це було не так. Мусив збрехати.

Згадую іноді, як ішли ми з батьком через село до своєї клуні, що стояла віддалік від нашої хати. Мені було чотири чи п’ять років. По дорозі, коли ми йшли, батько привітався й зупинившись почав балачку з сусідкою на ім’я Мокреня, а вона спершись на ворота їла гречану перепічку зі смаком. Я, дивлячись на неї, теж захотів посмакувати й тихо батькові кажу:

– Я теж хочу перепічки…

А Мокреня почула й каже:

– На, Славцю, їж на здоров’я.

Схопив я ту перепічку й починаю їсти. Але ж вона мені виявилася зовсім несмачною. Коли ми прийшли з батьком до клуні, кажу:

– Тату, вона мені недобра.

– Ну, як недобра, то поклади її ось сюди, на засторонок.

Це було в дитинстві. А тут я гість і було б нечемно своє вже оплачене господарем замовлення відкинути. Дайся до стримання, хлопе!

Повечерявши позасинали. Вранці, після ранкової кави, Максим більше розповідав про своє життя, а я, відповідно, своє й про ситуацію в Україні.

Найбільшою його радістю була його зброя. Було п’ять різних видів, починаючи від нагана. Згодом він запросив мене до підвалу й тут ми кілька разів стріляли з револьвера в мішень. Правду кажучи, задоволення від цієї стрілянини я не мав, але хотілося знати про джерело радости мого господаря, а він після кожного пострілу сяяв від радости.

Пробувши кілька днів я зауважив, що Максим ніякої праці немає. До нього ніхто не заходить, не телефонує та й він нікому не дзвонив. Я якось делікатно запитав його, як він бачить своє майбутнє?

– Може б ти Максиме, взяв когось на квартиру? Бодай не був би постійно сам.

– А я люблю самотність, — відповідає.

– Коли не секрет, на скільки вистачить тобі грошей, які успадкувала тітка, щоб більш-менш жити не в голоді?

– Років на два — три.

– А що далі? — питаю.

– Кулька.

Я онімів, кажу:

– Максиме, схаменися, бійся Бога, таке промовляти!...

– А я цілком свідомий свого життєвого фіналу.

Я тоді відчув, що він має психічне відхилення. Через декілька годин питаю:

– Скільки твій дім, якби ти захотів його продати, обійшовся б покупцеві?

– Дев’яносто, сто тисяч доларів.

– То, може, ти продав би його, повернувся до Львова, а за цю суму ти міг би купити дві квартири — собі кавалєрку, а для винайму квартирантам двокімнатне помешкання. З такої орендної плати ти міг би собі жити, хоч може не в великому достатку, але все ж…

– Не хочу повертатись на Україну! Там і досі правлять прокляті комуняки. Я їх ненавиджу!

– Максиме, багато чого змінилося й комуняки вже тієї сили не мають, що мали до проголошення Незалежности.

– Не переконуй мене. Я це добре знаю. А крім усього, мені подобається Америка ще й тим, що я маю законне право мати свою зброю. В Україні люди такого права позбавлені конституцією.

Відчув я марність розпочатої розмови. Він був уже запрограмований.

Одного вечора у нас була якась суперечка про політику, не пригадую конкретно про що саме. У мене за плечима пішов мороз. Здавалося, що ця суперечка для мене буде фатальною. У будь-який момент він, мені здавалося, може вихопити зброю й поквитатися за мою незгоду з ним. Проте мені пощастило його поволеньки вгамувати.

Недалеко від Трентона, на відстані кількох десятків кілометрів, збирався гурт молодих українських заробітчан для репетиції вертепу. Наближалося Різдво. Серед них були і львів’яни. Зокрема була вчителька середньої школи № 53, у якій вчилася моя донька Оксана. Її до США «стягнув» її брат, з яким ми заприязнилися. Згодом він змушений був повернутися до Львова. Так ось, дізнавшись про моє перебування в Максима Полотнюка, учасники вертепу запросили нас на репетицію. Я радо погодився й ми поїхали до своїх. Зараз не пригадую, яку їм давав професійну пораду, але запам’яталося інше. Після репетиції, як у нас здавна повелося на Україні, самодіяльні актори випивали по чарці. Ця традиція перенесена була й у цей невеликий вертепний гурт. Налили чарку і Максимові.

– Не давайте, він же за кермом!

Але вже було запізно. Він моментально схопив чарку горілки й випив до дна. Мене це насторожило.

– Максиме, не пий!

Проте побачив його нестримне бажання випити ще, бо, не звертаючи уваги на моє прохання, він сам бере пляшку й сам собі наливає другу, перехиляє, а потім, здається, ще й третю спожив. Настрій у мене зіпсувався. «Як він поведе авто?» — думалось мені з немалою тривогою. «П’яному море по коліна» — кажуть в народі. Запасного варіанту їзди я не мав. Сідаємо, й Максим у піднесеному гуморі керує. Виїжджаємо на швидкісну дорогу, покриту ожеледицею, і Максим, наспівуючи, тисне на газ! Швидкість була не менше 200-х км на годину, а машина вже давно від’їздила свій ресурс, згідно з гарантією виробника. Хапаю його за руку, але легенько, й починаю просити, благати, аби він зменшив швидкість. Він ніби й не чує й ще більшої набирає. Я мало не отримав розрив серця. Прощався із життям. Але поволеньки він почав нарешті швидкість збавляти. Напевно, досягнувши піку емоційного злету, йому захотілось спокою. Повернулися додому живими. Ця їзда так закарбувалась у моїй пам’яті, що й нині, пишучи ці спогади, не можу забути тоді пережитого страху.

Ще я був у Трентоні, напевно, з тиждень. До мене приїжджала з Філадельфії моя приятелька Роксоляна Сіра. Максим і її водив до свого підвалу на стрільбу. Але ж справа кликала мене в дальші гастрольні мандри, і я з неоднозначним почуттям розпрощався з Максимом Полотнюком, як виявилось, … назавжди.

По закінченні гастролей у США, після вистави, зайшов до хати, повечеряв і збирався до сну. Залунав міжміський дзвінок. Знімаю слухавку:

– Привіт, Святославе! Філадельфія, Роксоляна говорить.

– Дуже радий тебе чути. Мені завжди приємно з тобою спілкуватися.

– Дякую, Святославе, мені також приємно, але ж сумна новина надійшла з Трентона… Не стало Максима Полотнюка…

– Чи своєю смертю? — питаю.

– Застрелився, покінчив сам з собою.

– За яких обставин, де?

– Їхав на авті й по дорозі вдарив матір із дитиною. Не зупинився. Поїхав далі. У нього вже був відсутній іншуренс (страхівка). Під’їхавши до свого дому, вдарив на повороті ще одне авто. Зайшов до хати, двері замкнув ізсередини й, узявши гвинтівку, пустив кулю у підборіддя. Поліція за годину розшукала його машину й почала дзвонити до його дому. Ніхто дверей не відчиняв, і вони, виламавши двері, зайшли всередину. Він уже був мертвий, але обличчя його було спотворено. Тому коли по телебаченню сповістили про подію і показали його, довго ніхто з громади не міг упізнати, хто це. А прізвище було подано в англійській транскрипції з перекрученням. Поховали громадським коштом.

Свій задум, подумав я, Максим здійснив. Кулька. Коли втретє я гастролював у США, цебто 1999 року, я відвідав могилу цього трагічного дивака. Могила в траві й ледве виднілася табличка з написом «Максим Полотнюк». Коло цвинтаря луг, а на лузі десятки або й сотні диких гусей. Може, підросте якесь гусенятко, прилетить в Україну до Львова, покружляє над могилою на Личаківському цвинтарі його матері, видатної письменниці Ірини Вільде, й розкаже їй про долю її блудного сина.

..Ой, летіли дикі гуси...