«Це моє останнє інтерв’ю російською мовою. Буду розмовляти або українською, або грузинською

17 червня у місті Лева з благодійним концертом на підтримку ЗСУ у супроводі симфонічного оркестру «INSO-Львів» виступала відома джазова виконавиця Ніно Катамадзе. Перед концертом грузинської співачки відбулася прес-конференція. Чому саме у Львові відбувся виступ грузинської співачки, журналістам повідомила голова правління симфонічного оркестру «INSO-Львів» Іоланта Пришляк.

Спочатку була пропозиція грузинської сторони і, зокрема, пані Ніно, щоб наш оркестр виступив у Грузії, - сказала пані Іоланта. – Ми, звісно, погодилися і були щасливі, правда, на гастролі до Грузії поїхали у половинному складі - це були лише жінки. Те, що ми відчули у Грузії, ту неймовірну підтримку грузинського народу, словами не передати. Тепер до нас приїхала Ніно Катамадзе. Сказати словами тим, хто зрозуміє, це добре. А сказати словами тим, хто не чує, - це порожня дія. Музика – це саме те, що може достукатися до тих сердець, до тих людей, які не чують про наш біль, про наш страх і про наше нестерпне бажання перемогти. Я щаслива, що пані Ніно, попри ризики, разом з паном Ніколасом (Ніколоз Рачвелі – грузинський композитор. – Г.Я.) приїхали в Україну, вдихнули у нас надію, бо кожний приїзд таких людей у нашу країну у час війни – це плече, надія, що є майбутнє, і треба про нього мріяти.

До розмови долучилася Ніно Катамадзе

- Сьогодні ввечері ви виступите на сцені Львівської національної філармонії. Що хочете сказати цим своїм виступом?

Насамперед хочу сказати, що сьогодні – моє останнє інтерв’ю російською мовою. Я буду розмовляти або українською, або грузинською. Бо не можу розмовляти російською там, куди падають російські бомби, де вбивають людей. 50 років я розмовляла російською, знаю, що мені будe складно. Але я обов’язково вчитиму українську мову. Мій сьогоднішній виступ, моя розмова, буде такою самою, як і вчора, як і тиждень тому, як і після 2015 року, бо кожен приїзд в Україну – це голос дружби, підтримки, волі, любові, яку ми відчуваємо, як народ, як друзі. Увесь наш репертуар інтерпретований саме для Львівського симфонічного оркестру «INSO-Львів».

- Ви в Україні – понад тиждень. Були у Києві і в околицях Києва. Який момент чи слайд вас найбільше вразив у час відвідин?

Дуже боляче дивитися на годинник, щоб не пропустити звук повітряної тривоги і не пропустити час комендантської години. І паралельно думати про боротьбу. Я захоплююся людьми, які зустрічають гостей з любов’ю і квітами, словами «щиро запрошуємо» грузинською мовою. Ці теплі обійми, які я відчула в Україні, щирі усмішки – це залишиться на все життя і нагадуватиме мені, як приклад боротьби українського народу за свою землю, за незалежність, за життя. Я бачила по телебаченню, що відбувалося в Ірпені. Але коли ми приїхали туди, була здивована. Попри війну, бомбардування, розруху, у місті – прибрано. Всюди охайно і чисто. Жителі Ірпеня повернулися додому. Хоча є такі будинки, в які неможливо повернутися. Я бачила зруйнований Будинок культури, у якому, я вірю, звучатиме музика свободи. Тут не може бути слів «ваша війна». Будь-яка війна, де гине хоча б одна дитина – це вже моя війна. Неймовірно боляче було дивитися на ці кадри жорстокості і паралельно говорити про любов. Але Україна – сильна і сильний її народ. Ми будемо разом йти, продовжувати жити. Ми будемо робити все для того, щоб діти героїв, чиї батьки віддали життя за волю України, мали можливість жити у достойній країні.

- Ви казали, що з перших днів повномасштабного вторгнення хотіли приїхати у нашу країну, але допомагали вдома переселенцям з України. Попри те, що ви і грузинський народ підтримує Україну, ваш уряд ставиться з острахом до санкцій проти росії. Яка ваша думка щодо цього?

Відповім на це дуже коротко: я стою тут. І у перші дні, коли було зрозуміло, який план має влада Грузії, на вулиці вийшла уся Грузія і продемонструвала свій вибір, свою підтримку українському народові. Можу сказати, що ви не знайдете стільки українських прапорів в Україні, скільки їх є у Грузії. Українські знамена є у кожному домі. Ми знаємо, що таке війна і що таке біль. Ми прихистили дітей, яким довелося покинути свої домівки в Абхазії. Знаєте, у Грузії виросли діти, які вже навіть не пам’ятають свою Абхазію.

- Грузія пережила свою війну і свою трагедію. Якщо порівняти Україну і Грузію, на вашу думку, це дві схожі ситуації?

Грузія не пережила цю трагедію і війну. Усе це у нас «живе» досі. Люди, яких зачепила війна, продовжують жити цими спогадами. Скільки людей тоді втратили своїх рідних?! Не могли поховати своїх дітей. У нас також були такі жорстокі історії, які я навіть не хочу розповідати. У 90-х роках Грузія пережила голод, не було світла і газу, процвітала корупція. Але навіть тоді ми прийняли 300 тисяч біженців у своїй країні. Це значно складніше, ми не були готові до такої відповідальності. Тож ми досі переживаємо ці страшні часи і досі вчимося, як можна достойно допомогти нашим співгромадянам з Абхазії, бо ж це наша спільна територія, це наші спільні діти і наш спільний біль…