Пізнають світ на дотик і не люблять, коли їх жаліють

Незрячі проводять фестивалі, подорожують і печуть хліб

Іноді бувають такі відрядження, під час яких знайомишся з особливими людьми. І вчишся від них сприймати світ по-іншому, закривати очі на дрібні проблеми, які зазвичай перетворюємо на проблеми ледь не всесвітнього значення… Саме такою повчальною стала для мене подорож із незрячими людьми, яку організувала голова комітету з питань туризму Жіночої ділової палати України Світлана Мерзлова. За словами пані Світлани, це вже друга поїздка у рамках соціального проєкту «Пізнай Україну на дотик», яку вони організовують. Улітку возили незрячих у Крехів і Жовкву, а тепер от вирішили показати їм монастир в Уневі, Свірзький замок і перший Парк сучасної скульптури 3020.

Мабуть, мої квадратні від здивування очі сказали самі за себе, бо Світлана Мерзлова тут же відповіла: «По­бачите, як ці люди сприймають інформацію, у них така широка уява. А як уміють слухати! Лов­лять кожне слово екскурсовода. І не люблять, коли їх жаліють. Бо вони такі ж, як ми з вами».

Чудотворна ікона розп’яття Христового. Фото автора
Чудотворна ікона розп’яття Христового. Фото автора

Щойно я підійшла до автобу­са, мене зустріли не похнюпле­ні і ображені на увесь світ люди, а життєрадісні, усміхнені жінки і чоловіки, що, як малі діти, га­ласливо розсідалися по кріслах. Хто повністю незрячий, прийшов у супроводі помічника. Але були й такі, що не потребують сторон­ньої допомоги, бо мають залиш­ки зору. Екскурсовод Аліса Васи­льєва дорогою розповідала про Бібрку і довколишні села, які зу­стрічалися на нашому шляху.

Першою нашою зупинкою був Скульптурний парк просто неба — Парк 3020. Це майдан­чик для українських скульпто­рів і віддзеркалення їхніх мрій та творчих амбіцій. Не буду ха­рактеризувати твори сучасно­го мистецтва, але від того, як це мистецтво сприймали незрячі, я отримала ще більше задово­лення. Кожну скульптуру, кожен згин на ній вони «бачили» руками і слухом. «Тут є люди із залишка­ми зору, — каже Світлана Мерз­лова. — До прикладу, пан Олек­сандр, який приїхав з Криму. Він фотографує і навіть відкрив свою фотовиставку!».

У Скульптурному парку 3020 учасники подорожі кожну скульптуру «бачили» на дотик. Фото автора
У Скульптурному парку 3020 учасники подорожі кожну скульптуру «бачили» на дотик. Фото автора

У монастирі в Уневі ми мали трохи більше часу, тож я попро­сила голову правління Львів­ської обласної організа­ції УТОС Любов Кукурузу розповісти мені про їхню організацію.

Любов Кукуруза
Любов Кукуруза

— Львівська обласна органі­зація — це структурний підрозділ Всеукраїнської організації, ство­реної 3 червня 1933 року, — каже пані Люба. — Тож наступного року відзначатимемо 90-річчя органі­зації. А на теренах Львівщини перший осередок товариства сліпих з’явився у листопаді 1939 року. Тоді його очолив незрячий поет Андрій Волощак, з донькою якого підтримуємо стосунки. І його іменем названа одна з ву­лиць Львова.

— Скільки незрячих у вашій організації?

— В області 1900 осіб, які є її членами. У нас є проєкт «Пізнай Україну на дотик», якому понад десять років. Ми вирушаємо у по­дорожі завдяки підтримці різних організацій. Були вже у Каневі, двічі в Умані, Білій Церкві, у Києві, Хотині, Кам’янці-Подільському, Тернополі, на Закарпатті і на Бу­ковині. Але ми не лише подоро­жуємо, а й встановлюємо рекор­ди. Два роки тому встановили два рекорди України. І один з них пов’язаний саме з туризмом.

— Що це було?

— Наймасовіше сходження незрячих на Говерлу. Нас було аж 23 сміливці. І ми робили схо­дження двічі. Перший раз ми просто вирішили випробувати свої сили, а наступного разу за­просили представника з Націо­нального реєстру України, і він зафіксував такий рекорд.

— І ще був недавно фести­валь?

— Аякже! 2 жовтня у Палаці мистецтв провели обласний фес­тиваль творчості незрячих «Крок назустріч». Усі учасники, а це 80 талановитих осіб, були відзначе­ні нагородами. Ми цей фестиваль провели вперше. А 12 жовтня у Центрі Довженка відбудеться творчий звіт наших колективів. Десять років проводимо конкурс «Галицька господиня». Якби ви бачили, які у нас талановиті гос­подині, які торти випікають!

— Бачу, члени товариства — народ дружний…

— Навіть більше — члени нашо­го товариства ще й одружують­ся між собою. І ми дуже радіємо, коли трапляються такі події. Мо­лодь, звісно, має свої потреби. У нашому товаристві більше лю­дей старшого віку. І тому нашим основним питанням є соціаль­ний захист, матеріальна підтрим­ка, ми постійно шукаємо благо­дійників. Не відмовляємося, коли дають продуктові набори.

— Якщо людина зовсім не бачить, а вдома нема кому її доглядати — як тоді?

— У нас є служба супроводу. З 2011 року, коли я стала голо­вою товариства, у нас запрацю­вала така служба. Правда, центр зайнятості, який дає нам супро­від, зараз збіднів. Але нас нара­зі фінансує міська рада. У нашій службі супроводу на сьогодні працює десять осіб.

— А ви втратили зір чи не ба­чите від народження?

— У мене є залишки зору. Я за­кінчила школу із золотою медал­лю. Мала чудовий зір. Вступи­ла в університет, добре вчилася, закінчила біологічний факультет. Коли робила дипломну робо­ту, лабораторна мишка вкусила мене за палець — занесла інфек­цію, яка не ідентифікується. По­ступово у мене почав падати зір.

— Лабораторна мишка за­брала у вас зір?

— Така, мабуть, моя доля… Мріяла займатися наукою, але через місяць відчула, що з моїми очима щось не так. Я не втратила зір одномоментно, він падав по­ступово.

— Та, попри все, ви вийшли заміж…

— Так. У мене чоловік зрячий. Такі ж зрячі діти і онуки. Коли ми познайомилися з чоловіком, че­рез місяць-півтора він запропону­вав одружитися. А у мене на той час одне око вже було оперова­не у Москві. Чесно йому розпові­ла, що на мене чекає сліпота. Мій майбутній чоловік запитав: «Ще один рік будеш бачити?». А коли почув, що рік буду бачити, вже не відступав. Ми одружилися. Ско­ро 40 років, як ми — подружжя. І я жодного разу не пошкодувала, що вийшла за нього заміж. Мій чоловік — дуже добрий, турботли­вий. Чоловік багато допомагає по дому. Прибирає він, але готую я. Навіть хліб я не купую — печу сама. А головне, що він мене терпить (сміється. — Г. Я.). Я ж така актив­на! У нас дві чарівні донечки. Од­ній — 39 років, молодшій незаба­ром буде 34. Можу похвалитися, що маю добрих зятів. У нас двоє онуків: п’ятирічна Божена і 14-річ­ний Данило.

Я не буду розповідати про унікальний Унівський монастир і перлину архі­тектури — Свірзький замок. Ду­маю, їх на власні очі бодай раз бачили усі галичани. Але нам по­щастило побувати у селищі місь­кого типу Глинянах — саме того дня після п’ятирічної рестав­рації було відкрито стареньку дерев’яну церкву Успіння Пре­святої Богородиці. Молодий дяк Володимир розповів про церкву та дива, які сталися у храмі.

На сьогодні так і не відомо, коли саме був збудований той храм, однак перша згадка про нього датується 1397 роком. По­тім його добудовували, і вже на­ступна згадка датується ХV сто­літтям. Тоді глинянцям храм видався замаленьким, і його знову добудували. 1886 року у Глинянах сталося диво. Сели­ще пережило велику пожежу, у якій майже все згоріло. Не зго­рів лише храм, хоча й збудова­ний з дерева. Начебто з’явилася тоді Богородиця, яка своїм по­кровом накрила храм і таким чи­ном врятувала його від пожежі. Друге диво, яке сталося у хра­мі, стосується відновлення ікони розп’яття Христового. Було це 6 січня 1936 року. Діти, які бавили­ся біля храму, побачили, що все­редині щось горить. Коли дорос­лі відчинили храм, побачили, що від ікони розп’яття Христа відби­вається яскраве світло. Дума­ли, що так падає світло від захо­ду сонця. Та коли закрили вікна тканиною, світло від ікони горі­ло далі. Так тривало три дні. І до трьох тижнів чорна ікона відно­вилася до золотистої.

За словами дяка Володими­ра, іконі приблизно 300 років. Вона чудодійна і зцілювальна. Є підтверджені факти зцілення людей, які прикладалися до об­раза. Зареєстровано понад три тисячі зцілень. Митрополит Ан­дрей Шептицький надав іконі 12 відпустів. Ми також помолили­ся до цього чудодійного образа. Сподіваємося, Всевишній ви­слухав наші молитви…