«Дітей і батьків розпирало від щастя після концерту»

У Національному драматичному театрі імені Марії Заньковецької відбувся концерт за участі обдарованих незрячих вокалістів та музикантів"Пісні, народжені у Львові". Його організувала координаторка інклюзивних проєктів, директорка Ресурсного центру освітніх інформаційних технологій НУ «Львівська політехніка» Оксана Потимко. Вона — ідейний натхненник цього проєкту і просто чудова людина!

Ведучим святкового заходу був відомий актор і режисер, заслужений артист України Віктор Андрієнко.

Концерт розпочався з пісні «Ой у лузі червона калина…». Зал підспівував стоячи.

Оксана Потимко у вступному слові зауважила, що на концерті присутні військовослужбовці зі Львова, Вінниці, Хмельницького, Запоріжжя, Дніпра… Усі присутні у залі мали змогу подякувати хлопцям за службу.

Журналістка «ВЗ» поспілкувалася з Оксаною Потимко про цей захід і розпитала про її враження.

— Хочу сказати про місійність цього проєкту «Пісні, народжені у Львові». Торік ми провели два такі концерти і зібрали 401 тисячу грн. За ці кошти провели три табори у Закарпатті для військових, які втратили зір внаслідок бойових дій. Загалом було 58 людей, — каже Оксана Потимко. — У нас своєрідна методика реабілітації. Залучаємо двох-трьох незрячих дітей, які своїм оптимізмом вчать хлопців, які втратили зір на війні, як жити далі, як купувати щось в магазині, як обслуговувати себе у побуті, як працювати на комп’ютері і як взагалі бути щасливим.

Суспільство розділене на дві групи. Одні - на фронті, інші - для фронту. І кожен з нас хотів би зробити свій внесок у нашу святу Перемогу. Тому ті, хто не може піти на фронт захищати нашу державу, нашу незалежність зі зброєю у руках, ось таким концертом створили свій невеличкий фронт, і підтримують ЗСУ.

Цей концерт ми проводимо зазвичай разом з диригентом оркестру Національного театру ім.Марії Заньковецької Богданом Мочурадом, — продовжує розмову Оксана Потимко. — Якщо би на сцені були просто незрячі, то це було би буденно, і нецікаво. А ось виступати з оркестром, і ще й з зірками, складно. Я не люблю простих речей, я люблю коли все неординарне та цікаве.

— Ведучий зауважив під час концерту, що цей оркестр вміє працювати з незрячими. Не кожен може дати собі з цим раду.

— Вірно. До великої війни до нас приїжджали незрячі з Грузії, Швеції, Литви, Польщі - для того, щоб виступити у супроводі нашого оркестру. Це дуже складно, тому оркестри в інших країнах Європи за це не беруться.

Диригент показує своєю паличкою солісту, де починати, де закінчувати музичну фразу. А тут людина не бачить. Не реагує на цю паличку. Диригенту потрібно дбати і про оркестр, і про соліста. А він не хоче ускладнювати собі життя та ще й безкоштовно…

— Пані Оксано, розкажіть, будь ласка, більше про ту методику, яку ви застосовуєте у роботі з незрячими військовими?

— Нашу методику ми не напрацьовували якось спеціально. Просто так вийшло. Є я, як людина, яка не бачить і яка втратила зір у 24 роки за схожих обставин з цими хлопцями. Мої відчуття, досвід, все пережите дорівнює тому, що переживають ці хлопці. Ми з ними в рівних умовах. Я знаю, що у них болить. Коли військовими, які втратили зір на війні, займаються здорові, зрячі люди, ці хлопці ігнорують їх. Люди не знають, що таке не бачити. У них це викликає шалене роздратування. Я їм кажу: «Чувак, я така сама як ти». Тому це зовсім інші відчуття.

Зі мною працює у таборі Катерина Івашутіна, вона на концерті виводила усіх незрячих на сцену. Вона за освітою тифлопедагог (фахівець, який працює з людьми з порушеннями зору. — Авт.). А також психологиня, яка має дитину з інвалідністю. Вона багато років працює з військовими.

— Cкільки зараз до вас звернулося незрячих військових по допомогу?

— Мені дали контакти семи хлопців. І ця кількість може збільшитися. Військових ми беремо обов’язково зі супроводжуючим. Велику групу ми не набираємо: 5−6 військових займається в одній групі.

— Коли ви вперше провели такий концерт за участі незрячих?

— Цей концерт існує вже 18 років! Коли ми його створювали, мета була зовсім інша. Коли я прийшла в УТОС, побачила, що серед незрячих є дуже талановиті співаки та музиканти, але вони не мають можливості себе реалізувати. Вони виступали тільки перед такими ж незрячими.

Я звернулася до Богдана Мочурада, який є диригентом оркестру Національного театру ім. Марії Заньковецької, аби дати можливість незрячим заспівати з оркестром. Він погодився, ще не уявляючи наскільки це важко. Ми спробували. Це був січень 2008 р. Ми хотіли зробити таку одноразову акцію — подарувати шматок великого щастя незрячим дорослим зі всієї України.

Проєкт вийшов настільки успішним, що в адміністрації театру сказали, що треба повторити ці концерти, бо люди про них запитують. Так ми поїхали з виступами по всій Україні, потім по Європі. А через років п’ять я зрозуміла, що такі концерти потрібні не стільки незрячим, скільки людям, які бачать. Вони побачили незрячих зовсім іншими. Вони почали змінювати свою думку про незрячих у позитивний бік.

Коли почалася повномасштабна війна, у 2022 році, ми не організували жодного концерту, була певна невизначеність, невпевненість. А ось у 2023 році ми провели концерт і вперше продали на нього квитки. До цього часу концерт завжди був безкоштовним.

Європейці не могли повірити, що Україна робить такі речі. Європа не здогадалася, щоб незрячі виступали з оркестром, а Україна це зробила. Багато незрячих з різних країн Європи виступали з нашим оркестром, у них такого оркестру немає.

Ми займаємося незрячими дітьми зі всієї України, і вийшло так, що ми почали займатися ще й військовими. У 2023 р ми організували два концерти, заробили від продажу квитків та від благодійних скриньок 400 тисяч грн. Тоді почали робити ці табори. Торік ми організували два концерти і заробили 401 тисячу грн.

Цього року точну суму ще не можу сказати, але до 400 тисяч грн. напевно буде.

— Розкажіть про аукціон книжок, який ви провели під час концерту…

— Ми хотіли показати глядачам у залі, що є така література для незрячих. Зрозуміло, що люди, які їх купували, читати їх не будуть. Але вони можуть зробити гарний презент якійсь школі, у якій вчиться незряча дитина, чи якісь бібліотеці, куди ходять незрячі. І водночас підтримати наших осліплих військових.

Аукціон ми не готували, все відбулося спонтанно. Коли радіоведучий Олег Михальчук (Доцик) вийшов на сцену і сказав: «Почнемо з 1000 грн», мені в залі зробилося погано, тому що собівартість цієї книжки 10 тисяч грн. Це дуже дорогі видання, дорогий папір, дорогі обкладинки.

Першою продалася книга «Легенди Чарівнолісся» у 4 томах (це фентезі-проєкт, який включає фільм режисера Віктора Андрієнка, книгу та інклюзивну аудіовиставу. — Авт.). Була ще книга «Пригоди карпатських гуциків» Богдани Крип’якевич. Вона, до речі, була у залі. У фойє стояв столик і ми хотіли ці книжки людям показувати. Але попередньо ми погодили з видавництвами, якщо раптом хтось захоче книжки придбати, то ми можемо їх продати. Бо кошти йдуть на ці табори.

Ми перед тим виступали в Жовкві, там аукціону не було. А тут Андрієнко затіяв той аукціон, закликав Доцика, який не розумів, що йому треба робити, скільки це коштує. І все. Як на мене, все вийшло дуже гарно. Ми зібрали 37 тисяч грн за усі книжки.

— Мені дуже сподобалося, як пан Андрієнко вів цей концерт. Він з такою ніжністю та трепетом ставився до учасників…

— Якщо говорити відверто, це неймовірна людина. Ми з ним познайомилися шість років тому. Власне завдяки книзі «Легенди Чарівнолісся», хтось йому сказав, що ми друкуємо шрифтом Брайля. Ми це в лютому 2022 р зробили, ще не знаючи, що буде війна. У Києві презентували цю книгу. Наші незрячі діти були на цій презентації.

З того часу ми з Андрієнком товаришуємо. Він постійно каже: «Ти розумієш, Оксано, я взагалі по-іншому думав про сліпих…Ти мені таке відкрила. Ти мій світ перевернула».

У нас є постійна ведуча наших концертів — Леся Бонковська. Але Андрієнко так хотів нам чимось допомогти, що я запросила його вести концерт. Він — комік, я розуміла, що це буде весело. І це дійсно було весело. Хоча все було зовсім не прогнозовано. Я йому розповіла про кожного учасника, а все, що він буде робити і говорити на сцені ми не знали.

— Скільки було учасників концерту загалом?

— Було 55 людей, 24 — це тільки оркестр. З зірок була «Піккардійська терція», яку я обожнюю. Музикант Зіновій Карач — я люблю цього хлопця, він неймовірно харизматичний, позитивний, веселий, драйвовий. «Піккардійській терції», до речі, якраз виповнилося 33 роки, у них був ювілей під час нашого концерту.

Була молода зірка — Панас Буйний. А також народна артистка України Леся Горова, і була Софія Соловій — оперна співачка, вона до нас попросилася сама. Ми шукали «таємного гостя». Виявилося, що вона кілька разів була на наших концертах як глядачка. Я домовлялася з двома іншими людьми, але вони не змогли. І тому ми залишалися без «таємної зірки». А буквально за тиждень до концерту Богдан Мочурад мені подзвонив і каже: «Оксано, дзвонила мені Софія Соловій, дуже проситься виступити в нашому концерті. Я дзвоню запитати, чи можна?». Я кажу: «Бодю, зірка сама проситься. Можна» (усміхається. — Авт.). І вийшло, що Софія Соловій стала «таємною зіркою».

— Мені дуже сподобався концерт. Була така душевна атмосфера…

— Цей концерт вийшов дуже живий. Жарти Андрієнка, звісно, позитивно вплинули на глядачів. Як він казав до Мочурада: «Маестро, з таким прізвищем вас у Раду ніхто не пустить» (усміхається. — Авт.). Публіка сміялася.

Люди прийшли на концерт відпочити. І Андрієнко, ви навіть не уявляєте, як він переживав. Він, бідака, аж трусився. Він звик до певної жорсткості, можливо, навіть жорстокості, знаєте, як це буває в середовищі зірок…А тут — ці дітки. Він біля тієї маленької Богуславки — то з одного боку став, то з іншого…

— А як він тримав мікрофон біля виконавця, який грав на бандурі…Це було зворушливо.

— Він забув, що він зірка. Він реально мега-крутий!

— А що дітки ваші сказали після концерту?

— Я не знаю як це правильно сказати, але їх розпирало від щастя (усміхається. — Авт.). Що дітей, що батьків. Вони казали: «Це було так круто!». Маємо тягнутися до такого професійного рівня.

— Мені сподобалася Христина Гурова, яка грала на саксофоні, а також бандурист Остап Нестировський, який виконував пісню Вакарчука «Мить». Було багато й інших талановитих учасників…

— Богуславка Делейчук, о ця маленька дівчинка, першу пісню співала з оркестром. Пісня називається «Річечка». Музику написав співак з «Піккардійської терції» Ярослав Нудик (Ярослав Нудик, до речі, разом з незрячими дітьми озвучує книжки. — Авт.). Слова — Миколи Вінграновського. Ярослав цю пісню написав для книжки «Гопля і Піпля» Юрія Винничука, яку ми озвучували. І ми цю пісню подарували Богуславі. Ще одну пісню — колискову вона співала з «Піккардійською терцією».

Я п’ять місяців готувала цей концерт, — каже наостанок Оксана Потимко. — Я сама продавала квитки на концерт. Концерт був анонсований на «Карабасі». Але через «Карабас» люди купили тільки близько 90 квитків, і я їх анонсувала. Я сама ходила в університет Франка, в Політехніку, в «Теплоенерго»…

— Ректорку Львівської політехніки Наталію Шаховську я бачила у залі…

— Вона власне купила першу книжку «Легенди Чарівнолісся» за 20 тисяч грн. Закінчився концерт, вона пішла за куліси, знайшла Богуславку і подарувала їй усі чотири томи.

Цей проєкт — моя дитина. Я його страшенно люблю. Військовий Антон з Запоріжжя вийшов на сцену і подарував мені квіти, я була зворушена.

Словом, я щаслива!