«Ми дітей не вибирали. Це вони вибрали нас»

Ольга та Дмитро Анісімови виховують дев’ятьох дітей. Попри те, що у цій родині четверо біологічних дітей, а п’ятьох взяли під опіку, тут не ділять дітей на рідних і нерідних. Вони усі рідні, адже і маленькі, і великі називають Ольгу та Дмитра татом і мамою. Оля та Дмитро народилися і виросли в Криму. Одружилися, жили у Ялті. Там народилося їхніх четверо дітей. 2014 року, після окупації Криму, зрозуміли, що не зможуть жити у світі, який їм нав’язують. Було боляче покидати рідний дім, але, як каже Оля, «навіть якщо не у рідній хаті житимуть наші діти, то принаймні у незалежній країні, а не в поліцейській державі».

Поки пакували речі, Оля рясно поливала їх сльо­зами. У Криму залишали­ся її та чоловікові батьки, роди­на і друзі.

— То їхали просто світ за очі? Чи маєте на Львівщині якусь родину?

— Бабуся з дідусем з двома діточками переїхали зі Стрия до Криму, коли було те «велике пе­реселення». Мій дідусь — з Росії, був метеорологом. У Західній Україні познайомився з бабу­сею. Коли їхньому синові (мо­єму батькові) був рочок, дідусь якось прийшов з роботи і ска­зав бабусі, щоб збирала речі, бо вони переїжджають у Крим. Їм там дали будинок. Цього бу­динку, звісно, вже немає, як і ба­гатьох інших. Це були ті будин­ки, що стояли порожніми після виселення кримських татар… З бабусиною родиною втрачені зв’язки, тож ми їхали на Львів­щину не до когось конкретно, а на порожнє місце, аби тільки якомога далі від Росії.

— Удома вас не лякали бан­дерівцями?

— Страх має великі очі, але завжди треба залишатися адек­ватною людиною. Якби я робила висновки з чуток, звісно, ніколи б сюди своїх дітей не привезла. Хоча діти вже були досить наля­кані. Ви навіть не здогадуєте­ся про той рівень пропаганди, у якому ми жили. Оточення зміни­лося, вчителі почали вести про­паганду, тож мої старші діти, 12 і 8 років, усе-таки боялися їхати сюди, мовляв, їм могли завда­ти шкоди за спілкування росій­ською мовою. Але минуло лише кілька днів, і діти питали у Скай­пі бабусю і дідуся, мовляв, чого ж ви нас обманювали, тут ніхто нікого не б’є за російську мову. «Бандеровцев здесь нет, и ник­то никого не обижает», — пере­конували вони. А за тиждень мій старший син попросив купити йому вишиванку, щоб одягнути її до школи 1 вересня!

Підшукали помешкання у Ду­блянах. А через чотири роки перебралися до Львова. Усе кримчан влаштовувало, от тіль­ки мрія, яку виношувала Ольга ще у Ялті, не давала їй спокою. Вона мріяла взяти на виховання дитину… або дві. Старший син каже, що коли вперше почув це, думав, мама жартує. Але коли у Львові мама з татом час від часу поверталися до цієї теми, зро­зумів: тут не до жартів.

— На початках, коли ми тіль­ки сюди перебралися, у нас сто­яло питання елементарного ви­живання, — каже Оля. — Будинок залишився в Ялті, ми у Львові ти­няємося по квартирах. Аж раптом Дмитро підкинув ідею: «А чому б нам не взяти кількох дітей? Може, нам допоможуть з житлом? І у нас буде будинок, і діти, яких ми ві­зьмемо, будуть жити в сім’ї».

Подружжя Анісімових позна­йомилося з регіональним тре­нером з підготовки прийомних батьків та батьків-виховате­лів, а також опікунів Львівсько­го обласного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та моло­ді Наталією Тибурою. Думали, мають море часу, щоб краще вивчити цю тему, подивитися відео, почитати відповідну лі­тературу. Начальник служби у справах дітей Володимир Лис, коли почув, що є люди, які хочуть взяти дітей, пообіцяв і будинок дати, і дітей під опіку. Анісімо­ви сподівалися, що це трапить­ся за рік-два, але пан Лис лише усміхнувся: «А чого чекати? Бе­ріть дітей, оформляйте опіку, і живіть у мирі і злагоді».

— Як ваші рідні діти поста­вилися до того, що ви берете ще когось додому?

— О, вони на це чекали. Коли я сказала, що треба цю тему ще добре вивчити, може, за рік-два… Вони обурилися, мовляв, чого так довго. Ми думали, що курси, які ми мали пройти, три­вають кілька місяців, насправді ж лише п’ять днів.

— За яким принципом ви­бирали дітей?

— Ми не вибирали дітей, але хотіли взяти старших, бо їх ніхто не хоче брати. Підлітки мріють жити у сім’ї, але… Ми живемо у Золочівському районі. Зрозумі­ло, що служба у справах дітей хоче, аби насамперед брали ді­тей з їхнього району. У район­ному дитячому будинку була 21 дитина. З них сиріт, яких мож­на усиновити чи взяти під опі­ку, було лише четверо. Усі ре­шта мають батьків, але з певних причин ці діти там опинилися. Є батьки, які не можуть утримува­ти дітей, тому дитина і росте у сиротинці. З тих чотирьох дітей-сиріт дві сестрички, одній з яких вже було 15 років, сказали, що нікуди з сиротинця не підуть, бо їм там добре. Були двоє хлоп­ців-сиріт — 12 і 15 років (Стасик і Павло). Ми їм показали нашу сторінку у соцмережах, розпо­віли, як проводимо дозвілля… Це діти мають сказати, чи вони нас обирають. І вони нас обра­ли. Спочатку ми лише перепи­сувалися у соцмережах, а потім ці хлопчики приїхали до нас. Че­рез якийсь час нам повідомили, що маму, у якої троє дітей, от-от мають позбавити материн­ських прав, бо всі шанси, які їй давали, щоб перестала пиячи­ти, було використано. І за кілька місяців до нас приїхали ще троє дітей — двоє братів і сестричка. Степанкові вісім років, Сашкові — сім, а Василинці п’ять.

— Як між собою ладять діти — біологічні і прийомні?

— Якщо подивитися наші спільні фотографії, все мож­на зрозуміти. Ми стаємо хто як хоче і хто з ким хоче. Тако­го нема, що біологічні — поруч з батьками, а прийомні збо­ку. Вони всі перемішані і сто­ять «в обнімку» одне з одним. Ба більше: у нашій сім’ї стало мен­ше сварок між дітьми тепер, ніж було колись. І дуже тішуся, що вони не б’ються.

— До якого віку ці діти бу­дуть жити у вашому будинку?

— Згідно з законодавством, діти живуть у будинку сімейно­го типу до повноліття. Якщо на­вчаються у вищому навчально­му закладі, то до того часу, поки не закінчать навчання.

— Як вони вас називають?

— Мамою і татом. Я їм ска­зала, що можуть називати нас так, як їм буде комфортно. «Хо­чете, можете називати мене Оля…». Я не встигла договори­ти, як 12-річний Стас запитав: «А можна мамою?». Але у мене була умова, щоб зверталися на «ти». Павлик чомусь спочат­ку говорив: «Мамо, ви…». Кажу йому: «Та що ти зі мною на ви?! Ти як нерідний!». Місяць ми його виправляли. Нарешті змирився (сміється. — Г. Я.).

— З тими дітьми вам дода­лося дуже багато роботи…

— Мені додалося помічників. Мені стало навіть легше. Коли ти усвідомлюєш, що всю робо­ту ти фізично не зможеш зроби­ти, запровадили нові правила. До речі, ми з чоловіком напи­сали правила. У нас є черго­ві, у нашій родині розподілено обов’язки. Більше того, діти мо­жуть мене повністю замінити на кухні. У нас помити підлоги, при­брати в кімнаті і поскладати речі вміє кожен. Будинок у нас вели­чезний, на 250 квадратів. Діти — на другому поверсі, де є чоти­ри вбиральні. Звісно, якби я все робила сама, то тільки б зі шва­брою бігала.

— Скільки літрів борщу, до прикладу, варите?

— 13-літрову каструлю. Її може вистачити на два дні. Бо всі наші діти їдять з «додайка­ми». Менші прийомні з’їдають на раз по дві порції. Плову вари­мо два казани: 8 літрів і 4 літри. Його також вистачає на два дні. Вареників і пельменів тепер не роблю, але хліб ми печемо самі — шість хлібин на день. Ми знає­мо, що у тому хлібі, і, окрім всьо­го, це ще й суттєва економія. Бо якби купувати у магазині, дове­лося б викласти щонайменше 3 тисячі гривень на місяць лише за хліб і солодку випічку. Я не ку­пую тортів і пирогів у магазині, у нас це все домашнє.

— У час пандемії діти вчи­лися онлайн. Як ви собі з цим давали раду?

— Молодші діти відвідували школу, старші вчилися онлайн. Усі старші діти мають телефони, вони прийшли до нас з телефо­нами, а Стасу святий Миколай приніс (сміється. — Г. Я.).

— Держава виділяє гроші на прийомних дітей. Це вели­кі кошти?

— Не можу сказати, що ве­ликі, але не можу скиглити, що мало. Наші діти не сидять голо­дні, мають що одягнути і взути. Але вони живуть у теплій хаті, ми спілкуємося і розважаємося. Го­ловне, що вони — у сім’ї!

— Як караєте дітей, якщо вони проштрафилися?

— Мабуть, немає таких родин, де діти ідеально чемні. І наша до таких належить. Ми не гово­римо дитині: от, був нечемний, ти такий-сякий. Ми розглядає­мо вчинок. До прикладу, прий­шов пізно і не попередив. Що б могло трапитися. А ще наші діти переписують правила. Ми дав­но запровадили правила нашої сім’ї, які висять у вітальні. Якщо порушив — сидить і переписує усі правила. Щоб запам’ятати і навчитися більше такого не ро­бити. Позбавляємо кишенько­вих грошей. Це така «виховна година» зі старшими. А молодші сидять у своїй кімнаті і думають про свій вчинок. І це для дитини найбільша біда — усі бавляться, а вона сидить у кімнаті і думає.

— Батьки не відмовляли вас, коли почули, що берете дітей зі сиротинця?

— Мої відмовляли, а чолові­кові батьки, мабуть, подумали, що ми з’їхали з глузду. Дмитро — єдиний син, то коли у нас на­родилося четверо дітей, вони переживали, що їх у нас так ба­гато. А тут ще й прийомних взя­ли… Але тепер спілкуються усі у Скайпі, батьки вітають з днем народження не лише своїх ону­ків, а й тих, кого ми взяли на ви­ховання і які стали членами на­шої родини.