Як залишатися психологічно здоровим в умовах пандемії Covid-19?

Коронавірус зіграв із людством злий жарт, поділивши життя на «до» та «після». Особливо гостро це переживають пацієнти, в яких хвороба мала важкий перебіг або дала ускладнення, і медичний персонал, який надає допомогу таким хворим. Зараз захворюваність пішла на спад. Більшість «ковідних» відділень переводять у звичний режим роботи, але невідомо, що чекає нас восени. Не тільки фізичне, а й психологічне здоров’я українців може знову опинитися під загрозою. Про психологічну підтримку у контексті пандемії Covid-19 розмовляли медичний експерт ЮНІСЕФ Катерина Булавінова і психолог Світлана Ройз.

«Сьогодні я працюю переважно з людьми, які пережили якусь втрату і перебувають на етапі горювання, — розповідає психолог. — У певний момент я почала відчувати, що мені не вистачає життєвої наснаги. Вже багато років, коли я зауважую, що починаю занурюватися у складний досвід клієнта, то подумки проговорюю свій життєвий девіз: «Я обираю життя». З якою б важкою долею до мене не звернулася людина: «Я обираю життя».

«Коли йду містом і бачу гілочку бузку, промовляю до себе: „Життя до життя“, фіксуючи у своїй голові цю картинку життя, яка у мене за­раз розмита. Зрештою, як і у кож­ного з нас. Ми всі живемо у стані вторинної травматизації», — каже Світлана Ройз.

Розриває шматочок паперу на дрібні шматочки. «Ось це — кар­тинка нашого світу, — пояснює психолог. — Ось це — наше емо­ційне життя. Це — частинка життя до коронавірусу. Це — творче жит­тя. І зараз нам потрібно докласти зусиль, зібрати всі ці пазлики в єдину картину життя, бо інакше — ніяк. Живучи в одному пазлику, ми бачимо тільки частинку історії. Ми — не цілісні. Вигораємо. Я вже зга­дувала про одну з моїх внутрішніх практик „життя до життя“. Щора­зу, коли я бачу щось таке, що на­гадує мені про красу, про смак (це може бути гарний зелений колір або чиста питна вода), я відчуваю, як мене зсередини наповнює жит­тєва сила».

— Чи правильно буде сказа­ти, що ви, коли бачите щось гарне, щось таке, що надихає або є смачним, намагаєтеся перейти в усвідомлений ре­жим, щоб підкреслити: ось це — смачне, це — красиве, це — життєве?

— Важливим є зв’язок з реаль­ністю. Ми перебуваємо у реаль­ності пазла, в якому застрягли. Я вас бачу перед собою, я дуже рада цій зустрічі — все, я переклю­чилася в інший пазлик. Моя кар­тинка збагачується, я наповнена.

— Часто ви це робите?

— Дуже часто, і тепла пора року — особливо благодатний час для цього. Пошук ресурсу — це звичка, до якої я себе привчила. У нас не­має іншого виходу, тому що інші люди живуть за рахунок нашого ресурсу, а ми — за рахунок ресур­су інших людей.

— Розмовляла з жінкою, яка через Covid-19 перебувала на кисневій підтримці. Її чоловік переніс операцію на серці, але заразився коронавірусом і по­мер. Ця жінка не могла бути на похороні власного чоловіка. Я відчувала незручність, не знала, які слова підібрати.

— Якщо маємо ситуацію, коли є похорон близької людини, на яко­му ми не можемо бути присутні з якихось причин (наприклад, якщо перебуваємо у лікарні), то важ­ливо, щоб цей похорон записали для нас на відео, зробили фото. Для чого це потрібно? Поки не побачимо покладання тіла у гріб, не побачимо мертвого тіла, не визнаємо факту смерті і будемо сумніватися. Людині потрібно визнати факт втрати. Запалити свіч­ку, з’їсти поминальний обід. Якщо цієї крапки не поставити, буде дуже велике почуття вини. Від цієї крапки, яку ми ставимо, почина­ється відлік нового життя.

Невизнання факту смерті — це відкладене горювання, яке при­зводить до більш важких наслід­ків, і чим раніше людина дізнаєть­ся правду, тим краще.

— Від кого краще почути цю інформацію?

— У світі такі новини повідомля­ють спеціально навчені соціальні працівники. Є застережливі зна­ки. Наприклад, в Ізраїлі, коли військові приходять сповістити про загиблого воїна, стукають у две­рі, і тому стук у двері — це завжди тривожний сигнал для громадян цієї країни.

У нашій культурі також є марке­ри, коли ми кажемо: «Мені потріб­но з тобою поговорити», «Я приніс тобі сумну новину», і нам потрібно робити ці повільні кроки для того, щоб встигла підготуватися нерво­ва система, щоб ми могли адек­ватно сприйняти погану звістку. Після того, як людина отримає цю інформацію, її не можна залишати на самоті. Вона потребує нашої емоційної підтримки. Важливо при цьому не говорити слів, які б при­зупинили контакт із цією людиною.

Коли ми приходимо до когось на похорон чи заходимо у палату, де лежить важко хвора людина, то не вітаємося з її родичами слова­ми «Добрий день!». Ми просто ки­ваємо головою.

Важливо перебувати поряд, але багато не говорити. Важливо торкатися до людини. Важливо чесно зізнатися, що ви не зна­єте, що сказати, щоб її підтрима­ти, але запевнити, що вона може розраховувати на вашу підтримку.

Всіма силами зберігайте «не­перервність життя». Дізнайтеся, що зазвичай людина робила про­тягом дня і постарайтеся зберег­ти цей її уклад.

Після смерті близьких людей ми часто присвячуємо життя їх­ній пам’яті. «У пам’ять про когось я можу зробити щось». В Ізраїлі у пам’ять про померлих проводять благодійний збір коштів, виса­джують дерева, годують бідних.

— Covid-19 — хвороба затяж­на, і пацієнта це дратує. Він хоче швидкої перемоги, але цього не відбувається. Як під­тримати такого хворого?

— Важливо підтримати люди­ну в її емоціях. Визнати почуття пацієнта: «Так, я бачу, що вас це дратує». Навчити людину бачити найдрібніші зміни, найменший прогрес в одужанні.

Порада лікарям. Щоразу коли ви задоволені собою, бо ваш па­цієнт одужав, малюйте сердечко, кладіть монетку чи намистинку у банку, для того, щоб у вас було матеріальне підтвердження того, що ви зробили.

Поради, які я даю своїм сту­дентам (але у принципі їх може застосувати будь-яка людина):

1. Де б ви не перебували (на­віть якщо сидите на ліжку паці­єнта), займайте зручну для себе позу. Якщо я не займаю зручної пози, я не звучу авторитетно. Дозволити собі зручну позу — це дозволити собі місце у житті. По тому, як сидить людина, можна завжди розповісти про те, який у неї внутрішній статус, наскільки вона тривожна.

2. Погладжуючи себе по голові, повторюйте: «Я — молодець». Це потрібно нашій внутрішній чотири­річній дитині, якій колись казали: «Не хвалися! Хай про тебе люди скажуть. Все потрібно заслужи­ти!». Ця дитина не вірить, що вона справді робить значущі речі.

Щоразу, коли ми робимо щось важливе, наче піднімаємося по сходинках, і якщо ми зустрічає­мось з невдачею, якщо не всти­гаємо відмітити, які ми молодці, то падаємо до першої сходинки, тобто повністю знецінюємося. А якщо встигаємо визнати власний успіх, то відкочуємося лише до попередньої сходинки.

80% моєї роботи — це волонтер­ські проєкти. По завершенню яко­гось складного проєкту я завжди собі щось купую. Це може бути маленька прикраса чи сукня. Це — надважливо. Ми — фізичні ство­ріння. У нашому організмі виробля­ється нейрогормон дофамін, який допомагає нам відновити сили, але за умови, що ми відчуваємо задо­волення від своїх дій. Наприклад, в організмі актора дофамін синтезу­ється, коли йому аплодують.

— Як лікарю самому себе підтримати?

— Лікарям добре було б вла­штовувати супервізії із чаєм. При цьому важливо мати оточення, яке вас підтримає.

Дуже потрібні ритуали пере­ходу з простору у простір. Що це таке? Щоб не нести «контейнер» з емоціями додому, я налаштовую­ся як музичний інструмент. У мене є така особиста метафора, що кожен із нас — це інструмент. Всі люди — це оркестр, який або грає злагоджено, або дисонансом. Але ми всі знаємо, що музичний інструмент потрібно налаштува­ти. Не дозволю собі контактувати з іншою людиною, якщо я, як ін­струмент, не налаштована.

По-одному я «звучу» зі студен­тами, по-іншому — з рідними. Для цього користуюся різними прак­тиками. Це може бути медитація, зарядка. Можна намалювати собі красивого котика на руці, для того, щоб на нього подивитись і він включив вас у контакт з реальністю.

Інструментів у мене є кілька. Я багато говорю і для того, щоб я могла помовчати та перезаван­тажитись, у мене є «синтезатор», «флейта» і «маленька ліра». Ви­стачає дві хвилини, щоб видати кілька звуків і почути тишу, відчути паузу, що дозволяє мені переміс­титися в інший простір.

Для цього ви можете одягнути яскраві домашні капці, сказати фразу «життя до життя», зняти зі себе робочий одяг, знявши з ним і всю важкість, біль та горе, все, що належить до території лікарні і що не варто виносити за її межі.

Коли у мене закінчується семі­нар, на якому ми обговорювали складні теми, то пропоную його слухачам виконати просту риту­альну дію — поплескати у долоні. Так я закриваю простір семінару і повертаюся у своє звичне життя.

Коли лікар повертається зі змі­ни, його вдома повинен чекати яскравий одяг, яскрава деталь, він має дозволити собі з’їсти їжу з вираженим смаком.

Часто влаштовую супервізії з колегами, і от один з моїх закор­донних колег погодився на су­первізію зі мною за умови, що я складу план турботи про себе на рік. Зі щоденним ресурсом у 45 хвилин! Я розгубилась. Зателе­фонувала своїй подрузі, яка живе у селі, і розповіла їй про це, на що вона відповіла, що сьогодні за­телефонувала до своєї знайомої, щоб та дала їй курячих яєць, а та здивувалася: «Ти що, забула, що мої кури у відпустці?». Кури двічі на рік не несуться. Навіть у курей є відпустка!

Якщо не можемо дозволити собі скласти план турботи про себе на рік, то можемо це зроби­ти на найближчі 7−14 днів. Коли ми знаємо, де заправка «нашої машини», почуваємося більш ре­сурсними, і я зараз знову говорю про дофамін. Будь-яка найпро­стіша турбота про себе (похід у театр, ботанічний сад, на масаж) є дуже важливою.

Якщо життя перетворюється на рутину, нам потрібна дія, де б ми могли бачити швидкі резуль­тати. Раджу встановити на смарт­фон чи комп’ютер гру, де ви б мо­гли «потупити», скинути напругу, виграти або програти, і не відпові­дати за це. Лікарі (я зараз говорю про них) живуть у стані, коли не можуть дозволити собі припус­титися помилки, і це — нереальне навантаження.

«Потупити» — дуже важливий елемент турботи про себе. Одна із практик так і називається — «зро­бити лице ідіота». Що відбувається, коли ми працюємо на межі своїх сил, коли не маємо мож­ливості когось «послати»? У нас напружується щелепа. Висуньте нижню щелепу і, зціпивши зуби, дозвольте собі поричати. Звісно, виконувати цю вправу бажано на самоті (усміхається. — Авт.).

— Часто родичі пацієнтів хо­чуть знати інформацію, а ска­зати їм особливо нема що, бо у пацієнта — невеликі шанси вижити. Що робити у таких ви­падках?

— Потреба в інформації — це вияв тривоги. Важливо говорити правду, що «ситуація критична, але ми ро­бимо все можливе». Що важливо почути родичам? Перше — що лікарі знають ім’я та прізвище людини, яку лікують. Друге — якою є реальна ситуація. Якщо є можливість пояс­нити, яку саме допомогу ви надає­те, це — взагалі прекрасно.