Молодого під вінець – і на… закордонні заробітки!

Про це весілля гула вся Волинь! До шлюбу пішли Тетяна й Руслан Марковські. Молодому тільки виповнилося 40, а нареченій повернуло за 60… У селі та околицях точилося чимало пліток. Усі балакали-гадали, на скільки тієї любові вистачить. Минуло майже три роки, і ми поцікавилися у мами Руслана, чи не розчарувалася у невістці. У відповідь почули: «Та в них усе супер! Живуть і радіють життю!».

Ту забаву досі згадують у селі Черемошне тоді Ко­вельського району Волині. Бо музики бавили гостей мало не до рання. Столи вгиналися від наїдків, а в танець йшли і ста­рі, і малі. Гуляли весело! І, між ін­шим, перемовлялися: «А Таня у Руслана — красуня!».

Наречена була у білій сукні, ідеально припасованій по фігу­рі, мала стильну зачіску — спе­ціально їздила до салону краси, акуратний манікюр. І світила­ся від щастя. Не вірилося, їй-бо, що має стільки літ. Здава­лося, хтось просто приписав їй ті роки. А як ніжно на дружину дивився чоловік — такий погляд може вловити на собі лише най­бажаніша жінка!

— Не перечили, що Руслан ви­брав Таню за дружину? — запи­тали ми тоді у його мами.

— Що ви! Та Таня з нього ля­льочку зробила! — усміхаючись, говорила Валентина Марков­ська. — Русланчик холостяку­вав, з нами, батьками, жив. Був такий скромний, замкнутий. А знайшов Танюшу — як похоро­шів, повеселів. Усе село зави­дує! Вони ж одне одного цьом-цьом, «зайчик"-"котик». А хіба матері не цього треба — щоб її дитя щасливе було?

Про невістку з її вуст — лише найкраще: гарна, хазяйнови­та, турботлива. А що любить за­вжди тримати, як то кажуть, руку на пульсі, то це — тільки плюс. Бо ж не кожен чоловік хоче дружи­ною керувати…

— Вона на мене каже «мама», я на неї «доця», — зізнавала­ся Валентина Костянтинівна. — Якось само собою так вийшло, що стали так називатися. Мені приємно.

Аби справити гучне весілля, Тетяна з Русланом довго труди­лися у Польщі. І ні дня не шко­дують, що зробили свято саме таким. Обмінялися не лише об­ручками, а й обітницями у храмі, аби підкреслити, що їхні почуття справжні.

— Як він гарно за Таньою уха­жував, ви би бачили, — розпо­відала сестра нареченої. — Як лежала в лікарні, від ліжка не від­ходив, дуже переживав. Давно мені казав: «Буду вашим зятем, я її люблю». Ми усі благословили!

— Хай буде Божа благодать над нашими чадами, — кілька ра­зів повторила Русланова мама.

І тепер радіє, що син у своє­му виборі не помилився:

— Діти хатинку свою купи­ли, ремонт роблять. Он, зараз у Польщу знову поїхали, хочуть заробити.

Додзвонилися ми і до моло­дих. Відірвавшись на хвильку від роботи, Тетяна розповіла:

— Усе в нас, як і у звичайній сім’ї: працюємо, плани разом будуємо. Зараз хочемо заро­бити на ремонт, бо ж хатинка не нова, треба багато вкласти, щоб усе до ладу довести. Життя чу­дове! Треба вміти його цінувати.