Леонід Мартинчик: «Мій Інстаграм – це келія відвертості у стилі Мирослава Дочинця»

На цих зустрічах популярний інстаблогер (має понад 100 тисяч підписників у соціальній мережі Інстаграм) та телеведучий Леонід Мартинчик розповідає і про своє непросте життя, важке дитинство, яке, власне, і сформувало його як непересічну особистість.

«Це було унікально: чоловік, Львів, українська мова, поезія…»

— Як почалося ваше блогерство? Це було продумане рішення чи спонтан­не?

— Мені було погано. Не знав, як себе склеїти… Я закінчував університет, істо­ричний факультет. Не знав, що робити. Знаходжу соціальну мережу Instagram та шалено надихаюся тим, що роблять люди: фотографіями, підписами, профілями. І хочу робити щось схоже. Я тоді сором­люсь себе, себе не фотографую. Перше, що почав показувати, — свої руки. Згодом почав себе приймати, себе показувати. Мені у цьому допомогли підписники, пи­сали мені: який ви красивий чоловік. Ви­являється, я красивий чоловік! Виявляєть­ся, я подобаюсь нормальним жінкам, а не тільки якимось перверзійним, дементним. Починаю показувати те, що мені подоба­ється. Не те, що хочуть від мене батьки, однокласники, а що хочу я. Я соромився перед батьком, що я вірші пишу.

Подобаються квіти — фотографую кві­ти. Подобається балкон — балкон. Подо­бається листочок — листочок… Це набу­ває популярності. У мене на той час 30 тисяч підписників… У зірок було менше. В якийсь момент у мене було у Львові най­більше підписників. Про мене починають знімати програми. Я тоді робив дев’ять постів на день. Виставляв кожну годину з дев’ятої ранку пост. Люди чекали, це така терапія була. Якщо день не виставляв, мені писали купу повідомлень: «Де ви? Що сталося?». Це був якийсь феномен.

— Справді феномен. Багато хто від­криває в Instagram свої сторінки…

— Варто згадати, що це було п’ять років тому. І це було унікально: чоловік, Львів, українська мова, поезія… Така відвертість, така романтичність, ніжність. Читалася щирість завжди. Вони бачили, що я не об­манюю. Мене запросили вести шоу — без кастингу. Мене номінували на премію, гля­дачі вибрали. Почали замовляти рекламу, запрошувати у ресторани, просили напи­сати відгук. Я почав у себе вірити. Це була така дивина, що чужі люди мені дали біль­шу підтримку, ніж рідні. Я видав поетич­ну збірку, яка стала популярною. Їздив по всій Україні з презентаціями.

— Рідні не сприйняли?

— Ні, почали сприймати, коли почав за­робляти гроші. А на початках критикували. Тато зі мною скандалив: «Ти нічого не ро­биш». І мама… Я казав: «Ти ще будеш на прийом до мене записуватись, бо часу не буде».

— В який момент вирішили говорити про стиль, моду, стали фешн-гідом?

— Не я вирішував. Люди вирішували. Вони мене постійно запитували про це. «Чому ви так одягаєтеся? Як ви то поєд­нали?». Номінували мене на найстильні­шого…

— І ви почали давати поради…

— Я маю внутрішнє бачення краси і сти­лю. Естетики.

— Цього можна навчитися чи це вро­джене відчуття?

— Можна навчитися стилю, але не сма­ку. Комусь легше даються іноземні мови, комусь ні. Хтось легше накачує м’язи, хтось ні. Хтось оратор…

— Є здібності або немає.

— Так! Смак — це як здібність, нахил. У мене це було завжди. Мама розповідає, як я декорував квартиру квітами, як купу­вав штори… У мене завжди була заточе­ність на естетику. Треба знаходити у собі свої таланти.

— Усі ваші фотографії, відео в Інста­грамі дуже життєрадісні. Ви завжди усміхаєтесь. Свідомо такий імпульс пускаєте? Чи таким насправді є ваш внутрішній стан?

— Я часто у стресі і стражданнях, і транс­формую це у радість та любов. У мене є багато сумних постів, пости досвіду. Ми — це кола на воді. Мене ображають у за­кладах, хамлять, але я не розповідаю про це. Не хочу транслювати негатив. Нащо це роздавати як вайфай? Я роздаю добро.

— Є популярна київська блогерка Соня Стужук, у якої понад п’ять мільйо­нів підписників в Інстаграмі. Коли її ко­лишній чоловік захворів на ковід, вона робила пости від моменту, як його за­брала «швидка», реанімація і до його смерті… Сльози дітей, її сльози…

— І не забувала фільтр накладати (щоб гарніше виглядати. — Авт.). Це жесть. У мене помирали бабусі, я нічого не міг по­стити, просто виставляв фото і писав: «Нехай бабусі живуть вічно. Зателефонуй­те бабусі». Тому у мене 105 тисяч, а у неї 5 мільйонів підписників. Це цікаво, це се­ріал. Це шоу «за склом». А у мене що? У мене якась келія відвертості, така книга у стилі Мирослава Дочинця, тільки у трошки стильнішій обкладинці.

«Маму ненавиджу, тата не поважаю, бабуся „грузить“…»

— Розкажіть про своє дитинство.

— У мене в дитинстві стільки було про­блем, стільки образ… Мене ображали діти, ображали батьки, що неможливо з цим було жити. Ти не можеш ні закохатись, ні розвиватись у кар’єрі — не можеш нічого. Тому що в серці має бути любов. Ну як ви можете у свою гардеробну кімнату прине­сти нові речі, коли там все захламлено, не­має де їх поставити. Там поношені калоші, дитячі капці старі. Мусиш викинути це, а як викинути? Ми повинні знаходити сили про­бачати усіх. Ти ростеш, дорослішаєш, ста­ються стосунки з жінками. Хочеш прийти до мами поговорити, розповісти, що ти за­кохався, і не можеш, бо ти її ненавидиш, на неї за щось злий. Типу маму ненавиджу, тата не поважаю, бабуся «грузить»…

— Був період, коли ви своїх батьків ненавиділи?

— Ненавидів у прямому сенсі слова.

— Як довго це тривало і чому?

— Десь до 22 років. Вважав, вони у мене все забрали, не визнавали, не розуміли, не приймали. Тато мене критикував. Він такий пацан пацанячий. Має автосервіс, працює з машинами, а я ходив у театр, чи­тав книги…

— Він хотів побачити іншого сина?

— Він так і казав: «Я хотів іншого сина». Умовно кажучи, що ти за хлоп, що кран не поміняєш? Та хлопом мене не крани помі­няні роблять. Я хлоп, бо заробив, бо можу забезпечити свою сім’ю, бо моя жінка за мною як за кам’яною стіною. Коли дорос­лішав, бабуся мені розповідала, як дідусь поводився з моїм татом. І я почав розумі­ти, що тато мене ще сильно любить, бо ді­дусь його ображав ще гірше. Все в жит­ті має причинно-наслідковий зв’язок. Мій батько поводився зі мною так, тому що його батько так поводився з ним.

— Коли ви зрозуміли, що всі пробле­ми саме з дитинства?

— Перше кохання мене сильно вдарило «мордою об асфальт». Вона мені показала все: маму, тата…

— Як показала?

— Вчинками своїми, знущалася з мене. Якщо з вами некласно поводяться, то про­блема трошки і у вас. Ви це дозволяєте. Я себе так не любив, не приймав, вважав, що можу бути з такою людиною, яка так мене кривдить.

— Кажете, саме вона змусила вас змінитися. Як це зрозуміли?

— Зрада. Вона мене зраджувала. І я зрозумів, що мене зраджувала мама, зра­джував батько, зраджували друзі… Я зро­зумів, що треба якось пропрацювати ті пи­тання, тому що тебе будуть зраджувати до кінця життя.

«Мене діти обступали по колу і тицяли пальцем»

— Ви говорили, що вас ображали діти у школі. Був булінг?

— Шалений. Вони вже тоді знали, хто мені подобається, коли я ще навіть не знав нічого. Тобто люди вже мене нази­вали якось і приписували мене до певних сексуальних меншин… А я навіть не знав, хто це. Мене діти обступали по колу і тиця­ли пальцем.

— Ображали словами чи могли бити?

— І били, звісно.

— Скільки років ви мали?

— 5-й клас десь. Ми перейшли у старшу школу, було складно в школу повернутися. Я не ходив у туалет, у їдальню, в роздягал­ку, боявся… Тікав, переховувався.

— Що їм у вас не подобалось?

— Може, те світло, яке я випромінював. Мама казала, що я був як сонце. Заходив у кімнату, і вона ставала світлою. Не всі лю­блять добрих людей. Треба вміти надиха­тися таким, а люди хочуть таке погасити. Одного разу стою на світлофорі у машині, переходить дорогу хлопець, який був кру­тий у школі і дуже мене ображав. Він, на­певно, не має де жити. Заглядає в машину і бачить мене. Я хотів йому помахати, хо­тів, щоб він біля мене сів, я би його підвіз, нагодував. Але включилося зелене світло, і я поїхав. У мене було багато таких ситуа­цій. Мене ресторан запросив зробити ре­кламу, а там офіціантом працює хлопець, який був багатий у школі, і також мене об­ражав. Він відповідає за мій столик. І не може до мене підійти. З нього піт стікає. Я підходжу до нього і кажу: «Блін, ти у та­кому крутому ресторані працюєш, як ти? Я дуже поспішаю, порадь мені якусь стра­ву». Я залишив йому чайові, бо розумію, що це його екзамен і це мій екзамен. Як я буду поводитись, як у «Порше» на тому світлофорі розсядусь…

— Свою дружину ви теж знайшли за­вдяки Інстаграму…

— Колишню. Ми рік прожили. Все помі­нялося у день весілля. Вже мене ніхто не чув, вже мені ніхто уваги не приділяв. Я по­бачив іншу людину. Вона свого часу прочи­тала мій блог і створила для мене образ, який я полюбив. Легко сподобатися, якщо знати мої інтереси, вподобання. Я закохав­ся у жінку, а не в людину, не в особистість. Любив очима естета. І це була пастка.

— Що для вас тепер важливіше у жін­ці? Окрім, мабуть, гарної зовнішності.

— Вона мені не важлива зараз. Коли жінку люблять, з її зовнішністю стаються такі трансформації, вона стає такою кра­сивою…

— А що важливо?

— Стержень. Чесність, правда, не сло­ва, а вчинки. Відчуття моменту, емпатія, делікатність, інтелігентність.

— А що найбільше у жінці дратує?

— Заперечення відразу. У мене мама така. Будь-яка ідея — відразу «ні». Маєш з трусів вистрибнути, щоб вона сказала: «Може, спробуй?». Я не буду з такою жін­кою жити. Я не зможу, я не буду доводити кожного дня свою правоту. Є фраза — «за мужем». Вважаю, що жінка енергетично має бути за чоловіком. Обирайте такого чо­ловіка, за яким ви будете «за». Вірю у схему: Бог, за ним чоловік, за чоловіком — жінка.

«Мода — це постійна погоня, її не доженеш»

— Блогерство — не тільки для душі, це і ваш бізнес, ви на цьому заробля­єте. Пам’ятаєте перші гроші, які заро­били завдяки Instagram?

— Так, це реклама магазинчика україн­ських дизайнерів за 300 гривень. У мене на той час було 10 тисяч підписників.

— А перші солідні гроші які були?

— 300 доларів — контракт з бангкок­ським брендом окулярів. Вони зробили мене своїм лицем, і я в Таїланді висів на білбордах.

— Кажу про грубі гроші…

— Тоді це для мене були дуже грубі гро­ші. Ми дуже бідно жили, я вдягався тіль­ки на секонд-хенді. Ми жили всі на Горо­доцькій в однокімнатній квартирі, причому зі сестрою. Мама рахувала копійки, ми все на базарі купували, у Сільпо не ходили. Це зараз з сумкою «Луї Віттон» прийшов…

— У вас годинник «Картьє». Ви на нього коли заробили?

— Купив його минулого року.

— От і питаю про перші грубі гроші.

— Ну, це, напевно, гонорар з телепроєк­ту, контракт з Pepsi.

— Скільки коштує ваш рекламний пост на вашій сторінці в Інстаграмі?

— Від 10 тисяч гривень. У мене доро­гі ціни.

— Зараз хвороба молоді — брендо­манія. Людина готова віддати останні гроші, позичати, але купити собі доро­гий брендовий одяг для самоствер­дження. Що ви порадите молоді?

— Самостверджуватися по-іншому, ло­вити себе на цьому. Мати у 20 років сум­ку «Шанель» — це не класно. Дратує мене, коли бачу дітей у школі з рюкзаками «Бар­бері». Може, це моє бідне і ранене дитин­ство так говорить.

— Бренди — теж нав’язані стереоти­пи успішності. Якщо ти одягнув «Луї Ві­ттон» чи навіть підробку — це означає, що ти успішний. Як з цим боротися?

— Для мене купити «Луї Віттон» було важливою подією. Було таке розуміння, що я заробив, що можу собі дозволити.

— А що ви купили і коли?

— Торбу купив цього року. Велику кра­сиву торбу.

— Яка у вашому гардеробі найдо­рожча брендова річ?

— Оцей годинник.

— Скільки він коштує?

— Близько 8 тисяч євро.

— Чого у людях найбільше не люби­те?

— Напевно, радикальності. «Геї — то по­гано, москалі — то погано». Не всі моска­лі погані, не всі геї погані. «Розлучення, то погано». А ти був у таких ситуаціях? Ти прожив то життя?

— Якщо йдете по місту і дивитесь на людей, яку найбільшу проблему укра­їнських жінок і чоловіків у плані стилю бачите? Що є найбільшою помилкою, що би ви радили всім: так точно не тре­ба вбиратися?

— Не треба нікого копіювати. Вдягатись так, як ти хочеш. Я не вдягаюсь модно, ми з вами вбрані не модно, а стильно. Мод­но, то ви би зараз мали сидіти зі збритими бровами, мати два золоті зуби з діаманта­ми, маленьку шапочку на голові і таке ви­білене пергідрольне каре. На вас мав би бути дощовик, наприклад, «Луї Віттон», з поліетилену, кюлоти, шкарпетки, на яких писало би «Нєнавіжу жізнь», і величезні ugly shoes.

— Мені здається, те, що ви зараз описали, певний стиль.

— Ні, стиль — це про інтелект. Стиль — це про індивідуальність. А мода — це постійна погоня, не доженеш її. Що завезли в бути­ки — то модно.

— Які стереотипи вас найбільше дратують?

— Що жінка має виховувати дітей, чо­ловік має працювати. Що шлюб — це раз і назавжди, тому не маєш права розлуча­тись. Що жінка має заради дітей терпіти дивний шлюб… Кожна людина має право бути щасливою. Діти це бачать, і їх треба виховувати у повазі до себе. Якщо дитина бачить, що мама себе поважає і обстоює, буде поважати й себе. Якби я це бачив, то мене би ніхто у школі не бив.