«Мріяла показати Попелюшку не жертвою, а дівчиною, яка бореться зі складними обставинами»

Із дитинства обожнюю казки, з яких вчилася розуміти, що таке добро, а що зло. Особливо люблю казку про Попелюшку, яку різні кінематографісти вже навіть тепер інтерпретували у більш сучасну історію. Коли побачила на афіші Національного театру імені Марії Заньковецької, що на його сцені відбудеться вистава про мою улюблену героїню, спочатку здивувалася. Адже у цьому театрі, як правило, ставлять вистави для дорослих, а тут раптом казка… Зібрала своїх онучок і повела на «Попелюшку».

Пригадую, торік генеральний ди­ректор — художній керівник театру Андрій Мацяк в інтерв’ю газеті «Ви­сокий Замок» сказав, що мріє «забрати» оркестр з оркестрової ями і перенести його на сцену. І мрія його здійснилася, бо у казці-мюзиклі «Попелюшка» оркестр під керівництвом Богдана Мочурада — на головній сцені!

Вистава триває майже півтори годи­ни. За основу взято казку Шарля П’єро «Попелюшка», але скільки новизни вне­сла у сюжет режисер-постановник Олеся Галканова-Лань!

— Театр запропонував мені до поста­новки казку, — розповіла журналістці «ВЗ» Олеся Галканова-Лань. — І це вже друга моя робота. Перед тим був «Пітер Пен. Нова історія». Власне йшлося про те, що має бути історія, відома всім. Ми зупи­нилися на «Попелюшці». І зробили ми її дуже швидко — було лише 24 репетиції і два повноцінні прогони.

— Це був майже авральний темп?

— Аякже!

— А чому саме таку подачу вистави вибрали?

— Завжди думала, коли дитина впер­ше приходить до театру, батькам хочеть­ся, щоб у неї залишилися враження від побаченого. Хотіла, щоб у дітей залиши­лося враження не казки, а історії, яка їх захопила. Плюс я мріяла зробити Попе­люшку не жертвою обставин, яка страж­дає, як це подано у казці, а дівчиною, яка бореться зі складними обставинами, яка з ними йде по життю і «вибиває» своє щастя, на яке заслуговує. І Мачуха у моїй постановці не ненавидить Попелюшку, а понад усе дбає про своїх дітей, бо її діти на першому місці, Мачуха не розуміє ін­ших дітей. Їхні обставини так складають­ся, що вони опиняються в одному місці у той самий час… З іншого боку, я хоті­ла показати і сім’ю Короля, Королеви і Принца, сконцентрованих на якійсь мо­делі сім’ї, що знайома всім, — коли батьки намагаються щось вирішити за дитину, не даючи їй жодного шансу на саморе­алізацію. І водночас не роблять з Прин­ца маминого синочка чи «каліку». Тому я намагалася зробити справжню історію зі справжніми емоціями.

Але найбільше я хотіла, щоб з ді­тьми на виставу прийшли батьки. І щоб і дітям, і батькам історія була цікавою. Тому довелося думати двічі: шукати іс­торію, яка би зачепила дитину, та істо­рію, яка би зачепила дорослого. Усе це разом скласти в один пазл. Надихаю­ся Діснеєм, бо кінематографісти-діс­неївці розробили дуже добру схему, і на їхні фільми і мультфільми ходять ці­лими родинами. Тому і мені довелося кількома казковими речами пожертву­вати — заради того, щоб виставу диви­лася уся сім’я, і усім було цікаво. А ще у виставі важливою є музика. Ми намага­ємося потрошки рухатися до мюзиклу, хоча наша «Попелюшка» — не 100-відсо­тковий мюзикл. Деякі сцени ідуть у плані мюзиклу-ревю, тому мені хотілося, щоб це була класна музика, яку би потім спі­вали.

— Знаю, ви не лише режисер-по­становник, а й автор слів та музики…

— Так. Тому зраділа, коли керівник ор­кестру Богдан Мочурад пішов на таку авантюру і сказав: «Олесю, давай ми це зіграємо». Бо після першої моєї вистави він сказав, що наступну будемо грати ра­зом. Звісно, погодилася, але за умови, що у наступній виставі я оркестр посаджу на сцені. Бо оркестр — це невід’ємна час­тина цієї вистави, і без цього оркестру вона б не відбулася.

— У виставі цікаві декорації і оригі­нальні костюми…

— Я хотіла, щоб декорації були прості, але водночас ненав’язливі, щоб глядачі не могли здогадатися, в якому місті від­бувається дійство. А костюми (я знала це наперед) повинні були не лише доповню­вати і підкреслювати образи, а й бути та­кими, в яких акторам зручно. Художнику з костюмів було поставлено важливе за­вдання — перетворення сукні головної ге­роїні просто на сцені. Це не кіно, в якому є спецефекти. Ми ж маємо дивувати жи­вими речами і емоціями. Я сказала: «Не знаю, як ви це зробите, але лахміття По­пелюшки має перетворитися на пишну сукню». І їм це вдалося!