«Приходять люди запущені. Дехто на початках рукою їсть»

Відвідувати будинки для людей похилого віку — складно. Морально дуже тяжко. Бо у таких закладах люди здебільшого доживають віку. У кожного своя історія: хтось залишився віч-на-віч зі злиднями, бо, окрім мізерної пенсії, нема ні другої половинки, ні дітей. В інших рідні є, але раптом стали «чужиною»… От і доживають віку одинокі люди, обділені долею і родинним теплом, у закладах такого типу. Держава не особливо про них дбає, бо виділяє мізер на проживання-харчування для таких людей. Богу дякувати, є добрі люди, які привезуть і одяг, і смаколики, і навіть памперси та пелюшки для «лежачих».

Минулого тижня благо­дійний фонд «Здійснити мрію» вирушив в один з таких закладів — у Нових Стріли­щах на Жидачівщині. Окрім за­сновників фонду, Уляни Флиш­ко, Андрія Витрикуша та Ігоря Моїсеєнка, до поїздки у буди­нок для людей похилого віку до­лучилися інші волонтери та отці Ярослав Телішевський і Анато­лій Доманський.

У будинку для людей похи­лого віку, що у Нових Стрілищах Жидачівського району, перебу­вають 22 особи, третя частина з яких — «лежачі». Є і двоє незря­чих, які потребують особливо­го догляду. Працює у закладі 21 особа — медперсонал, ку­хонні працівники, сестра-гос­подиня, прибиральниця, маши­ніст з прання одягу, банниця… За словами керівника закладу Олега Липового, який «на по­сту» від дня заснування — з 2011 року, тут переважно люди, які не мають родини, а також само­тні інваліди. Державний заклад за утримання забирає 75 від­сотків пенсії, а решта 25 відда­ють на руки пенсіонеру. А тим, хто не може скористатися цими коштами, Олег Миколайович записує у спеціальний зошит у присутності трьох осіб. Ці ко­шти накопичуються — на потре­би пенсіонера.

— Кожна ОТГ доплачує за тих людей, звідки вони приїхали, — каже Олег Миколайович. — Бо ж тут ідеться не лише про харчу­вання і побут, а й про ліки, яких потребують наші підопічні.

— Яка сума передбачена на харчування?

— 50 гривень. Це триразове харчування плюс підвечірок, на якому дають печиво, чай або ки­сіль.

— Чи були випадки, коли людина сюди потрапляла, а потім її забирав хтось з роди­ни?

— Були. Але не багато. Розу­мієте, сюди потрапляють люди, які не можуть самі себе обійти, а родичі не можуть взяти на себе такий тягар. Тут що най­важче: щоб людина адаптува­лася до життя в інших умовах, щоб ми до неї звикли. На почат­ках мені було дуже важко звик­нути і до людей, і до цієї роботи, адже прийшов зі сільського гос­подарства. Чи не було бажан­ня все кинути в один момент? Ні, бо належу до тих людей, хто впевнений у своїх силах і у тому, що роблю добро і допомагаю людям. Особливо тим, яких об­ділила доля.

— Якщо людина відходить в інший світ, хто її ховає?

— Якщо скеровувала ОТГ, то вони й ховають. Або спадкоєм­ці, якщо такі є. В іншому випадку ховаємо ми.

— Залучаєте стареньких для роботи на присадибній ділянці? Може, хтось допо­магає на кухні почистити кар­топлю?

— Та ви що?! Наші підопічні ні­чого не роблять. По-перше, ми їх не залучаємо до ніякої робо­ти, бо не маємо такого права, а, по-друге, ці люди вже не можуть працювати. Повірте, приходять люди дуже запущені, дехто з них на початках їсть рукою.

— Хліб під подушку хова­ють?

— Різне буває.

— Останнім часом у будин­ках для людей похилого віку трапляються пожежі…

— О, ми за цим стежимо. Що від нас залежить, ми зроби­ли все. Вогнегасники переза­ряджені, але головне, що у нас котельня відокремлена від жит­лового корпусу. Кухня також від­окремлена.

У коридорі на дивані «у гля­дацькому залі» розмістилися мешканці будинку. У «плазмі» співала Софія Ротару. Хтось дрі­мав, хтось у такт хитав головою. Скраю на стільці сидів пан Ярос­лав. Це він «вийшов з дому» на прогулянку. Саме «вийшов з дому», бо поруч — його кімната, у якій живе з дружиною. Ярос­лав Брунецький запросив мене у гості.

— Як вас звати? — запитую у дружини пана Ярослава.

— Га? Я не чую!

— Як сі називаєш — Галина чи Ганна? — над вухом у дружини зі­гнувся чоловік.

— За документами Галина. Небіжка мама мене кликали Гані. Але ви мене ніц не питайте, бо я не чую.

За себе і дружину розпові­дав пан Ярослав. Вони з дружи­ною у закладі вже півтора року. Жили колись у селі Бортники, але хата завалилася, і подруж­жя пішло на квартиру у Ходорів. Дітей Господь їм не дав. Пан Ярослав працював у Роздо­лі сантехніком, потім на будо­ві. Чоловікові минуло 73 роки, дружина на три роки молодша. Працювала прибиральницею у їдальні.

— Чому розвалилася ваша хата? Адже ви колись працю­вали, могли підремонтувати?

— Та бо стара вже була. Я сто­яв у черзі на квартиру, але нам не дали. От ми і прийшли сюди. Тут добре — тепло і дають їсти. Смачно. Маємо окрему кімнату.

— Вас не ображають?

— Ніхто. А за що нас обража­ти? Ми ж нікому кривди не ро­бимо.

У коридорі старша медсе­стра Оксана Подольна по­казала мені вчительку інозем­ної мови Ніну Василівну. Вона у закладі вже три роки. У неї був син, але загинув. Ніну Василівну сюди скерувала сільська рада, бо жінка замерзала у своїй хаті. Їй відрізали газ за несплату.

— А це Іра з Жидачева — у неї дуже тяжка доля, — продо­вжує знайомство з підопічними Оксана Подольна. — Чоловік був бізнесменом, помер від інфарк­ту. Діти пішли поганим шляхом. Не змогла мама цього пережи­ти. Спочатку один інсульт, потім другий. Та й, кажуть, діти з неї трохи знущалися. Жінка у тяж­кому стані, не контролює себе. Має бути постійна допомога медперсоналу. А це — пані Люд­мила. Мала одну доньку, вона загинула. Мама не могла цього пережити. І ось тепер у нас. А це пані Стефа. Їй 88 років, ніко­ли не мала дітей. Самотня була все життя. Має хворобу Аль­цгеймера. Пам’ятає тільки те, що було колись. Не бачить, по­требує постійного догляду. А це наш холостяк Степан Кравець. Ніколи не був одружений.

— Поки що не був одруже­ний, — пожартував 71-річний пан Степан. — Ходіть до мене в гості, пані, — пан Степан рукою запро­сив у свою кімнату.

Пан Степан мешкає сам у кімнаті на дві особи. Приїхав з Дем’янки Лісної, що на Жида­чівщині.

— У мене був рідний брат, але помер ще малою дитиною, — каже пан Степан. — Із рідних маю двоюрідних племінників, але ж то не рідні діти. От і ви­рішив сюди прийти, бо не маю змоги ані за хатою доглядати, ані за собою. Я вже тут чотири роки. Пенсія невисока. Частину забирає заклад, а 640 гривень отримую на руки. Але і того мені не треба, бо тут добре годують. Та й привозять добрі люди всьо­го багато. А в селі не мав змоги вижити.

— Ким працювали?

— Переважно на будові. У селі люди будували хати, тож ходив і допомагав. Вмію все зробити — від фундаменту і аж до верху.

— Тут стільки жіночок, не можете собі пару знайти? Ви ж самі в кімнаті?

— (Сміється. — Г. Я.). Йой, а воно мені треба? Розкажу з Бі­блії одну притчу. Бог сотворив Адама, а потім Єву. Тоді вигнав обох. Та ви то знаєте. То Єва підсунула Адамові ябко гріха, і він вкусив. Вона хитра. Якби він був взяв то ябко — і в чоло! Бо як не можна — то не можна. Але я не кажу, що жінку треба бити. Її треба любити, бо Бог їх сотво­рив для любові. Але якби Адам її не послухав, то донині був би в Раю. Чоловік з жінкою має різ­ні проблеми. Хіба мені треба тих проблем? Але, напевно, така була моя доля…

Ми би ще довго спілкувалися з паном Степаном. Він так мене просив ще побути бодай хви­линку. Але у будинку для людей похилого віку настав час обіду, а тут усе за розкладом. Із машин у підсобне приміщення благо­дійники носили памперси, одяг, солодощі, а Уляна Флишко за­вершувала роздавати бабусям і дідусям спідню білизну. Хтось ховав до кишені, а хтось — під подушку…